Щедрий закарпатський сад-виноград дніпропетровця Миколи Нечитайла

Завтра в Ужгороді святкуватиме 60-річний ювілей добре знаний серед аграріїв Закарпаття агроном Микола НЕЧИТАЙЛО. У цієї скромної і порядної людини, що все життя віддала піднесенню села, яку знаю ось уже третій десяток років, з'ясувалося, непроста й цікава доля.Микола Андрійович, для якого наш край став другою батьківщиною, а тому, як щиро зізнався, навіки прикипів до нього серцем і душею, народився взимку 1945 року в мальовничому селі Вишневе на Дніпропетровщині. Усім, чого досяг у цьому житті, завдячує своїй неньці Поліні Омелянівні, котра п'ять років тому відійшла у вічність. Свого батька, мовить Микола, я навіть в очі ніколи не бачив. Розгортаючи за філіжанкою ароматної кави обереги своєї долі, Микола розповів, що в роки війни його мамку фашисти вивезли як полонянку на примусові роботи до Німеччини. Там не тільки важко, в поті чола працювала, а й свого визволителя, стрункого лейтенанта, красеня Андрія покохала. Та через пару днів він загинув від ворожої кулі, а Поліна повернулася додому, на рідну Дніпропетровщину, де напередодні зимового свята Миколая народила сина. У важке повоєння вишнівчанка Поліна Омелянівна працювала санітаркою в медустановах на берегах Дніпра — Славутича, поралася по господарству, продукцію з якого продавала на базарі, бережно складаючи копійку до копійки, щоби синочка, як мовиться, в люди вивести.

Закінчивши школу, її улюбленець Миколка, який до цього після уроків допомагав неньці на городі, одразу вступив на відділення механізації в Оріхівськии сільськогосподарський технікум сусідньої Запорізької області.

— Чому в сільськогосподарський? — запитав і тут же відповів: аби чимскоріш покращити важкий ручний селянський труд, яким займалася мати. Скоріше не зміг, бо призвали на армійську службу.

— Коли через неповні три роки після строкової високим, струнким, підтягнутим, переступив неньчин поріг, — згадує Микола, — вона ніяк не могла налюбуватися мною і довго промовляла: "наче викопаний батько твій....

Але життя на місці не стоїть. Порадувавши неньку, допоміг їй зібрати вирощений урожай на городі коло хати, акуратно склав до валізи одяг, документи і став на прощання маму цілувати. Цього разу Микола подався шукати не роботу аж до столиці, а до приймальної комісії Київської сільськогосподарської академії. У військовій формі успішно склав усі вступні іспити, був сумлінним студентом. У 1973 році одержав диплом за спеціальністю — агроном-афохімік-грунтознавець, якому найбільше раділа його мати, мовляв, ученим агрономом зостанеться вдома коло хати й буде в рідному колгоспі працювати.

Однак, закохавшись у свою однокурсницю, чарівну закарпатку Ольгу, з якою одружився в студентські роки, М.Нечитайло подався на Берегівщину, де в селі Велика Бакта жив її батько Іван Шашков, завідуючий відділу виноградарства Закарпатської обласної державної науково-дослідної сільськогосподарської станції. Спершу молодий спеціаліст рік пропрацював начальником групи по фунтах І їх аналізу Закарпатського філіалу інституту "Укрдіпросад", який розробляв проекти для закладання нових та реконструкції старих садів і виноградників. З проектного інституту на запрошення дирекції вищезгаданої станції перейшов працювати старшим агрономом її дослідного господарства. Тут, у Великій БактІ, його швидкому професійному зростанню сприяли такі відомі в ті часи корифеї закарпатської аграрної науки, як Михайло Вайс, Іван Попович, Іван Шашков, Надія Навроцька, Олександра Криволапова, Галина Джевжик, Марія Солонько та афоном від Бога Василь Науменко.

Переїхавши у 1979 році на постійне проживання до обласного центру, М. Нечитайло працює головним агрономом радгоспу-заводу "Великолазівський", потім — завідуючий сільгоспвідділом Ужгородського райкому партії.

Із 1987 року М. Нечитайло — на посаді заступника голови Ужгородського РАПО. Дуже зрадів Микола Андрійович, коли в 1989 році його на конкурсній основі було обрано директором радгоспу-заводу "Великолазівський", де зміг продовжити розпочату в районі роботу з підвищення ефективності ведення сільського господарства.

Результати роботи в галузі рослинництва цього радгоспу під його керівництвом швидко змінилися у кращий бік настільки, що його почали ставити у приклад іншим господарствам району. Крім того, з ініціативи Миколи Андрійовича радгосп-завод, розвиваючи модні у той час допоміжні промисли, а саме цехи з виробництва фарб, і на корпоративних засадах із Ужгородським заводом "Електродвигун цех із обмотування двигунів до автомобілів, зробив економічний стрибок уперед, одержуючи небувалі до того прибутки. Значну їх частину "Великола-зівський" спрямовував на зміцнення своєї матеріально-технічної бази і розвиток соціальної сфери сіп радгоспу, зокрема, шкіл, дитсадків, доріг, газифікацію тощо.

Коли у 1993 році було створене Ужгородське регіональне управління з водного господарства та меліорації, Микола Нечитайло очолив цю структуру на прохання свого наставника, тодішнього начальника обпмеліоводгоспу, кандидата економічних наук Ореста Іваницького. Тяжким випробуванням були катастрофічні паводки у листопаді 1998 і березні 2001 років. Завдяки чітко злагодженій роботі районних штабів, спеціалістів водного господарства й інших задіяних на боротьбу зі стихією підприємств і мешканців сіл та міжнародній допомозі, на Ужгородщині, де збігаються дві головні річки краю — Тиса та Латориця, — не було допущено людських і матеріальних втрат, і в тому була немала заслуга Миколи Нечитайла. Із жовтня 2004-го по сьогоднішній день він очолює відділ статистики сільського господарства навколишнього природного середовища головного упрвління статистики у Закарпатській області, де щедро передає набутий виробничий досвід молодим працівникам відділу.

Ось так непомітно швидко у напружених буднях промайнув час, коли пора йти на заслужений відпочинок. Але М.Нечитайло не впадає у відчай, бо вважає, що йому вдалося здійснити своє покликання як спеціаліста — добре прислужитися розвитку села, і як людини, яка, за народним повір'ям, повинна збудувати дім, виростити сина, посадити дерево. А Микола Андрійович разом із дружиною Ольгою Іванівною, яка вже на пенсії і продовжує працювати у Закарпатському філіалі інституту землеустрою, спорудив красень-будинок на узгірку в Горянах, виростив двох синів і виплекав цілий плодовий садок та сто кущів винограду біля дому. Отож завтра ювіляра тепло і щиро вітатимуть дружина, старший син Сергій, агроном за фахом, який приїде з Тирасполя, та молодший син Олександр, спеціаліст Ужгородського ТОВ "Гроклін-Карпати", друзі, знайомі. Але найбільшою радістю для молодого на вигляд дідуся будуть квіти, які йому подарують любимі внуки Микита, Назарій і Дарія.



Богдан ДУБОВИЙ.