Книги дві — ракурс один

Далеко за межами Закарпаття знані імена письменника Дмитра Кешелі й літературного критика Василя Попа. Порівняно недавно вони прийшли до читачів із книгами: перший – із вибраними творами філософсько-етичного спрямування «…І в Смерті були твої очі » (Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ управління у справах преси та інформації, 2004), другий - із літературознавчим нарисом «Реальний і віртуальний світ Дмитра Кешелі» (Ужгород: Мистецька лінія , 2005). Книги ілюстровані: художні тексти – роботами модернового художника Ігоря Панейко, а нарис про життя і творчість автора резонансної у свій час повісті «Прирічанські характери…» - фотодокументами. Одна світлина вельми промовиста: у колі відомих представників українського красного письменства ( Іван Драч, Павло Загребельний, Леонід Новиченко, Дмитро Павличко ) у 1991 році сфотографувалися й закарпатці Дмитро Кешеля та Василь Поп.Так, життя часто їх виводило на один і той же терен творчих пошуків. У студентські роки Дмитро Кешеля осягав таїни красного письменства в літературній студії імені Юрія Гойди при Ужгородському університеті під керівництвом Василя Попа – на той час автора літературно-критичних нарисів « Струмки великої ріки» (1961) та «Юрій Гойда» (1963), а коли молодий прозаїк дебютував збіркою оповідань «Дерево зеленого дощу» (1978), його наставник опублікував схвальний відгук про неї.

І пізніше Василь Степанович підтримував Дмитра Кешелю у його творчому зростанні: й глибокою рецензією на збірку «Пора грибної печалі», і доброзичливим словом про сповнену гумору повість «Збийвіч, або ж Кіна не буде» , і біографічною довідкою в «Українській літературній енциклопедії» ( 1990 ) … Уже із назв рецензій легко зробити висновок, що критик завжди відстоював право автора на нетрадиційне світосприйняття та художній експеримент: «І наш хлопчик бачив голого короля», «Входження в дивний вимір », «Право на свій світ, або Парадоксальний космос Дмитра Кешелі». Тож його монографічне дослідження про творчість закарпатського майстра ліричної й гумористичної прози, дещицю якої перекладено російською, білоруською, литовською, молдавською, угорською, чеською, словацькою, англійською мовами, прийшло до читача очікувано.

Серед літературознавчих досліджень Василя Попа, у тому числі «Василь Фенич», «Гори і люди» (про Павла Цибульського), «Юрій Мейгеш», «Творчість Михайла Томчанія», останнє посідає гідне місце – як за обсягом інформації про письменника, так і за глибиною проникнення в художню структуру його ліричних, гумористичних і філософсько-етичних творів. У книзі – вісім розділів: «На шляху до храму», «У пошуках свого світу», «Дивовижні „Прирічанські характери...” і не менш чудернацькі пригоди довкола них», «Всесвіт, осяяний і зігрітий очима дитини», «Реальний і віртуальний світ „Жіванського світу”, «У пошуках загубленого раю», «У сяйві театральної рампи», «На ниві публіцистики та кіномистецтва» - тобто висвітлено і життєвий шлях письменника, і творчі відкриття у його збірках повістей та оповідань «Колиска сонця», «А земля таки крутиться», «Пора грибної печалі» чи гумористичних „Листах до пана-товариша Презідента” й романі з народного життя «Жіванський світ», а також у п′єсах «Голос Великої ріки», «Дерев′яні люди»…

Не обійшов критик і проблему радянської цензури, провінційного критиканства – на догоду ідеологічним вождям чи просто із зависті. А для об′єктивності оцінки творчих здобутків ужгородського колоритного митця він пильно вчитується в газетні та журнальні відгуки про різножанровий і різностильовий художній доробок Дмитра Кешелі таких авторитетів , як Іван Чендей, Микола Жулинський, Дмитро Герасимчук. Переконливим сприймається висновок критика про типологічну спорідненість лірико-гумористичної прози Д.Кешелі з творами О.Ільченка, Є.Гуцала, О.Чорногуза, В.Яворівського. Ще спостережено, що деякі його герої наче зійшли з картин Піко Піросмані, Федора Манайла, Андрія Коцки, Володимира Микити.

Щоб повніше осягнути художній світ письменника, критик проаналізував авторські самооцінки у документальній повісті Кешелі «В пошуках загубленого раю», у зафіксованих розмовах із допитливими журналістами. В одному інтерв′ю він заявив: «Із самого початку творчості я пішов супроти основного методу соціалістичного реалізму: я ніколи правдиво не відображав життя, а творив свою, художню, дійсність. Мистецтво – це мрія. І митець повинен будувати своїми творами такий гармонійний світ, до якого би завжди прагнуло людство». Цим пояснюється, чому більшість сюжетів письменника побудовано на позитивних імпульсах.

У монографічному дослідженні В.Попа розглянуто більшість творів Д.Кешелі, які склали збірку «…І в смерті були твої очі». Деякі доопрацьовано, змінено їх назву: оповідання «Так народжуються сюжети » у новій збірці має точнішу і загадковішу назву – «Загублені в пісках часу», як і для «Осені з очима селянки» знайдено іншу – «Осінній сон» - вальс для троянд»… Але перед нами не збірка вибраного, а книга з єдиною наскрізною думкою про сенс людського буття. Авторське кредо було сформульовано ще у «Прирічанських характерах»: «Якщо і є щастя у житті, за яке можна спокійно вмерти, то це щастя народитися в Прирічному, пожити між його людьми, прокласти на цій землі свою борозну і засіяти її зерном вічного добра». У новій книзі автор зберіг цю думку, але з відстані життєвого досвіду поглибив її: людині багато дано, та часто трапляється, що вона у чомусь схибить і потім «мусить все життя нести на собі тяжкий хрест долі, мучитися, каратись». Ця думка домінує в оповіданнях «Дві краплини смутку», «Нерозквітле кохання», «І плакав одинокий Ангел»… Про це ж і легенда-притча «Низьке небо»: для могутніх крил Петра Дзьобака низьким і тісним виявилося небо Василя Гайналя.

Олександра Ігнатович у короткій, але глибокій «Інтродукції»- передмові чітко виокремила головну думку книги Дмитра Кешелі: пошук людиною Правди-Істини між алогічністю „града земного” і „логікою Небес”, вибір між світом і Світлом. Різні персонажі – юнак-сирота, княгиня, селяни, вчителі, журналісти, генерал, письменник, артистка, сантехнік – силою обставин змушені, заглядаючи в очі Смерті, задуматися (і читач разом із ними) над сенсом людського буття. Гармонію людських відносин часто руйнують соціальна нерівність, хвороби, стихійні лиха, голодомор, війни… Автор переконує читача, що вистояти, вберегти душу від спокус допомагає людині смиренність і думка про відповідальність за вчинки перед судом Вічності. Головний персонаж повісті «І в смерті були твої очі» через нещасливе кохання готовий утопитися, залишаючи напризволяще брата-каліку, і тільки зустріч із Вічністю сповнює його волею до життя, аби виконати заповідь про любов до ближнього. Добру пам′ять односельців своїм жертовним життям заслужили героїні оповідань «Солов′їха», «Бороцква» .

У персонажах творів Дмитра Кошелі легко розпізнати наших краян, згадки у їх розмовах про Масарика, Сталіна, Матір Терезу, Сороса , міста Мукачево й Ужгород, село Прирічне, Матяшову гору ніби й окреслюють хронологічно-просторові рамки подій , але земне життя ангела у людській подобі («Око Ангела, або ж засуджені до життя»), поїзд-привид , що привіз вояків далекої світової війни, аби мертві зустрілися з живими («Заблукалий у снах печальний поїзд »), сині кам′яні леви, що сходять з постаменту («Дереву сняться білі лебеді») виводять нас за межі реальності.Але сучасний читач розуміє, що це художній засіб випрозорення глибокої соціальної і філософсько-етичної думки. В одному із інтерв′ю письменник сказав про це: « І в дорослому віці людині хочеться трішки казки, але казки дорослої, з глибокою поетичною і філософською концецією».

Ці якості притаманні етапній у творчості Дмитра Кешелі книзі «…І в Смерті були твої очі». Добре, що вона прийшла до читачів майже одночасно із нарисом Василя Попа про реальний і віртуальний світ оригінального закарпатського митця, у якому умудрений роками критик резюмує: «Дмитро Кешеля на видноті часу, читачів, на бистрині доби, він у дорозі-розгоні до нових книг, до вимогливих поцінувачів».

Іван Сенько