Парламентський рекордсмен

Минулого тижня Сергій Ратушняк нарешті отримав бодай якусь посаду – керівника облорганізації Народної партії України, яку очолює голова парламенту Володимир Литвин. На установчій конференції Сергій Миколайович, як завжди, піддав жорсткій критиці всіх і вся, особливо тих, хто ніяк не може побачити в його “діях” “турботу” про народ. І навіть гаслами заговорив: “У нас немає ворогів, ми толерантно йдемо на вибори, а після перемоги в міських, районних та обласній радах утворимо разом із іншими дружніми партіями “Коаліцію порятунку Закарпаття”. Почувши ці слова, відразу хотілося вигукнути: “Нарешті у нас з’явився свій Робін Гуд, правда, у ковбойському калапі. Але то не біда. Головне, що він “толерантний” і не має “ворогів”. Та чи справді це так? Чи не розходяться його слова з дійсністю?



Розпочинав свою трудову діяльність Сергій Миколайович у середині 80-х. Кажуть, був кравцем, шив джинсові штани. Згодом він виріс із них і зайнявся дещо іншими справами. Якими саме, говорити не будемо, проте через деякий час він мав, образно кажучи, чимало грошей у своїх кишенях. У той період через його фірму люди купували дешеву паленку й контрабандою вивозили її за кордон, а самого Сергія Миколайовича позаочі називали горілчаним королем Ужгорода. Однак цього пану Сергію було замало. Йому хотілося влади, абсолютної, над всім і вся. На хвилі невдоволення діями тодішнього голови ОДА Сергія Устича ужгородці обирають маловідомого кремезного чоловіка в ковбойському калапі мером обласного центра. Практично на першій же прес-конференції для журналістів Сергій Миколайович зробив кілька різких заяв, які викликали в останніх чи то шок, чи то нерозуміння. Пан Сергій заявив, що в Ужгороді повинні проживати виключно багаті люди, а той, хто не може на свою зарплату прогодувати сім’ю, нехай забирається туди, звідки прийшов, – у гори. Отакою виявилася любов пана Ратушняка до тих, хто обрав його мером. Зрештою, журналісти ще не раз почують подібні заяви від народного обранця, який звик досягати своєї мети, ні на що й ні на кого незважаючи, у тому числі й на своїх друзів, тих, із ким починав. Пояснити це можна лише одним – у чоловіка запаморочилася голова від влади. Невдовзі майже всі колишні друзі стали не просто його опонентами, але й ворогами. Так сталося і з Сергієм Слободянюком, і з Іштваном Цапом, і з... Невдовзі Сергій Ратушняк розгортає бурхливу політичну діяльність. Він заводить дружбу з соціалістом Олександром Морозом. Через якийсь час, певно, розчаровується в соціалістичних ідеях, а ймовірніше, не отримує того, на що розраховував, і пориває стосунки з Морозом. Натомість стає керівником облорганізації лазаренківської партії “Громада”. Однак незабаром Павло Іванович хутко відлітає з України до далекої Америки, а наш герой знову шукає політичний дах. І знаходить його в особі мера Києва Олександра Омельченка, котрий створив і собі політичну партію “Єдність”. Та недовгою була ця дружба. Що міг дати Ратушняку мер Києва, котрий на той час і сам аж ніяк не впевнено сидів у кріслі мера столиці?



Одночасно з політичними поневіряннями пана Сергія ним зацікавилися правоохоронні органи. У цій ситуації йому не залишалося нічого іншого, як покинути рідну домівку і знайти притулок у далекій Іспанії. Натомість його мама не припиняла оббивати пороги керівництва області з проханням допомогти сину. Врешті-решт вона знайшла співчуття в серці керівництва краю. Неймовірними зусиллями вдається залагодити справу: Ратушняка витягують із в’язниці, куди він потрапив після необдуманого приїзду. Здавалося, Сергій Миколайович після всіх цих подій змінився, став більш послідовним, виваженим. Невдовзі, не без допомоги тодішнього губернатора Москаля, він стає народним депутатом. Однак нереалізовані амбіції знову починають брати гору. Більше того, внаслідок закордонно-тюремних походеньок він позбувся значної частки власного бізнесу. Але остаточно його втрачати не хотів. Тож подався наш пан Сергій по фракціях Верховної Ради, сподіваючись з їх допомогою відновити втрачені бізнес-інтереси на Закарпатті. Внаслідок цього, пан Ратушняк став парламентським рекордсменом із фракційних переходів – змінив дев’ять фракцій. Нині він зупинився на фракції Литвина. Та чи надовго? Сумнівно, адже він сподівається лише на одне – отримати владу будь-якою ціною. А давати її йому не хочуть ні в Києві, ні на Закарпатті, адже всі знають, яким “толерантним” і “послідовним” насправді є Сергій Миколайович. Шкода лише, що він сам це ніяк не може второпати. Втім, можливо, не він у цьому винен, а природа, з її весняно-осінніми періодами, які накладають свій відбиток на поведінку людини.



Михайло ДАНИЛЮК