Закарпатське село Горінчево за кількістю відомих казкарів можна сміливо занести до Книги рекордів Гіннеса

"Було це у сімдесят сьомій державі за скляною горою, де вітер недовіває, де сонце недо-гріває, де птахи не долітають, - жив собі один ґазда", - так починається казка одного з горінчівських оповідачів. Але потрапити в це унікальне закарпатське село, де майже кожний другий його мешканець розповість вам свою власну казку, куди простіше. Добравшись до райцентру Хуст, сідаєш на маршрутку й за лічені хвилини ти - у казковому селі.



КОВАЛЬ КУВАВ І КАЗКУВАВ



Довідавшись, із якою метою я завітав у село, завідувач сільською бібліотекою Олена Рощенко тільки посміхнулась: «Та в нас кожний другий — Андерсен. Куди тій Данії!» Вона подає мені аж сім збірників казок, авторами яких є сім мешканців одного села Горінчево, - «Українські народні казки Закарпаття», «Казки одного села», «Дідо-вседідо», «Зачарований казкою», «Казки Верховини», «Чарівна торба», «Дванадцять братів»! На них виховувалось ціле моє покоління. Обшарпані, геть зачитані до літери, ці казки в наших бібліотеках не віднайти зі свічкою. Се не казка, а істинна правда!

Гортаю, наче роки дитинства, сторінки книги «Казки одного села». Й серед авторів - до болю знайоме прізвище: Юрій Митрович! У пам'яті раптом спливає сільська кузня. Метикуватий коваль-циган. Довкруж нього - купа дітлахів.

Тримаючись однією рукою за «циганський лантух», тобто горн, другою він витягував величезними кліщами з вогню розжарені добіла металеві заготовки. «Цікаво, - гадали ми, -що ж нині втне дядько Юрко?» Під рудим шкіряним фартухом коваля напиналися пружні м'язи. Нині, відчувалось, оповідати він мав настрій. «Село без цигана - не село. Де циган - там кузня. Нема цигана - нема кузні. Казка починається з одного цигана-коваля, - смагляве обличчя казкаря набирало врочистостей. -Одного разу чоловік підігнав до кузні підкувати свого коня. Цей пан був дуже сильним і полюбляв вихвалятися своєю міццю».

Звідкіля нам, малечі, було тоді знати, що Юрій Митрович належить до когорти славетних закарпатських казкарів, твори яких перекладені десятками іноземних мов! Хисту оповідати казки дядько Юрко навчився у свого тестя, також цигана-коваля Івана Дилинька. «Горінчі-вський Пушкін» - казали про нього в селі. За Аріну Родіонівну дядькові Іванові була рідна бабуся Юлішка. Оповідаючи довгі та монотонні казки, аби внуки-циганчата заснули й не канючили їжу, голодна бабця й собі засинала мертвим сном, як оті опришки-герої. Юлішка півжиття провела у кочовому шатрі. Хто-хто, а вона про життя відала не тільки з казок. Запозичивши говірку, побут, її внук Іван повністю асимілювався з горянами. Та циганський побут жив у його казках!

Диво розповідати казки він передав і зятю - Юрію Митровичу. «Тільки вмовляю тебе: не олітературюй їх книжною мовою, бо вони втратять увесь наш горянський колорит!» - напучував зятя Іван Григорович. Уперше чотири казки Юрія Митровича в записі відомого фольклориста краю Петра Лінтура «Про розбійника, сміливу дівчину й царя», «Хто кому лиха бажав, сам лихо мав», «Про німу царівну», «Про парубка-переможця, який приніс сонце» вийшли у збірнику «Казки одного села». А всього Петро Лінтур від Юрія Митровича записав 15 казок.



КАЗКАР ІЗ ЛЮЛЬКОЮ



Але пальма першого казкаря в Горінчеві належала Андрієві Калину. «На крилах вигадки та мрій ген полетіли за Карпати казки з його малої хати в своїй одежині простій», - так відгукнулась про його талант відома українська поетеса Любов Забашта. Відкрили світ «місцевого Андерсена» етнографи експедиції Інституту етнографії АН СРСР. Записуючи 1946 року в селах Закарпаття усну народну творчість, вони ахнули: тільки в селі Горінчево Хустського району фольклористи з Білокамінної записали понад триста казок та переказів! Андрій Калин розповів 120, Юрій Ревть - 40, Хома Плеши-нець - 35. Чимало казок переповіли Дмитро Петрик, Юрій Тегза-Порадюк. Такі мастаки були чи не в кожній хаті села. Але найдотепніші - в Андрія Калина!

Уже перша його казка «Як опришок віддячив бідному чоловікові» полонила членів експедиції. А далі, як кажуть, пішло-поїхало! З Хуста в село часто-густо навідувався відомий фольклорист Петро Лінтур і записував, записував...

Тільки до збірника «Дванадцять братів» увійшло 59 казок Андрія Калина. Його оповіді видавались у Німеччині.

У репертуарі казкаря - вся жанрова палітра казок: чарівні (51), новелістичні (35), легендарні (5), про тварин (5), історичні перекази (24).

«За свого життя, ще коли не було телевізорів, - пригадує місцева мешканка Ганна Юрчик, - діти, як побачать Андрія Степановича, одразу ж оточували його чільним кільцем, вимагаючи розповісти казку! Чоловік пручався, а потім, здавшись на милість, казав: «Тільки за однієї умови: все, що розповім, - мусите запам'ятати!» А тоді вже запалював довгу люльку, як у того циганського барона, і розповідав, розповідав...



КАЗКИ БЕЗ ЗУПИНУ — ПРОТЯГОМ ТРЬОХ МІСЯЦІВ



Цікавий випадок стався з іншим горінчівським казкарем Іваном Тегзою-Порадюком. Якось до війни взимку з бригадою закарпатських лісорубів він працював на лісорозробках у Словаччині. Там познайомився з казкарем із селища Дубове Тячівського району Іваном Біланом. Почути стільки казок з його вуст водночас Тегзі-Порадюку й не снилось!

Одного разу Іван Білан побився об заклад із власником лісорозробок, що без зуііину щовечора, доки не вирубають ліс на відведеній ділянці, він розповідатиме нову казку. Дав слово - тримай! Посеред колиби горіла ватра, надворі - мороз, а Іван, знай собі, казки розповідає. А вигравши заклад, лісоруби завдячували Білану, що звеселяв їх довгими зимовими вечорами у задимленій колибі. Чимало з цих казок, які увійшли в три збірники, Юрій Тегза-Порадюк запам'ятав і розповів у своїй інтерпретації.

Я було вже покидав село, копи Олена Рощенко повідомила, що з плеяди славетних казкарів серед живих залишився один Юрій Митрович. Так, той самий дядько Юрко, до якого в дитинстві ми бігли в кузню за черговою казкою! Не зустрітись із ним я просто не міг.

Побачивши нас, дідусь Митрович спочатку подумав, що знову наїхали з енергонагляду вибивати борги за електрострум. А впізнавши мене, дуже зрадів. «Розповісти казку «Як циган обманув попа» доволі просто, - почав жартувати, - а ось обвести довкола пальця енерго-нагляд майже неможливо-до останнього витрясуть!» Ми довго розмовляли, згадували сільську кузню. Ні, розповідати казки він аж ніяк не розучився.

Навпаки! Тільки казками його ніхто не цікавиться, не записує. Та не тільки його. Українська казка, як, утім, і книга, в нас - у занепаді. Покидаючи село, на душі защеміла ностальгія... за рідною казкою! А де її взяти? Майже всеросійське.



КОМЕНТАР кандидата філологічних наук, літературознавеця, фольклориста Івана ХЛАНТИ:



- Книги горінчівських казкарів нині у вітчизняних бібліотеках не знайти - їх просто не перевидають. Між тим, збірник «Казки одного села», виданий 1979 року, за якістю, оригінальністю та народною фантазією був кращим не тільки в Україні, але й у колишньому Союзі. Усе, як запевняють нас видавці й державні чиновники, впирається у кошти. Приміром, у моєму творчому доробку готові до друку кілька різножанрових збірників: «Героїко-фантастичні казки Карпат», «Карпатські казки про тварин», «Родинно-побутова казка Карпат». Видавців вони, звичайно, зацікавили, але тільки не спонсорів! А Хустщина - це вітчизняна перлина казок. Приміром, тільки від одного казкаря Юрія Баняса, мешканця села Боронява, я записав й літературно опрацював 205 текстів! Уперше стільки оригінальних казок записано від одного оповідача не тільки в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Шкода, що ці народні твори через брак коштів, скоріше за все, так і не побачать світ!



Іван ЖИРОШ, "Старий Замок "Паланок"