ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Сергій Олексіюк: "Все в житті залежить від людини!"

    29 марта 2024 пятница
    Аватар пользователя Гость

    Сьогодні до нього звертаються не лише з проханням про працевлаштування. Прийде колега зі сльозами на очах, в якої вдома два дні немає тепла — Сергій Максимович протягом дня вирішить цю проблему, і вже за кілька годин дзвонять вдячні мешканці будинку: в квартирах тепло! Головне, — як каже він сам, — не бути бездушним до людей.

    — Чим живе сьогодні Сергій Олексіюк?



    — Мабуть, роботою.



    — Проблема робочого місця cьогодні залишається для багатьох актуальною?



    — Звичайно. Тому як директор міського центру зайнятості в першу чергу я працюю над виконанням програми зайнятості, над створенням умов для працевлаштування людей. Всі послуги ми надаємо безкоштовно і до нас може звернутися будь-хто, віком від 15 до 70 років... Адже основна наша функція — сприяти в працевлаштуванні всім бажаючим працювати. На даний час ми володіємо 1 тисячею вакансій. З них на кожній другій вакансії зарплата вище 600 гривень, кожній третій — 800. Є й такі вакансії, де роботодавці готові платити, звісно кваліфікованим працівникам, більше тисячі гривень платні. Тому все залежить від людини. Якщо є бажання — роботу знайти можна.

    Проблему складає те, що в нас більше 80% вакансій — робітничі професії, а Ужгород — специфічне місто, в якому осідає багато людей з вищою освітою навіть з інших районів. Крім того, наші вузи, які випускають спеціалістів-гуманітаріїв, не можуть їх відразу працевлаштувати. Але навіть поряд із цією проблемою, якщо позаминулого року до нас звернулось 5200 чоловік, то минулого року таких було вже 5 400. Працевлаштовано ж за обидва періоди приблизно однакова кількість — 3300. Більше 500 чоловік у нас перенавчались, підвищували свою кваліфікацію. А оскільки останнім часом роботодавці піднімають вимоги до нових працівників і готові платити їм хорошу платню, то ми цього року здебільшого орієнтуємось на якісну підготовку наших безробітних. Створюємо їм різні умови, ярмарки вакансій, круглі столи, відвідування підприємств, де вони можуть безпосередньо бачити умови праці.



    — Однак Ви встигаєте займатися й громадською роботою...



    — Так, я є заступником голови обласного товариства ветеранів війни в Афганістані. І в цьому плані ми проводимо роботу в першу чергу по соціальному захисту наших ветеранів. В області лише самих ветеранів-закарпатців є 2876 чоловік. Багато цих хлопців були призвані до служби в Афганістані майже одразу після школи — у 18 років. Вони ще не встигли ані спеціальність здобути, ані десь попрацювати. І коли повернулись додому з тієї війни, то в суспільстві були вже зовсім інші цінності. Я суджу по собі: 8 квітня 1985 року я перетнув кордон і прибув до Кандагару. Прослужив там два роки командиром мотострілкової роти і у 1986 році, приїхавши додому у відпустку, я зовсім інакше бачив соціалізм, ніж до поїздки в Афганістан. Так само було і в цих хлопців. Коли вони повернулися додому, Радянський Союз почав розпадатись, і багато з них ще й по сьогодні так і не можуть себе знайти.

    Та найстрашнішим є те, що три з лишком тисячі чоловік з тієї війни додому не повернулись (а лише з України там служило 150 з лишком тисяч хлопців)... Це скільки сімей не дочекались своїх синів? 750 жінок не отримали назад своїх чоловіків і більше тисячі дітей стали сиротами. А батьки цих хлопців зараз старі, і їм тепер нікому допомогти. Пенсію ж за сина стара мати, яка не може вже собі відра води принести, отримує ...29 гривень... Тому ми повинні все зробити для того, аби держава виконала свою функцію, тому що саме держава посилала цих хлопців на війну. Хлопці ж свій обов’язок виконали добросовісно — це 100%. Я сам був свідком цього, хоча в своїй роті намагався робити так, щоб хлопці з завдання поверталися живими.



    — Проте держава не поспішає допомагати цим бідолахам.



    — Законодавча база в цій галузі сьогодні не виконується. В Радянському Союзі люди жили в більш-менш рівних умовах: за зарплату вони могли прогодувати та одягти сім’ю і відкласти гроші на відпочинок. У ринковому ж суспільстві людина крутиться-заробляє, і їй часто не вистачає просто на прожиття, не говоримо вже про відпочинок. Тому всі ці діти, які зі шкільної лави потрапили на війну, були не готовими до таких різких змін у суспільстві і не дивно, що в декого, кажуть: «криша поїхала!». Та не «криша поїхала», а просто психіка не витримала цих змін. Для того ж, щоб її відновити, повинна бути реабілітаційна програма для цих людей. А ми сьогодні навіть не можемо забезпечити цих хлопців путівками, ліками — 80% хлопців перехворіли в Афганістані тифом, малярією, що безслідно для людини не минає. А що вже говорити про численні поранення! Я сам уже після повернення з війни вступив до академії ім.Фрунзе і на другому курсі в мене зник слух. Довелось мені вибирати — бути глухим, або ж залишати кар’єру військового. А перспективи в мене були дуже непогані — в 31 рік я був уже підполковником. Я обрав останній варіант і почав працювати в соціальній службі для молоді, пройшов там шлях від спеціаліста до директора обласного центру. Потім прийшов сюди. Все залежить від людини, і в будь-якій ситуації потрібно знаходити себе.

    Тому і тепер нашим хлопцям, які звертаються до нас, я кажу: хлопці, чіпляйтесь за все, що підвертається під руки! Адаптація військовослужбовця у суспільстві — це проблема, і ми стараємось допомогти їм чи не в першу чергу. Програма реабілітації цих хлопців сьогодні вкрай потрібна. Адже Америка свого часу теж сильно постраждала після війни у В’єтнамі, був так званий «в’єтнамський синдром», і американці робили все необхідне, щоб допомогти своїм солдатам. В Ужгороді ж по сьогодні багато колишніх «афганців» не мають ще власного житла!



    — В основному, де Ви можете їх працевлаштувати?



    — Здебільшого ми шукаємо для них вакансії у державних службах, або ж допомагаємо почати особисту справу. Середній вік у них від 40 до 45 років. Це ж на будівництво не підеш, бо здоров’я не те. А найстрашніше те, що з кожним роком зростає кількість померлих серед них. 40 років — це ж вік, коли людина повинна бути найбільш продуктивною для держави.

    Ось чому, хочемо ми цього, чи не хочемо, а доводиться займатись політикою.



    — Чому саме Соціалістична партія стала об’єктом Вашої уваги?



    — Тому що програма цієї партії більш близька до моїх особистих поглядів і до статутних завдань УСВА. Ця партія захищає соціальні проблеми людей в першу чергу, а потім уже — ринкові, і, я вважаю, це нормально. Тому з цих позицій ми можемо і розвиватись, і захищати інтереси наших людей. Зараз, перед виборами, усі партії проголошують про свою підтримку героїв та ветеранів, але не так давно, ще три місяці тому, вони самі працювали над тим, щоб зменшити чи ліквідувати пільги для цих самих ветеранів, забрати госпіталі під комерційні структури.

    Тому, працюючи в міській раді, ми завжди при формуванні бюджету закладали фінансування ветеранських організацій. Коли я дивлюсь на стареньких ветеранів, то мені дуже шкода цих людей, які віддавали свої сили, життя за захист Батьківщини, і зараз, коли вони самі не знають, чи доживуть до наступного року, вони виявились нікому не потрібними. Тож з ініціативи Сергія Слободянюка ми заклали минулого року кошти в бюджеті виключно на ремонт квартир для малозабезпечених ветеранів Великої Вітчизняної війни та інвалідів у сумі 250 тис.грн. Хочеться, щоб вони відчували, що й сьогодні є люди, яким вони небайдужі. Ми й самі пройшли через цю школу і розуміємо, якщо сьогодні не будемо вирішувати їх проблеми, то в майбутньому ніхто не потурбується про нас. Це життя наших людей, за якими стоять їхні родини.



    — Але сьогодні Ви можете їм чимось допомогти?



    — Я радий, що сьогодні частина «афганців» іде у Верховну Раду, тому що тільки законодавчо, в першу чергу, можна чогось досягти. Це значить, що у Верховній Раді буде створений Комітет у справах ветеранів. Адже нам не потрібні пільги! Нам потрібна компенсація за втрачене на війні здоров’я. Навіщо ж хлопцям поневірятися світом чи лежати двічі на рік у шпиталі, викидати гроші на ліки? Вони б вивчились гарно і працювали.



    — Стосовно шпиталю для ветеранів. Наскільки знаю, саме Ви займались питанням про передання його на баланс міста?



    — Так, ця ситуація мені дуже добре знайома, тому що сам служив у піхотному полку і кілька разів сам лежав у тому-таки медсанбаті, і чудово знаю його можливості. Чому б на місцевому рівні не вирішити питання для того, аби розташувати там госпіталь чи реабілітаційний центр не лише для ветеранів війни, але й для ветеранів праці. Страшно буде, коли будівлі відійдуть комерційній структурі, і ми будемо знову ходити в пошуках відповідного приміщення.

    Крім цього, беруся вирішувати й інші проблеми: можу прозвітуватись і про відремонтовані вулиці, і про гуртожитки, проблема яких мені теж дуже добре знайома. Їх потрібно переводити на баланс міста, виділяти кошти і приводити до ладу, давати людям можливість приватизувати “малосімейки”. Головне — не бути бездушним до проблем людей.



    — Дякую за розмову!



    [b][i]Аня Розій.[/i][/b]