Карпатська Україна на теренах Підкарпатської Русі

Творення Карпатської України на теренах Підкарпатської Русі було знаменною подією як для її жителів, так і всього українського народу. Для нас, горян зеленоокої Верховини, вона знакова тим, що її президентом був уродженець с. Келечин Августин Волошин.

Ще підлітком я любив слухати оповідки старих людей про славну минувшину нашого краю. Особливо Д.Ф. Щадея та І.В. Іваницького з Нижнього Студеного, які народились ще на початку ХХ століття. Їх вже давно нема на цій суєтній землі (світле їм царство небесне), але їх розповіді назавжди закарбувались у моїй пам’яті.

Перший був чудовим садівником. Це з його ініціативи в колгоспі імені Кірова в 50-60 рр. ХХ ст. були закладені на грунях під сивими Бескидами диво-сади, які давали чудові врожаї яблук, груш, черешні, слив всесвітньовідомих сортів “Італійка”, “Ренклод”, а також чорної смородини і винограду. Ми, дітлахи, за невеличку плату виконували всілякі роботи в колгоспному саду.

За їх проведення Щадей часто збирав нас, щоби в тісному колі розказати про своє життя на цій суєтній землі. Адже він брав участь у першій світовій війні на боці Австро-Угорської імперії, був поранений, зустрічався з вояками російської (царської) армії, до складу якої було зараховано багато українців. Зі сльозами на очах оповідав, як йому не хотілось стріляти в братів-слов’ян.

А ще й про те, скільки їх загинуло на ратному полі в Австрійських Альпах, на Італійському фронті, де йому також довелось “понюхати” пороху. З відступом царської армії на Західному фронті чимало русинів-закарпатців покинули рідні домівки. Деякі з них дали про себе знати аж після закінчення Великої Вітчизняної війни.

Та чи не найбільш яскраво-хвилюючими були розповіді Дмитра Федоровича про участь у діях Карпатської Січі. Сьогодні я розумію, чому в ті роки він дещо й приховував. Адже за згадки про визвольну боротьбу Карпатської Січі і становлення Карпатської України в повоєнні часи можна було надовго потрапити під “ковпак” КДБ.

Мої роздуми з приводу цього шикуються у рядки напередодні відзначення чергової річниці проголошення на теренах Срібної землі нової держави в центрі Європи. Цій справі присвячено сотні фундаментальних робіт вчених-істориків, публіцистів, журналістів, у тому числі й уродженців Верховини — поета-лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка Петра Скунця, верховинського Будителя Василя Гренджі-Донського та академіка Миколи Вегеша.

На жаль, ні в історичних джерелах, ні в спогадах сучасників тих бурхливих подій не згадуються прізвища Д.Ф. Щадея та В.І. Іваницького. Однак вже покійний (царство йому небесне), колишній працівник Міжгірського райсуду І.І. Медулич неодноразово наголошував на їх участі у визвольних змаганнях тогочасся. Адже обидва були шанованими людьми у Студеному. Мали за плечима 4 класи церковно-приходської школи, якими у довоєнні часи особливо опікувався намісник Верхньоверховинський Емільян Мустіянович, солідні домашні бібліотеки релігійно-пізнавального спрямування. Дещо пізніше цікавились і радянською періодикою. У ті часи Василь Іванович Іваницький започаткував масове вертепне колядування на честь урочистого відзначення Різдва Христового. Зі своїми учнями за цих дійств він побував не лише у навколишніх селах, а й навіть у В. Бистрому, Синевирі.

Він же самотужки визначив пасхалії на 1956—2078 роки, які у 1968 році я переписав на його настирливе прохання. Цей рукопис зберігаю як реліквію, данину пам’яті про цю чудову людину, патріота нашого краю. До речі, його два сини проповідували слово Боже на стезі священнослужителів у Міжгірському і Воловецькому районах. Крім них, виховав і 4 дочок, одна із них — вже поважного віку Гафія, також неодноразово говорила мені про участь її батька в славних діяннях Карпатської Січі.

Та чи не найбільшою таємницею Іваницького були посаджені біля хати ясени у 1944 році. Природолюб від Бога спершу посадив три маленькі деревцята за хатою, а восени викопав разом з грунтом, переплів їх у вигляді символічного “тризуба” і посадив перед своїм будинком. Це диво — творіння рук людських і сьогодні прикрашає родинне обійстя (див. фото — М.Ш.), що належить онуці і знаходиться неподалік Нижньостуденівської ЗОШ І-ІІ ст. Навіть на схилі літ Василь Іванович так і не сказав, що означає це переплетіння ясенів…

Я ж добре пам’ятаю літні канікули 1970 року, бо ж ще вчився у фінансовому технікумі у Львові. Іваницький якось запросив мене додому і повів оповідку про місто древнього Лева, Галіцію і тогочасну Західну Україну. Для мене це була особливо несподівана і приємна подія. Адже свою розповідь він підтверджував вирізками із газет довоєнного і повоєнного періодів, пожовклими від часу паперами, документами. Були серед них і чеські виборчі бюлетені, колір кожного підкреслював приналежність до тієї чи іншої політичної партії. На деяких документах я вперше побачив тризуб, а вуйко, сміючись, запримітивши мою зацікавленість цим символом, запитав: “Скажи, чи не схожі мої ясени на цей знак?” Подібність була великою, звичайно, але я цього тоді не розумів. Як не дуже близько сприйняв і його запевнення, що цей знак стане гербом України, яка матиме свою державну атрибутику і символіку. Його пророчі слова таки збулись і дай Бог, щоби наша вільна ненька-Україна вийшла таки на ключові позиції у світі.

Після цього в нас було ще безліч цікавих зустрічей, за яких щоразу я поповнював свої знання, збагачував світоглядні позиції. Одного разу Василь Іванович показав мені вирізку із газети “Правда”, в якій стверджувалось, що на території СРСР проживає 108 націй і народностей. Водночас зазначив, що це далеко не повний перелік. Тож з його допомогою я під № 109 записав “цигани”. “ Маєш рацію,— сказав Василь Іванович, — бо ж і цей народ треба вчити, призвичаїти до осілого способу життя”. І таки “довірився” мені повністю, сказавши, що прийде час і я не раз згадаю про його ясени, якщо вони не “всохнуть”…

Не всохли. Прийшов час і увесь світ дізнався про героїчну боротьбу вояків Карпатської Січі, визвольні змагання будівничих Карпатської України та її президента, славного уродженця Верховини, Героя України (посмертно) Августина Волошина.
Відтак не обмину сказати, що обидва січові стрільці свого часу були дяками греко-католицької церкви у Студеному. Навіть незважаючи на те, що за “совітів” зазнавали чималих утисків. Як творили ці люди добро, так і померли майже одночасно, з розривом у декілька місяців. Тільки із здобуттям Україною незалежності настала можливість воскресити в народній пам’яті добрі діяння Д. Щадея та В. Іваницького, ясеновий тризуб якого — є своєрідною меморіальною дошкою героям-землякам нашого зеленоокого краю.

Михайло ШКЕЛЕБЕЙ, член Національної спілки журналістів України, "Верховина"

Августин Волошин — Будитель Срібної землі