Чучка не хоче, Дравці не можуть...

Ось що, зокрема, розповіли мешканці Дравців, пенсіонери, члени ініціативної групи, як вони себе назвали, Василь Крічфалушій та Іван Пашко (до речі, чоловік секретаря комітету місцевого самоврядування пані Пашко). Оскільки в Івана Васильовича боліли зуби, то говорив Василь Васильович. Іван Пашко був йому в цьому „групою підтримки”...



Чучка тут – повноправний господар



Нас турбує обстановка у мікрорайоні Дравці. Особливо у тій його частині, де знаходиться всім відома „Деца у нотаря”. Я би хотів коротенько розказати що і як. Сам будинок, де знаходиться цей заклад, збудований за народні кошти ще за дорадянських часів. Люди на це заробляли, отже це є громадська власність.

Декілька років тому, не менше десяти, точно не пам’ятаю, комітет місцевого самоврядування дав згоду відкрити у ньому магазин. Бо потреба у торговій точці, де б люди могли придбати найнеобхідніше, була (та й є!) великою. Адже далеко ходити до магазину, який є в Дравцях, особливо людям літнім, пенсіонерам та інвалідам. З цих міркувань і дали згоду. Було рішення комітету самоврядування. Особисто я від колишнього його голови Павла Павловича Васька відніс цей документ Павлу Павловичу Чучці. Він мене просив, аби я допоміг йому з цим питанням, бо такого рішення йому не хотіли видавати. Я підтримав бажання пана відкрити потрібний нам магазин. Але відкрився у Дравцях не він, а кафе та ресторан. І ці заклади обслуговують не потреби мешканців мікрорайону, а еліту. Недавно у нас були збори жителів у нашій нещасній і напіврозваленій бібліотеці. Народу набралося повно. І ніхто з присутніх за роки існування „Деци у нотаря” її послугами жодного разу не скористався. Бо це їм не по кишені. Туди ідуть ті, хто має гроші, і гроші дармові.

Але справа не у тім. Нас не влаштовує, що відвідини елітних клієнтів супроводжуються різними неприємними речами, тоді як це приміщення, де є ресторан і бар, конче потрібне самій громаді. Ми не маємо нормальної бібліотеки, клубу, магазину, філії Ощадного банку, де б можна було отримувати пенсії, за якими доводиться йти аж за переїзд, що досить далеко. Ми зараз ставимо питання, аби цей будинок віддати комітету місцевого самоврядування, аби держава взяла його під свою опіку. Приміщення можна використати в цілях громади, а не одного Чучки. Ось школа у Дравцях не має ні спортивного залу, ні залу, де б проводилися урочистості, концерти. Садочок дитячий також не має потрібного залу. Отже, цей будинок мікрорайону дуже пригодився б. Щодо самого ресторану і того, що тут робиться. По-перше, „Деца у нотаря” знаходиться у житловому масиві. Отже, вона повинна мати зобов’язання перед громадою та дотримуватися чинного законодавства, яке подібні питання регламентує. Однак паном Чучкою ніякий закон не виконується. Ніякого спокою, передбаченого державою, народ не має. До 3-4 годин ранку в „Деці у нотаря” звучить музика. Але звучить так, що мешканці за сотню метрів від неї не можуть спати. Не висипляються діти, яким вранці треба йти у школу. І так майже щодня. Бо працює даний заклад найінтенсивніше саме в нічну пору, коли трудовому люду треба відпочивати. Коли ж тут справляють весілля – взагалі кінець світу: крик, шум, гам, стрілянина. Бо тепер ні день народження, ні весілля без феєрверків не обходяться. У такі моменти враження таке, що почалася війна. Нещодавно перелякана канонадою собака сусіда зірвалася з ланцюга та скочила до мене на балкон. Від страху стала несамовито бити собою об вікно. А ті, що прив’язані, вищать і сходять з розуму від жаху. Картина – не для тих, у кого слабкі нерви...

Якщо б працівники ДАІ хотіли набрати штрафників, то їм для цього не треба б було стояти десь по дорогах. Досить прийти до відомого ресторану та й брати таких цілими партіями. Бо після гостини у ньому круті сідають за кермо автомобілів „тепленькими”, що є великим порушенням.

b] А тепер відносно „Деци у нотаря” та екології.[ Те, що тут діється, не лізе ні в які рамки. Всі відходи, які накопичуються в процесі роботи закладу: пластикові пляшки, пакети, коробки, банки та все інше, аж до предметів, що використовуються в інтимних стосунках, – все це довгий час лежить, а потім спалюється. Ворони розносять це по садах. Наші діти це знаходять... А димом від спалювання ми всі дихаємо. І скільки ми не говорили про ці порушення – віз і нині там. Якось я порався з 8 години ранку до темної ночі у своєму саду. І весь цей час над рестораном і не тільки висіла димова завіса. Там вкотре палили відходи, замість того, аби їх просто вивозити, як цього вимагають санітарні норми.

Нам це все надоїло. Ми зібралися та написали листи-скарги в різні інстанції: комітет місцевого самоврядування, меру Ужгорода, у прокуратуру міста й області, ЖЕК, санепідемстанцію, екологічну службу, губернатору. Під петицією підписалося понад 100 мешканців Дравців. Люди звернулися у ті інстанції, які б мали їм допомогти й поставити на місце пана Чучку, який переконаний, що йому все дозволено. Аби він дотримувався законів, які діють в Україні, а не нехтував ними заради власної вигоди, заради грошей.

Яка ж була реакція? Від більшості ми отримали відповіді. Побували тут і працівники деяких служб. Після цього господар „Деци у нотаря” притих. Але не надовго. Через місяць осмілів та й почав все робити, як і робив. А чого боятися?! Ніхто йому нічого не зробив, не покарав. Як же ми поступаємо тепер? Коли після 23 години гам у ресторані не вщухає, хтось із мешканців дзвонить у міліцію. Спочатку стражі порядку не дуже хотіли втручатися. Мовляв, це не їх питання, аби заставляти Павла Павловича дотримуватися закону. Деколи й прийдуть. Що вони там роблять, що говорять – не знаю. Але після того, як покинуть ресторан, через півгодини все починається знову: ґвалт, крики, музика. І так аж до ранку. Словом, впливової дії на Павла Чучку не було. Нема й досі. Правда, дещо таки змінилося. Раніше господар ресторану мав спеціальну яму, де спалював відходи. Але ми наполягали, аби він її закрив. Він це зробив. Придбав контейнери для сміття. І спалює відходи в них. Тепер не потрібно йому згинатися до тої ями. Полегшив собі життя. А сміття як не вивозив, так і не вивозить по півроку. Викликає із комунгоспу машину лише тоді, коли вже палити ніде. Отак Павло Павлович шанує громаду і до неї дослухається.

Коли ніяких відчутних результатів наші листи-скарги не дали, голова комітету місцевого самоврядування вирішила зібрати збори мешканців мікрорайону. Проводили їх у бібліотеці, куди запросили й Павла Чучку. Він був цим дуже обурений, дуже незадоволений. Обізвав таких старих людей, як я, усякими грубими словами. Сказав, що він нічого не буде робити. А народ йому – не указ. Що він хоче – те й чинитиме.

Словом, пану не до наших бід. Йому потрібно одне – гроші. Не повірите, недавно я прочитав в одній газеті, що за цілий рік цей бізнесмен мав доходу аж...25 гривень. І це в той час, коли ми маємо інформацію, що він за окремі дні має по кілька тисяч доларів.



Газове питання і проблеми моралі



Аби знати, що роблять гроші, наведу ще такий приклад. Я про це ніколи не згадував. А тепер мушу. Кілька років тому проводили ми газ. Своїми силами. Тут є понад 120 будинків. Організували ми кооператив, зібрали гроші, закупили усі необхідні матеріали та й за літо провели собі голубе паливо. Пан Чучка жодної копійки на це не вніс. І що? Є газ й у нього! Але за стійки, труби господар не сплатив нам жодної копійчини. По-перше, зробив він це без нашої згоди. Значить, у цьому йому посприяли представники “Закарпатгазу”, які дали вказівку виготовити технічні умови без нас, мешканців, без згоди нашого кооперативу. Вони не мали права цього робити. Значить, тут головним був не закон, а валюта. У результаті пан Чучка підключився до газу, спокійнісінько ним користується і чхав і на громаду, і на закони. Ми скаржилися, але нас ніхто не почув. Так усе й заглохло.

Але на цьому справа не закінчилася. Павло Павлович дав можливість мати газ таким же чином ще з десятку мешканців. Це нормально? Добра людина звернулася б до нас за дозволом. Ми б його дали, коли б вона внесла в касу певну суму, аби компенсувати затрати громади. Та ні Чучка не заплатив, ні інші. Хтось би мав дати нам відповідь, чому це стало можливим. І чому на грошах громади має наживатися хтось інший? Є навіть такий випадок, коли той таємничий „хтось” дав згоду на врізку, яка проходить через 4-5 ділянок. Ця людина заводить собі газ. А тепер за кожну ділянку бере по 500-1000 доларів. Така ситуація нас не влаштовує. Знаю, що це буде не до вподоби тим, хто цим займається. Вони б хотіли, аби це не виносилося на широкий загал. Будуть мене звинувачувати. Але мовчати більше не можу і не хочу. Бо справедливість, нарешті, хоч у чомусь має взяти гору!



Чого ми хочемо?



Які ж вимоги ставить громада до власника бару та ресторану? Вивозити сміття, а не спалювати його. Закрити яму, яку він викопав для відходів. Ізолювати зали ресторану, аби гам, шум і музика не заважали мешканцям спокійно відпочивати. А ще – аби ці заклади працювали до 22-ї години, не довше. Ну і, звичайно, оплатити газопровід. Кінцева ж вимога – передати будинок, де знаходиться „Деца у нотаря”, громаді мікрорайону Дравці або знайти спонсора, який би провів його ремонт. А вже відремонтований, якщо на таке пристане пан Чучка, віддати йому в оренду з вимогою відкрити в ньому магазин і зубний кабінет. Словом, використати це приміщення для наших потреб. Пропонуємо, аби міськвиконком надалі не видавав будинок по вул. Гагаріна, 98 в оренду нинішньому орендатору, а відремонтував його та надав для згаданих вище цілей.

Отакі наші болючі питання, які нам треба вирішити і донести до відома інших громадян. Аби вони знали, що не такі вже й добрі ті, котрі мають багато грошей. Не такі вони ласкаві до народу, як намагаються постати в очах тих, хто з ними не стикався і хто не бачив їх „у дії”.

Мене болить душа, мені не байдуже те, що через одну людину страждають сотні. Та й мешканці просять щось із цим робити. Знають мене, бо я педагог. Що можу – те й роблю. Але у мене нема ніяких повноважень. Цим повинні і мусять займатися ті, кого люди обрали у комітет місцевого самоврядування, депутати різних рівнів. Вони б мали піднімати всі ці питання перед відповідними інстанціями, у пресі. Голова ж нашого комітету, Ганна Ковач, щоразу на заходах Чучки у президіях сидить. Я особисто проти цього нічого не маю. Але хай буде об’єктивною. Я не жаліюся на неї, боронь Боже! Не маю на це підстав. Але більш принциповою вона повинна б бути. Бо її обов’язок – захист народу. А ми цього не бачимо. Ось і на останніх зборах її не було. Хоч саме вона мала б їх організовувати...

Знаю, що сказав дуже багато, за що матиму неприємності після публікації в газеті. Будуть і погрози, як вже було раніше. Будуть образи, наклепи. Але доки можна терпіти? Може, годі?!



Дравці – Богом забуті



Про жахливий стан приміщення філіалу № 6 Центральної міської бібліотеки в мікрорайоні Дравці свого часу з болем розповідала мені директор ЦБС Ганна Бандурка. Нещодавно група жителів звернулася до голови громадського об’єднання „Місто”. Проблему почали піднімати й журналісти. Спільними зусиллями домоглися, аби його розглянули й на черговій сесії Ужгородської міської ради, що й було зроблено. Депутати вирішили фінансувати ремонт не тільки цієї філії, а й її „сестер” на Радванці та в Горянах. А поки що у Дравцях затишшя. До бібліотеки, яка, здається, вже й нікому, окрім її завідуючої Магдалини Іванини, яка 39 років віддала роботі в бібліотечній системі, та ще невеликої кількості поціновувачів криниці мудрості, й не потрібна, східці геть-чисто розсипалися. На дверях записка: „Я на пошті”. Саме так рятується Магдалина Вікторівна від собачого холоду та сирості, які давно оселилися у даному приміщенні. Отак і бігає цілий робочий день, бо піч, яку розпалює зранку, починає трохи гріти, коли вже закінчується робота. Такого жахливого стану, в якому знаходиться бібліотека, здається, й не бачила. Стіни обсипаються і тріскають. Від ресторану стіна ще й мокра. Чи то за нею кухня з мийками, чи дах десь протікає – невідомо. Завідуюча каже, що доступу на горище нема, бо воно з боку господарства Павла Чучки. А він до нього нікого не підпускає. Правда, майстри, які проводили там ремонт, нібито розповідали їй, що цей пан зумисно повідривав лати на горищі, аби дах якнайшвидше завалився. Та й самій Магдалині Вікторівні, за її словами, пан Павло казав, що бажає, аби випав такий великий сніг, щоб приміщення завалилося. Тоді можна було б подати міську владу до суду. Дивне бажання. Адже нищити – завжди легше, ніж будувати. А тут ніби й будувати нічого не потрібно. Досить час від часу проводити ремонти, підтримувати будівлю у належному стані. Тим більше, що культурних осередків у мікрорайоні більше й нема. Саму „Децу у нотаря” до уваги не беру, бо доступ до неї широкому загалу закритий. Кишка тонка. А Павло Павлович ніби й кохається у фольклорі. Сам і пише. Отже, мав би з розумінням поставитися до бажання людей, підставити своє плече підтримки. Думаю, що народ дякував би йому за це. Та й іміджу пана Чучки це пішло б тільки на користь. Кажуть, що, домагаючись місця у будинку на Гагаріна, 98, він обіцяв допомагати громаді. Та далі обіцянок, зі всього видно, справа не посунулася. Тому й вийшло так, як у тій приказці: “Казав пан – кожух дам, та слово його тепле”...

Магдалина Іванина має головний біль, як зберегти книги. Двічі було рішення перейти у місцеву школу. Але й двічі педколектив виступав проти. Мотивація – їм самим приміщень не вистачає. Хтось навіть подав думку, аби віддати книги в школу по кабінетах. Однак це фонд міської бібліотеки, і відноситься він до відділу культури. Школа ж – зовсім інше відомство... Вихід, за словами завідуючої, є. Для цього треба, аби Павло Павлович повернув колишнє приміщення бібліотеки, яке йому нині й ні до чого, бо розбудувався. Там і світліше, і просторніше. А в приміщенні, де нині осередок культури, можна б було (після капітального ремонту, звичайно) відкрити клуб, спортивний зал чи ще щось, таке необхідне для молоді, аби вона могла збиратися на свої тусовки, а не бігала по сумнівних генделиках. Зрозуміло, що і гроші тут потрібно буде вкласти, і працю. Але люди готові підсобити. Адже робитимуть це для себе, для своїх дітей. Оскільки у Дравцях немає жодних підприємств, а Павло Чучка навідріз відмовляється допомагати з ремонтом, про що привселюдно, за словами очевидців, заявив на зборах мешканців мікрорайону, куди його запросили, то сподіватися доводиться лише на керівників міста, депутатів. Серед останніх, до речі, теж є чимало достойників, які б могли внести свою лепту у добру справу чи залучити впливових спонсорів із кола своїх друзів або знайомих (що б додало їм честі!). Словом, з миру по нитці, та й була б бідному сорочка, а в нашому випадку – осередок культури у мікрорайоні Дравці. Бо, чесно кажучи, як на мене, то тут більше балачок, ніж роботи. Та, на жаль, культура у нас як фінансувалася за залишковим принципом, так ця сумнозвісна практика продовжується і дотепер. Чи не тому на вулицях стільки агресивної молоді, якій більше відомі назви питейних закладів, ніж книг чи то класиків, чи сучасних авторів. А звідси – і цинізм, безкультур’я та грубість.



“У цій бібліотеці гірше, ніж у нас на фермі”...



Оскільки на адресу голови комітету місцевого самоврядування Дравців було зроблено певні закиди, хотілося почути і її думку з приводу проблем, що порушуються громадою. Ганну Ковач я знайшла вдома. Як виявилося, це колишній голова колгоспу, і таки чималого – „Золота нива”, який вона очолювала 12 років. Отже, керівна жилка, виходячи з цього, у неї є. Мабуть, саме тому й попросили її мешканці мікрорайону на цю посаду.

Скажу чесно, що Ганна Миколаївна зустріла мене досить емоційно. Ще з порога кухні, куди запросила, почала засипати зливою запитань: хто мене прислав, чиє завдання я виконую, чого мені взагалі потрібно? А ще чомусь дуже не сподобалася їй зустріч депутата фракції Соціалістичної партії в міськраді Сергія Слободянюка з жителями Дравців. Пані все допитувалася, яке він мав право приїздити у мікрорайон, коли вони мають свого міського депутата Вікторію Тарахонич. Мовляв, він хоче перед виборами собі ціну набити. Наобіцяв, а зроблено нічого не буде. Запевняла, що вони й самі дадуть собі раду, бо вже два роки мусують бібліотечне питання в Ужгородській міській раді. Журналіст же в очах Ганни Ковач постав мало не в іпостасі шпика Сергія Миколайовича. Хоч, чесно кажучи, про присутність на зборах соціаліста я почула саме з уст голови комітету місцевого самоврядування.

Трохи „відвівши душу”, Ганна Миколаївна дала зрозуміти, що саме її так образило – збори скликала начебто за її спиною завідуюча бібліотекою. Мовляв, саме вона й підписи збирала, аби цей заклад працював, бо їй потрібна робота. Зрештою, за словами голови, могла б Магдалина Іванина й піти з цього місця, бо й так ту бібліотеку ніхто не відвідує...

У подальшій же розмові сказала, що підтримує вимоги мешканців мікрорайону. Неодноразово зверталася особисто до пана Чучки, але він нічого не хоче робити. Відмовляється допомогти хоча б кількома тисячами гривень. Зізналася, що всієї потрібної суми й не вимагала. Щось би дав Павло Павлович, щось би ще хтось. А люди б заради своїх потреб і безкоштовно ремонт робили. Ганна Ковач з гіркотою проронила фразу, що колись у неї на фермі було краще, ніж у бібліотеці в Дравцях. Такого жаху, на її думку, у наш час вже ніде нема. Але й вона без грошей нічого вдіяти не може, бо тут не допомагає і її авторитет. Тому вихід один – місто повинно внести фінансування цих робіт у свій бюджет.

Похвалилася, що разом з міським депутатом від Дравців вдалося дещо зробити. Провели ремонт вулиці Урожайної (30 тисяч гривень). Побудували новий міст, а на діючих містках зробили тротуари. Звернулися до міської влади з проханням, аби виділила гроші на ремонт вулиці Жатковича, що прилягає до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, 200 років якої святкуватимуть у вересні наступного року.

Що ж, можна порадіти з того, чого вдалося домогтися. Про що я й сказала пані Ковач. На цьому ми й попрощалися. Однак, проводжаючи мене, вже за межами свого обійстя Ганна Миколаївна раптом знову занепокоїлася, сумніваючись, що я – кореспондент. Довелося показати посвідчення члена Спілки журналістів. Але це жінку не заспокоїло – навпаки. Вона чомусь зробила для себе висновок, що я – це взагалі не я. Але переконувати її не входило у мої плани.

Надія МАЇК.

[a href="http://karpravozahist.narod.ru"]PRAVOZAHIST [/a]