Чим жили в Ужгороді студенти до нової української ери

У 1970-х, до нової української ери, я приїхав до Ужгорода з Волині, щоб жити тут між гір і цікавих людей. З горами все вдалося. Та і з людьми... В університеті тоді корупція була розвинута слабо, а в народі про "вигідне депутатство" думав хіба маніяк.

Тому багато хто з молодих метикував не про кар’єру, а про потрясіння світу власними хорошими справами. Одним із таких був Юрій Клованич із Бороняви під Хустом. Я його називав Юра Чікер. Коли погляд його розкосих очей зупинявся на нижній частині тої чи іншої дівчини (а зупинявся він часто) — то він зазвичай говорив:
— Непогано було б почікірувати.
Це нове слово він придумав тому, що був фактично готовим письменником. На превелике здивування всіх зациклених на своїй недосконалості радянських хлопців і дівчат, він зненацька написав РОМАН. Мало того — надрукував його за свої гроші десь у редакції газети на машинці в кількох екземплярах. Серед нас тоді й на машинці, які суворо обліковувалися КДБ, ніхто не наважувався друкуватися, а Юра мужньо втнув сільський роман про тіток у строкатих хустках, рябих корів, які хронічно здихали, а тітки за ними плакали.
Всі в гуртожитку читали роман, а Юра, знесилений творчою працею і славою, ходив коридором, як маятник. Коли читачів поменшало — то... спалив роман. Бо почав читати латиноамериканських прозаїків, і власне сумовите письмо перестало йому подобатися.
Сум від цього дещо необачного вчинку довго стояв у вузеньких місяцях його очей, але хлопці назвали його Габріелем Гарсіа Клованичем, і це втішило його, заставило забути про гроші, даремно витрачені на роман. Уперше після тривалої перерви в нього загорілися очі. Він щовечора стояв на виході з їдальні і звертав свій погляд на головні частини дівчат:
— Ех, почікірувати б.
І додавав, пильно дивлячись на мене:
— А чому б і ні, Васько? Вони всі створені не для університету, а для чікеру.

Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород