Хвали ня, язичку...
Пройшов час, пан Р.Левицький, знову ж таки через газету, звітується про свою роботу (газета «РІО» від 19.02.2005 р.). У звіті — безліч успішних справ і особистих заслуг. Але, якщо все так ідеально, то чому б про це не розповісти людям у вічі, на зборах? Та все тому ж, що пан депутат знову, як і минулого разу, присвоює собі чужу роботу: комунальних служб міста, міськвно, Укртелекому, ЗОШ № 17 та комітету самоврядування мікрорайону. У нашому мікрорайоні це відомо — там всі про всіх знають — от тільки депутата, свого обранця, 80 % жителів бачать тільки на портретах на газетних шпальтах. Інші ж читачі газети будуть вражені такою активною діяльністю і, може, у недалекому майбутньому, коли пан Роберт захоче отримати мандат обласного депутата чи, може, ще вище, віддадуть за нього свої голоси.
Не будемо голослівними.
1. Будівництво водогону розпочалося і ведеться за сприяння особисто міського голови п.Погорєлова, для якого це наболіле питання стало справою честі. Саме він тримав його на контролі, неодноразово особисто (на відміну від «активного» депутата) доповідав мешканцям мікрорайону про хід робіт і перспективи щодо їх завершення. При включенні перших метрів водогону по вул. Довгій з нині діючих 2700 м (а не 3000 м — як у Р.Левицького) пана депутата не було і близько. Правда, пану Роберту вдалося організувати мітинг (нечисельний) перед Ужгородською міською радою з вимогою прискорити будівництво водогону в Доманинцях.
Перед мітингуючими виступив мер і пообіцяв виділити на будівництво водогону всі гроші, які поступлять у міський бюджет через податки з комерційної діяльності пана Р.Левицького, якщо він буде вести її у місті, а не як досі, у районі.
2.Безкоштовна доставка води в Доманинці була організована за клопотанням комітету місцевого самоврядування на основі численних заяв жителів, коли в колодязях пропала вода, ще в липні 1998 року (міський голова — пан Сембер). Так що до цього пан Р.Левицький не має аніякогісінького стосунку, хоча б тому, що депутатом став аж чотири роки потому, у 2002 році.
3. Техдокументацію на проведення телефону Укртелеком навряд чи довірив би розробляти п.Левицькому. А телефонна лінія проведена за кошти заявників. До речі, саме комітетом самоврядування, а не п.Левицьким, були зібрані заяви від бажаючих мати телефони (всього 186) і проведені зустрічі з керівництвом телефонної компанії.
4. Відносно тротуару — теж «неув’язочка». Оскільки Укртелеком проводив телефонну лінію, що пройшла Доманинцями, аж за їх межі, тобто розкопав тротуар, то і привести його в належний стан — його обов’язок. Було клопотання комітету місцевого самоврядування прискорити роботи по відновленню тротуару, але ж п. Левицький комітет не визнає, то й до цієї справи відношення не має.
5. Тепер про ЗОШ № 17. Зі звіту шановного депутата випливає, що все в школі організовує і фінансує саме він. Що ж у такому разі роблять вчителі, міськвно і інші причетні до цього? До речі, 200 тис. грн. боргу школи ще не погашено, але те, що його, можливо, все ж таки погасять, — заслуга депутата обласної ради п.Мателешка О.І. А стосовно новорічних подарунків, то завдяки комітету самоврядування їх отримало 100 малюків мікрорайону.
6. Щодо організації літнього табору праці та відпочинку школярів. У ЗОШ № 17 і в міськвно про це нічого не знають. Певно, він був організований без санкцій відповідних інстанцій з порушенням всіх норм і постанов — що є підсудною справою, або не був організований взагалі — тобто є вигадкою пана депутата. До речі, Ужгородський міськвно у 2004 році санкціонував діяльність тільки одного табору праці та відпочинку школярів на 100 місць, але аж ніяк не в ЗОШ № 17.
7. Комітетом самоврядування уже протягом 10 років систематично до Різдвяних і Великодніх свят надається допомога інвалідам, одиноким престарілим і сиротам (їх, до речі, 20, а не 25, і двоє круглих сиріт).
8. І насамкінець... Відповідно до чинного законодавства України ніхто не має права обмежити право громадян на створення організацій для захисту своїх інтересів. Саме такою організацією є комітет місцевого самоврядування, за створення якого висловилися, підтвердивши це своїми підписами і паспортними даними, 858 громадян мікрорайону Доманинці. Доводимо також до відома пана депутата, що згідно з законами ніхто не має права розпустити, розігнати, припинити діяльність організації, якщо судом не доведено, що її діяльність суперечить чинному законодавству України, як така, що закликає до насильства, зміни існуючого ладу, підриває цілісність держави. Ужгородський міський суд визнав недійсним рішення міської ради про реєстрацію комітету (це проблема міської ради), а не про його розпуск. Тому, незважаючи на те, що пан депутат його не визнає, бо «не ті люди його очолюють», комітет був обраний, діє, діє активно і, на відміну від «слуги народу», не приписує собі те, до чого не має стосунку. До речі, пан депутат Роберт Левицький був присутнім на конференції жителів мікрорайону, яку згодом, коли з’ясувалося, що люди не підтримали достатньою кількістю голосів подані ним кандидатури, проголосив недійсною (а ще пізніше організував суд — що мало б зацікавити і суд, і прокуратуру). Не тільки був присутнім на конференції, але й організував попередні збори своїх прибічників з числа делегатів конференції у ЗОШ № 17 за день до її проведення для інструктажу за кого голосувати, а за кого — ні, і як зірвати конференцію, якщо вона піде не наміченим ним курсом (теж матеріал для прокуратури). Волею долі на ці збори потрапили теж «не ті люди», конференцію зірвати не вдалося, фальшиві бюлетені (свідків безліч, тільки хай цим зацікавляться відповідні інстанції) підкласти теж не вдалося, ба навіть, положення про комітет самоврядування, виготовлений заздалегідь Чижмарем і Солонтаєм на замовлення Р.Левицького, «з кондачка» не пройшов. Вихід один — чужими руками грань гребти: подати до суду позов про скасування рішення міської ради і позивачем виставити стареньку 80-літню бабусю, яка, певно, й не знає, що вона підписала, — бо навряд чи розуміється на законах і викрутасах з ними жінка з освітою народної школи.
А тепер пропозиції. Пропонуємо пану депутату згадати, що не люди для нього живуть, а він для людей, тому йому треба спуститися до них і вести прийом не в міській раді, а в районі, де його вибрали. І вести прийом особисто, а не через листи, на які невідомо скільки часу треба буде чекати відповіді, тим більше, що згаданої ним у звіті адреси, на яку слід відсилати листи, в Доманинцях просто не існує. А ще — любити своє місце проживання, хоча б настільки, щоб знати, що він особисто проживає по вул. Доманинській, але нумерація на ній починається з 174 і 117 номерів, а його батьки — під номером 10, але по вул.Стародоманинській.
[b][i]Підписи (під листом підписалися більше 30 мешканців мікрорайону) у редакції[/i][/b]