"Розбивши" пару закоханих, вони чинять зло і страшний гріх на цій землі

Із попередньою публікацією, яка вийшла у світ до читачів: «У шлюбі, коханні та стосунках різниця у віці не має значення», погоджуються немало наших читачів, родин, закоханих, а також тих, хто втратив колись, у минулому, свою любов, тільки через різницю у віці між собою, через «злі язики» і незгоду батьків дати благословення своїм дорослим закоханим дітям на спільне сімейне життя.

На жаль, і до нині є ще такі батьки, родичі та «добродії-друзі», які не усвідомлюють, що «розбивши» пару закоханих, вони чинять зло і страшний гріх на цій землі. Особливо це стосується тих мам і татусів, які чомусь «забувають» про те, а якими ж вони були у свої 15, 20 чи 25 років і вимагають від своїх дітей неможливого — відректися від свого кохання і забути назавжди про нього. Чомусь батькам це здається простим у їхньому віці: «Подумаєш, розійшлися… І що особливого сталося… Особисто ми у свої молоді роки не через таке проходили…».

Так, дійсно, не через таке проходили і не таке творили… Але наша пам’ять — це гарне широке «сито, з величезними дірками», в якому лишається тільки те, що ми хочемо і що нам приємне та хороше, тому що воно потрібне нам для нашого «самоствердження великого «Я»». Ще б пак, хіба хочеться пригадувати і розповідати своїм дітям про те, як ми колись кохали, на що були здатні через своє почуття і що тоді не подобалося нашим батькам у нашій поведінці та характері. Відчуваючи та пам’ятаючи про свою колишню любов, безсилля, краще змовчати про це перед своїми дітьми, а показувати їм тільки «власну силу», «батьківську строгу палицю», ніж побачити справжню єдину любов свого сина чи доньки, вислухати їх, надати підтримку, пораду, і, врешті-решт, все таки благословити їх на спільне родинне життя, якщо вони прийняли разом таке рішення.

Часто батьківське серце чомусь наповнюється незрозумілою тривогою тоді, коли стає відомо, що «обраниця» їхнього сина старша на декілька років від нього. Не помічаючи у такому випадку справжнього кохання своєї дитини, інколи батьки просто, не подумавши, можуть «відштовхнути» єдине «чадо» від себе, або ж, у пориві гніву, сказати жахливі слова: «Краще залиши нас і цей світ, ніж будь із своєю «старою» коханкою. Не ганьби нас і нашу родину». Останнє сказане ненькою чи татом, може привезти, боронь Боже, і до самогубства їхньої «рідної кровинки»…

Нещодавно мені розповіли трагічну історію, яка трапилася в одному із сіл Закарпаття і ранила мене у самісіньке «серце». Через незгоду батьків дати благословення на шлюб своїй дитині, молодий хлопець «наклав на себе руки». А було це ось як.

Двадцяти двох річний Іван закохався у свою односельчанку Антоніну, яка працювала вчителькою у сусідньому селі. Тридцяти п’яти річна жінка була розлученою і мала вже дітей. Почуття між закоханими були взаємними і щирими. Юнак на той час навчався в університеті, тому зустрічався з Антоніною тільки тоді, коли приїздив у село із міста на вихідні чи на канікули. Це тривало майже три роки.

На початку батьки Івана не надавали почуттям сина особливої уваги, бо вважали, що він з розлученою жінкою тільки «побавиться» і залишить її. Але все сталося не так. Син вирішив одружитися із «своєю половинкою». Пара домовилася зіграти весілля наприкінці літа, після того, як Іван закінчить навчання в університеті і отримає диплом…

Була неділя. Після Святої Літургії молоді прийшли до дому юнака, щоб повідомити батьків про своє рішення. Мати стояла на порозі прихожої. Побачивши Антоніну, вона змінилася в обличчі і, не гаючи часу, «накинулася» на молоду жінку, почала її обзивати нецензурними словами і проклинати до «сьомого покоління». Їхня сварка привела й до бійки… Через деякий час Іван і Антоніна змушені були піти геть із «батьківського двору».

У той же день, понад вечір, син знову прийшов додому, щоб поговорити на одинці з розгніваною матір’ю. Але ненька сина навіть слухати не схотіла. Пораючись біля печі на кухні, вона тільки злісно відповіла: «Можеш піти у «світ за очі» від нас з батьком або ж повіситися десь у лісі на міцному дубі. Щоб мої очі тебе не бачили…». Іван у ліс не пішов. І дуба не шукав. Хлопець знайшов мотузку і повісився у хліві, неподалік від корови. Коли батько зайшов до стайні, щоб обійти надвечір худобу, то побачив перед собою тіло повішеного сина. Чоловік, з переляку, вхопив із стіни серп і відрізав мотузку. Але було вже запізно. Душа молодого хлопця «відлетіла» у призначене місце.

Після смерті хлопця, Антоніна залишилася самою і більше не одружувалася ні з ким. Батько Івана зійшов з розуму і через два роки помер. Мати залишилася самотньою, наодинці із спогадами про свою дитину і темний слід від мотузки на шиї сина. А майже через сімнадцять років «осиротілу матір» хоронило село, бо рідних і близьких у неї вже не було…

Такі страшні приклади життя чи не кажуть нам про те, що відсутність бажання бачити і розуміти своїх дітей у потрібну хвилину можуть привести до фатальних і невиправних наслідків?.. Чи не краще було б, якби ми своєчасно допомогли дітям, ніж «нашкодили» їм у житті?.. Наше слово, наше непорозуміння, наші дії, можуть «вбити» частинку нас самих, тобто наше дитя, «плід нашого кохання».

Здобуваючи репутацію своїми вчинками, поведінкою, дбаючи тільки про себе і матеріальні сімейні блага та думаючи про те, що хтось може сказати «якусь погань» про дітей, які хочуть одружитися за своїм вибором та почуттями, ми втрачаємо своє чадо інколи назавжди. Але чи варто їх «губити» через свої амбіції і «чужі брехливі язики»?..

Кожна людина хоче і може бути щасливою на цій землі. А щастя у нас є і буде тільки тоді, коли ми кохаємо і коли нас кохають, коли дві «закохані половинки» стають одним цілим. Бо одне ціле — це кохання, це життя, це Божий Дар.

Т. Горянка