«Обіт вірності» Августина Волошина (Частина ІІ)

Августин Волошин у листах до Адольфа Гітлера - «Маю честь повідомити Вашому превосходительству» (Частина ІІ)

(Початок. Частина І ) У першій подачі статті її автор, посилаючись на джерела – листи А.Волошина до А.Гітлера – розкрив зрадницьку сутність президента невизнаної Карпатської України, його намагання перетворити Радянську Україну у протекторат Німеччини, а колишню Підкарпатську Русь – у плацдарм для цього. В другій подачі статті містяться висновки з «карпатоукраїнської епопеї» та загальна оцінка діяльності Волошина.

На «трудове перевиховання» – у «Думен»

Будучи в 20-30-х роках ХХ ст. загалом прогресивним педагогом, культурно-освітнім діячем, А.Волошин виявився на схилі літ світоглядно обмеженою, ідеологічно заангажованою людиною. Він не сприймав соціалістичної ідеї, вороже ставився до Радянського Союзу, не розумів соціально-класових і національно-визвольних устремлінь народу Підкарпатської Русі, залишився запеклим антикомуністом.

Як політик, А.Волошин сповідував ідеї націонал-фашизму, запопадливо служив інтересам Німеччини. Йому притаманні нерозбірливість, крайній цинізм у виборі способів задоволення власних амбіцій, нерозуміння причин загострення протиріч у Центральній і Східній Європі. Він зраджував також ті країни (Чехословаччину, Угорщину), громадянином яких був. Через антикомуністичні переконання до останніх днів усіляко протидіяв єднанню підкарпатських русинів із братами в Галичині та Радянській Україні у складі СРСР.

А.Волошину були чужі мудрість, демократизм і гуманізм у державницьких справах. 15 жовтня 1938 року він у Хусті дав «обіт» (склав присягу) як член «правительства Підкарпатської Руси», очолив міністерство опіки та охорони здоров’я. Після Мюнхенської змови, з волі Берліна і «вуйка Гітлера», призначений прем’єром Карпатської України з перспективою приєднання до Радянської України. Головною проблемою для нього була боротьба з інакомисленням. Так, 18 листопада 1938 р. А.Волошин підписав рішення «президії влади», яке зобов’язувало управи, жандармерії та цивільні місцеві органи терміново створити на Рахівщині концентраційний табір і відсилати до нього такі категорії осіб:

«1. дезертири та втікачі з заграниці;

2. політичні провинивці з нашого краю;

3. особи, які провиняться проти інтересам внутрішнього ладу та спокою як на неумотивованим підвищенням цін та вкриванням предметів денної потреби, підбурюванням та саботажами всякого роду;

4. особи, що провиняться проти інтересам оборони держави та республіки, оскільки проти них не можна виступити судовим шляхом» (орфографія документу збережена – Авт.).

Насправді шаленого гоніння зазнали в концтаборі «Думен» (Рахів – Усть-Чорна) комуністи, симпатики СРСР, прогресивна частина інтелігенції. Знущання в ньому зазнавали русини, угорці, словаки, румуни, німці, євреї – усі підкарпатці, які подумки не сприймали націонал-фашизм.

Як згадував потім, наприклад, делегат Першого з’їзду Народних комітетів Закарпатської України вчитель Василь Король, його на місяць запроторили в концтабір лише за те, що визнавав себе русином, а керований ним шкільний хор с. Іванівці під Мукачевом виконував російські, угорські і словацькі пісні… «Провина» директора Чинадіївської школи Івана Ковача була в тому, що посмів встановити на її будівлі барельєф О.Пушкіна. Члени КПЧ опинялися за колючим дротом за ідейні переконання. А інженерів, службовців, православних священиків скорий і нещадний волошинський суд ув’язнював для «трудового перевиховання». Як воно виглядало? В’язнів щоранку шикували біля бараків у колони, під дулами стрільців вели у гори, де, знесилені, вони валили буки й смереки, обрубували гілля, сортували й вантажили деревину. Так Волошин багато в чому випереджав гітлерівців…

Обіт вірності і духовна цензура

У Підкарпатті були заборонені політичні партії. Натомість 20 січня 1939 р. «прем’єр правительства К.України» (так у документі – Авт.) в.р. (тобто власноручно – Авт.) підписав статут Українського національного об’єднання « (УНО). Членом цієї націоналістичної організації могла бути «кожна особа обох полів (статей – Авт.); без різниці віку, української народності, походження і крові; вона мала одноєчасно входити і працювати в підпорядкованих структурах («Просвіта», «Січ», «Дружества» й ін.).

Найвищою повинністю визнавалася в УНО дисципліна. Керівника місцевого осередку «іменує окружний провідник», перший складає присягу і підписує «обіт вірності до рук окружного провідника». Другого «іменує голова централі УНО», якому теж дають «обіт вірності» Аналогічний порядок вводився для інших активістів і працівників. А головний обов’язок місцевих проводів – стати «виборчим комітетом села», висувати кандидатів на різні посади, опікуватися фондом і т.д. Головою УНО вважався керівник Української центральної народної ради (УЦНР). Ним А.Волошин призначив самого себе. Як бачимо, уніфікована, ієрархічна партія на зразок гітлерівської.

Одночасно Волошиним здійснювалася духовна цензура. 20 грудня 1938 р., наприклад, з його згоди «відділ преси та звітодавства президії влади Підкарпатської Русі в Хусті» видав заборону поширювати на території краю мукачівську народну газету «Русин» та ужгородську «Карпаторуський Голос», тижневики «Руській Голос» (Ужгород), «Esti Ujsàg» (Братислава). Причини? «З огляду на виразно протидержавний і підбурюючий зміст писань, в інтересах спокою і консолідації краю», мовилося в «демократичному» документі.

Винятки для представників арійської раси

Переслідуючи опозиційні сили, передусім ліві, Волошин робив винятки представникам арійської раси. Так, 2 лютого 1939 р. він ухвалив – під грифом «дуже таємно» – розпорядження «Про організування громадян німецької народности на Карпатській Україні в німецькі партії». Цим документом «без огляду на їх державну приналежність дозволено організовуватися у «Німецькі партії» по засадам національно-соціялістичним», створювати «звиклі партійні органи, якож і носити відзнаки і прапори з гаковим хрестом». Гітлерівська свастика, як бачимо, отримала легітимацію ще до приходу до Підкарпаття окупантів.

Цікавий і такий факт: 17 жовтня 1938 р. голова уряду Карпатської Руси приписав земській (районній) владі провести суворе розслідування, усунувши з посади жандарма-угорця Хитиля, бо той у с. Керецьки (Свалявський район) говорив місцевим людям, що «русини для автономії глупі і найкраще буде, якщо тут проголосити комуну». Свобода слова, нічого й казати!

Зміст, методи і форми А.Волошина не втратили актуальності сьогодні. Читаєш його меморандуми Гітлеру, інші документи – і переконуєшся, наскільки схожі до них гасла сучасних націонал-демократичних зверхників – перевертнів, зрадників, маріонеток, русофобів. Залишається змінити назви і координати зовнішніх сил і хазяїв, на яких вони працюють, і за словоблуддям стають виразними думки – про деіндустріалізацію, еміграцію та інші прожекти недосвідченого закарпатського політика, який наївно і сліпо орієнтувався на Великонімеччину минулого століття.

Тимчасове керівництво А.Волошином невеликою територією зайвий раз переконує у важливості системного, аналітичного мислення, професіоналізму, компетентності. Саме цих якостей бракує можновладцям сучасної України, які за роки т. зв. незалежності довели колись потужну УРСР до крайнього зубожіння і деградації. Особиста трагедія А.Волошина в тому, що він, священик і просвітник, правив складним регіоном, намагався впливати на міждержавні й світові проблеми напередодні другої світової війни, виявився цілком не готовим до такої місії та ролей (докл. див.: Карпатська Україна: факти, міфи, уроки // газ. «Комуніст», № 19 за 13.03.09).

Великий багатій і незмірний прохач

За що ж возносить націоналістична еліта сьогодні А.Волошина? Їй імпонує його прозахідна, русофобська орієнтація, політична всеїдність, нерозбірливість у засобах досягнення мети. Красномовний і такий факт: одночасно з пастирською, просвітницькою та політичною діяльністю А.Волошин зумів стати власником чималих земельних угідь та інших багатств. Лише за два місяці свого прем’єрства (листопад-грудень) він витратив бюджетні гроші, виділені празьким урядом «Хустській провінції» на півроку. Не соромився канючити кошти у гітлерівців. Без моральної допомоги нацистів не обходився, звісно, і в окупованій ними Празі, керуючи т. зв. Українським вільним університетом (див.: І.Поп. Відповідь засліпленому ненавистю до русинів // І ми в Європі. – Ужг., 2002. – С. 24).

… 2001 року за поданням генерал-губернатора Закарпаття Г.Москаля президент Л.Кучма присвоїв А.Волошину звання Героя України. Проходять повз дивний пам’ятник Ужгороді і гості – й часто запитують: «Хто це? За що він нагороджений?». Казати їм правду ніяково, брехати – соромно. А мені прикро та боляче ще й тому, що висловлював офіційно, як депутат Верховної Ради, клопотання громадськості про присвоєння високого звання Героя України Івану Туряниці, який виявив велику мудрість і мужність у боротьбі за визволення Закарпаття від гітлерівсько-гортіївського поневолення, за возз’єднання Закарпатської України з матір’ю-Вітчизною, встановлення у краї народної влади, здійснення тут масштабних соціалістичних перетворень. Однак офіційний Київ відмовив, мовляв, нагороджують нинішніх, а не колишніх героїв. Потім виявилося, що А.Волошина це не стосується. Бо він потрібен сьогодні антикомуністам різних мастей. А голову Народної Ради Закарпатської України Івана Туряницю, який керував нею з осені 1944 року, сучасна влада ігнорує, адже він одночасно очолював комуністичну організацію краю, яка здійснювала прогресивні зміни.

Міфологізація і героїзація діячів типу А.Волошина свідчить про ідейне банкрутство і політичну деградацію націоналізму в XXI ст. Підло і аморально так чинити зі слабкими людьми-невдахами. Маніпулювання і спекуляції з історичними фактами, поширення вигадок про минуле послаблюють сили і віру прийдешніх поколінь в гідне майбутнє своєї України, у торжество ідеалів добра, справедливості, честі.

Іван МИГОВИЧ,

доктор філософських наук,

народний депутат України III – ІV скликань

Вперше опубліковано в газеті «Карпатська правда»,

№ 2 за 2010 р.