На Закарпатті від незаконних заробітків краян потерпають гості із сусідніх країн

Закарпаття, особливо Мукачево, яке, сумно жартуючи, називають «столицею закарпатської мафії», давно претендує на статус «Дволикого Януса». Річ у тім, що наш край уже довгі роки славиться доброзичливістю та гостинністю. Не тільки українці, але й громадяни з інших країн їдуть в Закарпаття, щоб насолодитися цілющими дарами матінки-природи та колоритом закарпатської культури.

А ми, як і належить щедрим господарям, зустрічаємо любих і дорогих гостей з «розпростертими руками», в яких умудряємося вдержати ще й «хліб із сіллю» (ніякого сарказму). Це тільки одне «обличчя» нашої гостинності, що ми повертаємо до візитерів і намагаємося якнайшвидше зачарувати ним. Інше ж — ретельно ховаємо за спиною і показуємо його вночі, коли, стомлені насиченим днем, гості засинають у теплих ліжечках.
Саме під покровом ночі, як говорить народна мудрість, вилазить на світ Божий все огидне та бридке, думаючи, що ніхто його не помітить, доки воно творитиме людям шкоду. Так і в нас. Поки візитери сплять, наші молодики «грабують» їхні авто.
Про все це змусили мене написати спогади про поїздку до бабусі, у якій мені пощастило познайомитися із однією молодою дівчиною Ольгою, що була на декілька років старша від мене. Під час нашої розмови, вона розповіла про свого коханого Валерія, з яким їй довелося, на превеликий жаль, пробути разом тільки недовгий час. Розбили їхні стосунки незаконні справи хлопця, а саме — грабіж автомашин.
Як ділився з дівчиною юнак, усе почалось із товариша, який і познайомив «невинного юнака» із «потрібними людьми». Саме ці люди тоді пообіцяли хлопцю непоганий заробіток за те, що той уночі зніматиме колеса із вказаних авто. Хлопець погодився з легкістю: постійний адреналін, гострі відчуття, ризик і легкі гроші — усе це було його стихією.
Своїй коханій він не відразу розповів про те, чим займається. Звичайно, моя знайома, коли почула від юнака про «його справи» — була не в захваті, бо любила і переживала за майбутнє «своєї половинки». Однак жадоба до легких грошей засліпили очі хлопця і на прохання дівчини покинути своє «чорне заняття» він не звертав уваги. Згодом закохані розійшлися, але у дівчини ще й до нині залишилися почуття тривоги за Валерія.
За словами Ольги, «нічна служба» хлопця починалася ще вдень. Насамперед, хлопці вишукували дорогі автівки, з хорошими колесами та покришками, насамперед з іноземними номерами. Знайшовши потрібне авто, юнаки домовлялися і вночі, після опівночі, усі учасники (в основному це 5-7 молодих хлопців) злочинного угрупування збиралися в обумовленому місці, звідки й прямували до вибраної «жертви».
Прибувши на місце, хлопці розбивалися на групи, кожна з яких виконувала свою функцію: одна стояла «на шухері», друга — знімала колеса, третя — складала «здобич» до автомашини. Як хвалився Валерій, уся справа займала декілька хвилин, а заробіток кожного юнака за ніч — складав тисячу, а то й більше, гривень.
Після такої операції, хлопці через деякий час везли усе добро до «дядьків», які «насолоджувалися» у той час смачними вечерями в дорогих ресторанах з своїми «нічними метеликами», поки молоді неосвічені дурники «роззували автомобілі». Подальша доля «награбованого» — це його збут: реалізація продажу «вкраденого» за низькими цінами на території нашої країни чи його вивіз за межі українського кордону. Але цим займаються «мудрі верхи», а не «зелена юнь», яка на них «арбайтен».
Легкі гроші й надалі паморочать голову та «задурюють» Валерія. Він і до нині так і не покинув свою «нічну службу», хоча вже й не один раз попадався «на гарячому». На думку Ольги, для хлопця — це потреба, адже юнак завжди говорив дівчині, що для нього «просте життя» не підходить. Та й сам Валерій неодноразово наголошував на тому, що прислів’я: «С любимым — и рай в шалаше» — аж ніяк не про нього.
Але ж чи думав хоча б раз юнак над тим, що такі «нічні заробітки» колись все рівно закінчаться? Рано чи пізно він буде не потрібним «мудрим верхівкам». І що тоді?... Його просто «здадуть», як «непотріб», як «брухт». А тоді вже йому і «п. Оксана» не допоможе… Вона ж не буде його «витягати» із «каталажки», якщо він не помириться із Ольгою та не почне «нове життя». Особисто їй він не цікавий.
Маю не малу надію, що «нічний кочівник» зупинить «своє полювання» у найближчий час, бо якщо ні, то доведеться йому «сухарі сушити» та «липу на чай» збирати. А це вже інше життя та «інше кохання», інша доля…
О. Росул