На Закарпаття є село, куди вчащають російські посли...

Пушкіново... Тільки так називають це село всі, хто його знає. Хоча офіційна назва його завжди була інша. Сьогодні в документах воно значиться як Пушкіно, відповідно пушкінівців слід би називати пушкінцями, проте офіційний варіант ніяк не "приживається".Отже, Пушкіново — одне з наймолодших сіл на Закарпатті — цієї осені відзначає своє 80-річчя, але зже встигло прийти до свого ювілею з досі не розгаданою таємницею, пов'язаною з іменем російського поета. Готуючись до 200-річчя з дня народження Пушкіна, російські дослідники із здивуванням відкрили для себе, що на далекому Закарпатті його іменем названо село. Цей факт настільки зацікавив росіян, що генконсул російської федерації у Львові разом з представниками російського культурного центру подалися на автівці на Закарпаття, у Пушкіново. І були знову здивовані, дізнавшись, що тут уже понад півстоліття стоїть пам'ятник Пушкіну, є навіть невеличкий шкільний куток із матеріалами, присвяченими поету. Завдяки вчительці Ганні Ніроді іде активне вивчення творчості й життя російського генія, діти беруть участь у шкільних конференціях, їздили екскурсією на батьківщину поета. Відтоді російські посли - часті гості села. Вони допомогли створити музей Пушкіна в селі, поповнивши його раритетними виданнями, унікальною копією посмертної маски. Тут вони вперше почули історію виникнення назви. У 30-х роках для невеличкого, недавно розбудованого села визначали офіційну назву. Кажуть, ім'я Пушкіна запропонував дати пан Сідей, який повернувся із заробітків у Америці, де власне й почув про поета. Донедавна ця версія була загальноприйнятою, але ГаннаНірода, вишукуючи в архівах матеріали про історію села, виявила просто дивовижний документ від 1924 го року, в якому йдеться про виділення переселенцям земель для заснування села Пушкіново! Отож, хто й чому запропонував саме таку назву, залишається таємницею.



ПУШКІНІВСЬКЕ ДЕЖАВЮ — ЗАРОБІТЧАНСТВО



Отож у 1927 році перші сім'ї з міжгірського Синевира почали освоювати непролазні мочари, на яких їм було дозволено оселитися, викупивши землю у графа Шенборна. Незаймані болота кишіли хворобами й небезпечними западинами. З середини болота щовечора доносився стогін якоїсь звірини, про яку й досі ходять легенди.

Своїх грошей для придбання землі, звісно, не було. Довелося брати кредити. Перші роки для засновників села були важкими й жорстокими. Потрібні були надлюдські сили й пекельна праця, щоб прогодувати сім'ї та ще й повертати позику. Пушкінівці рушили в ближчі й далекі світи, щоб заробити гроші. За ці їхні заробки й почало розростатися село. Правда, справжня соціальна розбудова почалася після 45-го року, коли була споруджена церква, нова школа. А в тридцятих роках навчання відбувалося просто неба, у загальновідомій «Школі під дубом».

Минуло 80 років і сьогодні спостерігаємо дуже схожу ситуацію - 80% з найбільш працездатних пушкінівців заробляють гроші по світах — у Москві, Празі, Будапешті, Києві, Одесі... Вдома роботи нема. Колись потужні колгоспні заводи в селі давали людям роботу, але вони давно вже не працюють.

Привезені із заробітків долари знову таки ідуть на розбудову села, на підприємницькі проекти. Ітут починаються проблеми...

Щоб збудуватися у Пушкінові, мало заробити долари чи форинти . Потрібна земля. А на балансі сільської ради земельного запасу — нуль. Так склалося. Справа в тому, що власна сільська рада тут появилася кілька років тому. У н віданні тільки територія самого села. Всі інші землі досі не розмежовані із Перехрестівською сільською радою, у віданні якої колись було й Пушкіново. Та й власне, куди не піди - скрізь уже земля приватизована, розпайована між колишніми колгоспниками. Чимало її не використовується, заростає бур'янами, а от спроектувати нову вулицю ніде. Поки що сотні заяв на виділення землі під забудову чекають своєї черги, а сільський голова Василь Вегеш намагається знайти вихід із цього безземелля.



СІЛЬСЬКА РАДА. ПРОТОКОЛ НАМІРІВ



Василь Вегеш має типову біографію сучасного сільського голови. Здобувши середню спеціальну освіту, роботи за фахом так і не знайшов, а тому сам створив собі роботу - став підприємцем. Уже набувши життєвий досвід, вступив до Рівненського міжнародного економічно-гума-нітарного університету. Як голова села Василь Вегеш переконаний, що Пушкіново заслуговує набагато кращої долі, ніж має сьогодні. Село, з двох боків оточене лісами, мальовничими місцями, які можуть стати привабливими й для туристів. Пушкінів-ська земля загалом досить якісна, родюча, і використати її можна значно ефективніше. Сюди уже починають заїжджати перекупники, поінформовані про картоплярську спеціалізацію села.

Правда, щоб було бажання заїхати в село, потрібні якісні дороги. Як-не-як, йдеться про дороги, які щороку бачать російські посли і оцінюють становище української глибинки.

Звісно, на всі ремонти й добудови потрібні кошти, яких, як завжди, не вистачає. Але, на думку Василя Вегеша, цілком реальними є плани відремонтувати амбулаторію, добитися, щоб село - досить віддалене від центру — мало свою машину швидкої допомоги, організувати промислові цехи, відкрити робочі місця в селі. Адже вдалося провести вуличне освітлення на його центральній вулиці, облаштувати, оздобити приміщення сільської ради, будинку культури, зрештою організувати вивезення сміття.

Було б бажання і підтримка людей. Таких, наприклад, як депутат районної ради Петро Бо-бинич, як сільський депутат Іван Дацьо, як члени земельної комісії на чолі з Ярославом Козарем, як сільські активісти Антоніна Дацьо, завідуюча дитсадком Олена Федько. Село потребує активних, принципових пушкінівців, вважає Василь Вегеш.

Вони є, але могло б бути більше, тому що чимало його земляків нині занадто далеко від рідного села — в Москві, Празі, Будапешті... Заробляють.



Василь ГОРВАТ, Виноградівський район, Закарпаття