Згадуючи Шевченківського лауреата закарпатця Івана Чендея...

Відомий письменник Іван Чендей помер 29 листопада 4 роки тому, проживши майже 84 літа. Відтоді у пресі було опубліковано одну чи дві статті про майстра прози. В останню путь Чендея проводжало небагато людей. Дехто міг зіслатися на дощову і вологу погоду, хтось не знав, що Чендей помер, а котрісь думали, що його нема вже давно…

Йому обіцяли: зробимо все…

У садибі Чендеїв я прожила більше півтора року і була свідком багатьох розмов. Політики, чиновники різного рангу піднімалися на Високу на крутих автівках. Дехто приходив для годиться, аби потім розповісти широкому загалу, що відвідав великого письменника Чендея. Іван Михайлович був знаковою і авторитетною особистістю краю, і цим дехто вміло користувався, а то й маніпулював. Декому конче був потрібен Чендеїв підпис на свою підтримку. Діставши його, щасливчики, особливо ті, що рвалися до влади, запитували господарів, чи потрібна їм якась допомога. Іван Михайлович казав, що бажав би ще за життя побачити перевидання свого двотомника. У дружини Марії Іванівни була мрія – встановити нормальну огорожу при вході – не так для себе, як задля людей. Господиня знала про їхні кепкування: дивіться, мовляв, у класика за огорожу правлять дерева, кущі бузини, крушини. Вона виправдовувалася, що їй соромно щось у когось просити, бо звикла покладатися на свої сили, руки. Але так склалося, що останніми роками родина мусить витрачати багато грошей на придбання ліків і медикаментів – хворіє вона, чоловік, син, онучка.

Політики твердо запевняли, що все буде зроблено... наступного дня, як прийдуть до влади. З того часу в Україні змінилися президенти, в Ужгороді – мери, а огорожі в Чендеїв так і нема...

У їхньому домі є Пам’ятна книга, яка ведеться з 7 червня 1959 року. Півстоліття! Вона має велике значення для дослідження не тільки літературного процесу ХХ століття, а й для політичного.

Забороненому "Іванові" – Державну премію

1968 року вийшла прозова збірка І.Чендея "Березневий сніг". Письменника виключили з партії, не друкували 10 років. У повісті "Іван" автор протиставив алкоголіка-комуніста сільського голову Івана Каламаря старому благородному священику Іванові Стаху. Для влади таке судження було неприйнятним.

– На знак протесту я відпустив вуса і волосся, – зізнався мені письменник в одному з інтерв’ю.

– 10 років Чендей був в опалі, – каже з гіркотою дружина. – Ніде не працював. Впав у відчай. Казав, що буде працювати фізично. Я його заспокоювала: "Іванку, ти пиши, аби було що видавати, з чим іти до читача. Прийде час – і все стане на свої місця". Те, що я працювала вчителем російської мови та літератури в угорській школі, хоча мала диплом українського філолога, і врятувало мене від звільнення. Аби забезпечити сім’ю найпотрібнішим, працювала на півтори ставки, вирощувала городину, садовину.

Найстрашнішим було те, що друзі, знайомі, аби уникнути зустрічі на вулиці, переходили на другий бік. До Чендея приклеїлося тавро "націоналіст". Спочатку я сама боялася цього слова, а потім прочитала про Бандеру, зрозуміла, що націоналіст – це патріот своєї країни. У розмові з одним чоловіком, не відаючи, звісно, про майбутнє, сказала: "Настане такий час, коли Чендея будуть вивчати у школах і виховуватимуть нові покоління на вчинках його героїв".

Лише 1994 року Івану Чендею дали Національну премію ім. Т. Шевченка за книгу "Калина під снігом" та повість "Іван".

"Треба благословити те, що є!"

68-ий приніс у родину Чендеїв шлейф неприємностей, горя, страждань. На Різдво 1969-го старшого сина Мирослава насмерть збила машина. Йому ішов тільки 21-й рік. Продовжили чорну смугу недуги другого сина Михайла та онучки Роксоланки. Інфаркт, інсульт у Івана Михайловича. Сама перенесла кілька операцій різної складності. Поскаржилася колиш­ньому учневі Феріку Керекешу, який працює лікарем в Угорщині. "Маріє Іванівно, то на все має бути гарт", – підбадьорив її.

– Треба благословити те, що є! – скаже вона мудро і додасть: – Завдяки долі, яка звела мене з Чендеєм, я духовно вивищувалася. Хоча мій тато і був селянином, але наш світ – то був світ свідомих інтелігентів. Батько, Іван Пекар, свого часу очолював у Чинадійові місцеву "Просвіту". У нашій хаті читалися твори Шев­ченка, Франка, Лесі Українки, Винниченка, Волошина, Пушкіна, Достоєвського, а також газети "Свобода", "Українське слово", журнал "Пчілка".

– Мій брат Юрко служив в угорській армії. У листах згадував про товариша по службі – верховинського хлопця Івана. Дізнавшись, що в Юрка є дві гарні сестри, парубок запропонував листуватися. Брат надіслав світлину друга, старша сестра Анка написала Іванові листа. А я на той час дружила з Василем із сусіднього Кольчина.

Коли угорці відступали, мама відвезла нас у куштановицькі підвали. Чендей утік з армії. Знав нашу адресу, тож, рятуючись, прийшов. Був мокрий від осіннього дощу, блідий. Сестра розмовляла з ним холодно. А я, аби розрядити ситуацію, повела бесіду на різні теми. Навіть повідала йому причину сварки зі своїм хлопцем.

Чендей провів у нас чотири дні. Перед від’їздом дав мені листа. Писав, що я – щебетушка, весела, оптимістична, що могла б його доповнювати, бо він більше є песимістичною натурою. Дивувався, що я вмію і їсти зварити, і всю хатню роботу знаю, і мамі на городі та полі допомагаю. Взагалі, він мені не сподобався – був невисокого зросту, худорлявим. Мама дала йому нашого коня, якого купила за пляшку самогонки у руських солдатів. Іван на ньому й поїхав додому. Потім розповідав, що у Сваляві на військовому пункті перевіряльник знайшов у нього записну книжечку із враженнями російською. Солдат, видно, зрозумів, що хлопець розумний і дав йому дозвільний папірець.

Наступна зустріч з Іваном трапилася під час І з’їзду Народних комітетів Закарпатської України у Мукачеві. Іван був делегатом. Мені потаємно передав записку про свій приїзд до міста. Мама, дізнавшись, радо відпустила мене, сподіваючись, що Іван знає щось про нашого Юрка.

Після того, як я здобула педагогічну освіту, 4 серпня 1946 року одружилися. Нашим кумом був нині відомий учений-біолог Степан Стойко, який живе у Львові й готується відзначати 90-річчя. Того самого дня виходила заміж і моя сестра Анночка. Вінчалися у місцевій греко-католицькій церкві, хоч Іван був православним.

– Дружиною такого чоловіка, як я, тяжко бути. Дуже тяжко. Примхливий характер... – зізнався мені в одній із розмов І. Чендей.

Подружжя прожило разом 60 років...

Чому Чендей не став Шекспіром?

– Життя – то боротьба, і в сім’ї також, – каже з висоти літ 85-річна вдова закарпатського класика. – Ми одне перед одним змагалися. Я свою правду старалася довести, а він – свою. Але ми ніколи не розмовляли на підвищених тонах, поганими словами не обзивалися, не билися. Спересердя кілька разів назвала його дурною Поланьою. Так кажуть за простакувату людину. На образу змовчав, а коли до нас приходила мама Петра Рака Поліна, то обходив її довкола й ніжно звертався Поланько, аби я чула, що це гарне ім’я. Зазвичай я називала його Іваном, Іванком, Іваном Михайловичем, Чендеєм. Він мене кликав Марічкою, Марькою. Коли я твердо наполягала на своєму, казав: "Пекарько, не кербачуй". Пекарь – моє дівоче прізвище. Кербач – прут із шкіряними вузлами, яким поганяли коней. Удари були болючими, від чого кінь тікав щосили. Коли Чендей хотів мені досадити чи був чимось незадоволеним, то не їв. Спочатку ображалася, а потім махнула рукою: як будеш голодний, почухаєшся. А він любив поїсти, особливо м’ясне, неціджені лашки з молоком, страви з кукурудзяної муки. Улюбленим був токан (мамалига) із бринзою чи яєшнею та сухою м’ятою або шкварками.

Ще дуже любив яловичу поливку з домашніми різанками (лапшею). У радянські часи для нашої сім’ї такий обід був розкішшю – хорошого м’яса дістати було годі навіть з-під полиць, тому страви з нього готувала тільки у вихідні. Чоловік щиро захоплювався, що я вмію все зробити до ладу, дістати й купити потрібні продукти, вправно й швидко впоратися на кухні. Грядки мої завжди були вчасно оброблені. Коли приходили зненацька гості, він був спокійним і знав: я завжди знайду, що покласти на стіл. На відміну від Чендея теоретика, романтика, я – практик. Одне одного ми справді доповнювали.

"Чому ти виходила заміж за мене, якщо не любила?" – з’ясовував у зрілому віці. "Бо ти вмів гарно говорити, а це мені на той час подобалося", – відказала йому на те. Переді мною він комплексував, бо знав, що був повною протилежністю моїм уподобанням. Але то було в молодості! Відтоді багато води утекло.

Буду відвертою: ніколи не зраджувала йому. А він весь час намагався показати мені, як його інші люблять. Якось підсунув мені любовного листа, мовляв, дивись, як мене обожнюють інші жінки. Там було написано: "Мій рідний". Дорікала собі, чому так не називаю його.

– Ревнували?

– Без того жінки нема.

Років у 50 поїхала в Євпаторію на відпочинок – путівку дістали. Приходить від Чендея величезний лист-сповідь. Писав, як йому без мене важко, не може дати ради, як принизливо для нього йти в магазин чорним входом і купувати м’ясо. Виливав свої почуття до мене. "Моя Марьочко, якщо я і грішив щось проти тебе, то я ніколи у гадці не мав, аби ми втратили одне одного. Цілую, цілую, як у молодості. Скажеш – маразм", – такими словами закінчив листа.

Професор Марко кілька років тому, як Іван Михайлович відійшов до інших світів, запитав мене, чому в Чендея нема творів про кохання. Думаю, що Чендей не став Шекспіром саме через мене. Але правди ніде діти – він створив неповторні і вічні образи.

Першим читачем Чендеєвих творів була я. Він цінував мою думку. А я його як письменника.

Перший двотомник, який вийшов 1982 року тиражем 65 тисяч у видавництві "Дніпро", не можна було придбати у жодній книгарні Ужгорода – все розкупили за кілька днів. На Різдво я поїхала у рідне Чинадійово, зайшла до книжкового магазину, побачила Чендеїв двотомник. Зраділа – і купила. Це дуже сподобалося Івану Михайловичу: "Дай, то підпишу тобі".

"Дорога Марічко моя! Вихри Часу розвіють хмари – на якому небі їх не буває? Залишиться високе Сонце Істини і Добра", – показує автограф чоловіка, датований 7 січня 1983 р.

Об’єктивний пророк

Іван Чендей разом із Сергієм Параджановим написав сценарій до фільму "Тіні забутих предків" 1964 року. Цією роботою письменник гордився, казав, що інтуїція його не підвела і цього разу – стрічка приречена на успіх, на вічність. Пророк. Що тут додаси?

– Параджанов жив у нас майже місяць, – пригадує Марія Іванівна. – Зачіпав теми, на які ми боялися говорити. Був сміливим у створенні національних образів у "Тінях". "Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо я вірменин", – іронізував спокійно.

В оселі Чендеїв побувало багато відомих письменників – Олесь Гончар, Сергій Панько, Сергій Плачинда, Василь Маркусь, Микола Мушинка, Іван Драч, Дмитро Павличко. З сім’ями деяких підтримують стосунки й нині.

– Коли дізналася про смерть сина Драча, то плакала. Максим приходив до нас із Іваном Федоровичем. Йому подобалася наша донька Марічка. Знаю, як то важко – ховати свою дитину, – зітхає.

Чендей завжди про все і всіх говорив прямо. Відчував, чи вийде щось із людини, чи вона матиме посидючість і терпіння працювати над собою, чи зможе оцінити себе, побачити власні недоліки, недосконалість. Своїми думками і спостереженнями завжди ділився зі мною. Деколи я йому дорікала, що він недооцінює людину, ставиться до неї упереджено, але згодом переконувалася, що Чендей справді був об’єктивним.

Тетяна Грицищук, "Старий Замок "Паланок"