ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

“Художник на пенсію не виходить, він помирає біля мольберта!”

    28 марта 2024 четверг
    36 переглядів

    Це стверджує митець Володимир Ньорба з Ужгорода, який на схилі літ займатиметься тим, чим і тепер: буде допомагати дітям, ростити внуків і малювати до останнього подиху.У Володимира Ньорби троє дітей, а ще більше він хоче мати внуків. Улітку дуже любить зі своєю сім’єю відпочивати на лоні природи: біля озера чи річки. Жінка з наймолодшою донечкою Вікторією смажать на вогні шашлики, він тим часом із середущою дочкою Мирославою малюють. А біля ніг вовтузиться і пустує його найбільше щастячко – маленький внук Володимир.

    Художник зізнається, що поступово відходить від вуличного кітчу. Тепер маленький Ужгород і великий світ можна побачити не тільки на стінах його затишної квартирки, але й купити картини просто неба на Театральній площі.

    На жаль, чи, на щастя, малювання картин для художника Ньорби переросло у таке вже рідне нам американське слово бізнес. У Володимира цей бізнес ще й сімейний, адже він і дочка малюють, а дружина продає. Тому вона й краще розуміється на покупцях. Кожен у цій мистецькій сім’ї має свої обов’язки, які не перешкоджають їм відчувати себе щасливими. Розмовляли ми з Володимиром про те, що так у всі часи бентежить людину — про вічні цінності: справжнє мистецтво і хліб насущний.

    — Отже, Володимире, чи не заважає цей щоденний продаж картин Вашому внутрішньому світу?

    — Не знаю як іншим художникам, але мені це дуже заважає. Інколи й не хочеться малювати кітч, стояти і продавати його, але є ще таке поняття , як мусай. Мусай заробляти гроші для життя. Останнім часом намагаюся вже не малювати базарну «зельонку». Можливо десь у цьому програю тому, що хвилює те, що наш народ не розуміється на мистецтві. Більшість із них цікавлять хороші розмалюнки. Але я вже маю свого покупця і шанувальників, яким продаю чи дарую картини. Це приносить мені не тільки матеріальне збагачення, але й духовне. Радію, що людям подобається моя робота. Звичайно, кожному вгодити важко. Але якщо із 100 людей п’ятьом сподобаються мої картини – це для мене більше, ніж заробити якусь певну суму грошей.

    — А як щодо конкуренції з боку тих художників, що поруч з вами теж продають свої картини?

    — Я конкуренції не боюся. Її боїться лише , вибачте, тупий і слабкий художник. А конкуренція долається іншим способом. Просто треба гарно малювати картини, і тоді до тебе прийде покупець. А що стосується вуличної торгівлі , я б не хотів про неї говорити взагалі тому, що в ній не має творчості. Бо дуже рідко тут з’являється якась хороша робота.

    — А чи є між художниками заздрість ?

    — Заздрість є. Ну і нехай буде. Кожному своє. Особисто я на цих почуттях не зациклений. Вважаю, що людина, яка ніколи у своєму житті не мала жодної виставки і не прагне її – це не художник. Справжній художник мусить малювати творчі полотна, не лише кітч. Бо той художник, який лише штампує – він деградує, він не особистість.

    — Кажуть, що художники - багаті люди…

    — Я вважаю себе багатим духовно. В нас на Закарпатті є багаті художники, які заробляють на своїх картинах чималі гроші. Але порівняно з бізнесменами, які мають у день щонайменше 200 доларів, то художники - бідняки.

    Відомо, що Вас декілька тижнів тому обікрали…

    Можливо злодії шукали великі гроші. Люди чомусь думають, якщо художник продає свої картини, тоді у нього обов’язково є гроші. Але вони не бачать, що в мене велика сім’я, котру треба взути, одягнути, нагодувати. Все, що заробляється, так само й витрачається.

    — Володимире, Ви себе вважаєте вільним художником?

    — Вільним, адже ні від кого не залежу. Живу за рахунок продажу своїх робіт. Нині всі художники є вільними. Слава Богу , що вже відійшла в минуле комуністична партія і спілки, і те, що художники змушені біли малювати ідеологічні плакати. Сьогодні художники заробляють на життя тим, що малюють для продажу кітч. Але це картини – одноденки. В них художник не вкладає фантазію, натхнення, час. Вони завтра помруть і, можливо, десь-колись валятимуться на смітнику.

    — Тоді чому їх так купують люди?

    — Людям подобається солодкувата картина. Естетичний смак у людині потрібно виховувати змалку. Наприклад, я своїх дітей з дитинства привчаю до прекрасного, а тепер ще виховую онука. Разом відвідуємо всі виставки, які проходять у нашому місті.

    — Як часто Ваші картини потрапляють у виставкові зали міських галерей?

    — Зараз проблеми з виставками немає. Кожний художник може робити на рік по 2-3 експозиції. А мої роботи щорічно можна побачити на одній із виставок. За плечима були й персонална виставка, й групові, тобто з іншими моїми колегами по цеху – Торбичем, Скакандієм, Шолтесом, Трачуком. До речі, в цей понеділок у коледжі мистецтв відкрилася виставка моєї дочки Мирослави. Там виставлено 12 робіт. В основному – це абстракція й кубізм.

    — Ви не претендуєте на звання «заслуженого чи народного художника України»?

    — Вважаю це пережитками минулого. Ви чули щоб десь за кордоном було подібне явище? Ви чули, щоб когось із них називали «народним художником Франції» і т.д.? Прекрасні художники були і є у кожній країні світу. Вони роблять виставки, їздять по світу, але не вимагають собі таких регалій. Справжнього художника має визнати народ. Тим паче, що геніями визнають після смерті. А при нашій вільній Україні за ці 14 років стільком присвоїли «заслужених і народних», тим паче таким, яким до цих регалій ще досить далеченько.

    — А чи вчить дочка-художниця чомусь новому батька-художника?

    — Від молодого художника можна багато чому навчитися. І навіть у п’ятирічної дитини, яка ще не вміє малювати, але щось там ляпає фарбами, зрілий художник може більше взяти, ніж із природи. Тому, що ця дитина малює душею, і її творчість є чистою, непорочною.

    — Володимире, чи належите Ви до таких батьків, які нав’язують силою своїй дитині, що і як малювати?

    — Ніколи я таким не бів і не буду. Знаю, що навіть у коледжі мистецтв, де вчиться моя дочка, не має нав’язування з боку викладачів. Мою дочку вчать порядні і коректні люди, які ніколи не скажуть своїм студентам, що ті погано малюють. Тим більше не вмішуюються у творчий процес студентів.

    — Як називається стиль ваших полотен?

    — Мені близький до душі імпресіонізм. Такий стиль, як у мене, притаманний французьким художникам. Хоча він ще далекий до французів тому, що я завжди у пошуках. Поки що я себе у своїх картинах не знайшов. Малюю плямами. Якщо дивитися на мою картину зблизька, здається, що на полотні грубо наляпані фарби. А на відстані трьох метрів вгадується сюжет.

    — У кожного художника є свій колір. Ви до якого тяжієте?

    — Я люблю охристі кольори. Люблю малювати теплими, мякими, ніжними тонами.

    А чи не візьметься за фарби ваша дружина, адже малювати ніколи не пізно?

    — Моя жінка сказала, коли вдасться зробити нам велику майстерню, то й вона візьметься за пензлі й фарби. Вона живе в атмосфері мистецтва з дитинства. У неї брат художник, я, дочка. Якщо чесно, вважаю, що жінці –художниці у нашому житті доводиться важко. У неї є обов’язки, які відбирають багато часу. Добре, коли є творча ідилія, тобто чоловік і жінка – творчі особистості.

    — Вам у цьому плані пощастило?

    — Особисто я не можу нівчому дорікнути своїй дружині чи дітям. У нас є найголовніше – взаєморозуміння. Я – вільна людина. Тут маю на увазі творчу свободу. Немає у нас такого, що я повинен бути о такій то годині вдома. Я дуже вдячний своїй дружині, що вона мене обмежила від різних побутових проблем. Хоча сам залюбки ходжу на базар за продуктами. Для мене це відпочинок. І не раз бачив там Івана Шутєва. Видно, таке є у деяких художників хоббі – походити, поштовхатися між людьми.

    — Володимире, а чим Ви займатиметеся на пенсії?

    — Художник на пенсію не виходить. Він помирає біля мольберта. На старості займатимуся тим, чим і тепер: буду допомагати дітям, ростити внуків і малювати до останнього подиху.

    Ньорбу-художника знають усі, Ньорба-поет невідомий нікому.Чому? Адже поетичних куплетів у Вас бодай на маленьку збірочку вже назбиралося.

    Вірші поишу з дитинства. Потім писав в армії, після неї серйозно зайнявся цим. Вони для мене ніколи не були якоюсь ціллю. Писав для душі. Інколи виникало бажання показати їх серйозній людині, яка на цьому розуміється. Але воно так і залишилося нереалізованим. Окрім того, я не можу розірватися: і малювати, і книги видавати. Я вибрав перше.

    — Чи привчаєте до малювання свого внука?

    — Онук у мене – золотий хлопчина. Його народженню я більше зрадів, ніж його батько. До речі, я перший знав, кого народила моя дочка. Бо ж її чоловік у той час захищав в інституті дипломну роботу, а я був біля неї у пологовому будинку. В той час моя дочка не мала прізвище чоловіка, адже тоді ще сама була студенткою. Ну ось, коли медсетсра вийшла і спитала мене чи я Ньорба, і повідомила, що у мене народився син. Я був тоді найщасливішою людиною на світі. Адже після трьох дочок мати онука дуже приємно. Я дуже часто забираю малого в майстерню. Він любить дивитися як дід малює.

    — Володимире, чому Ви не любите спілкуватися із журналістами?

    — Чому не люблю? Просто я не хотів робити інтерв’ю із журналістами деяких наших газет. Особисто з вами мені приємно спілкуватися. Скажу так, я у політику не лізу, але ми мусимо любити свою Україну так само, як німець любить свою Німеччину, француз – Францію, латвієць – Латвію, англієць – Англію. Наскільки мені відомо, коли помирає справжній англієць, то він свої здорові органи віддає хворому співвітчизнику. Бо вважає це своїм останнім обов’язком перед державою і людьми. Отакими маємо бути і ми. А справжнє мистецтво за таких умов тільки розквітне.

    — Дякую за розмову!

    Маріанна Шутко.
    Закарпаття: У культури свої пріоритети
    Ужгородський греко-католицький кафедральний собор має власний вертеп
    В Ужгороді названо імена лауреатів обласних премій у галузі літератури і мистецтва

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Комментарии

    Аватар пользователя Гость