У закарпатському селі немає роботи й нормального культурного відпочинку

Про це знають усі. Саме тому практично половина мешканців сільських населених пунктів намагаються виїхати до великих міст чи податися за кордон. А молодь, приїжджаючи до великих міст на навчання, намагається всіма можливими й неможливими способами залишитися в них. Причини цього не таємниця: масове безробіття, мінімальні доходи, відсутність нормального культурного відпочинку. А ще — небажання займатися тяжкою сільськогосподарською працею, погане медичне забезпечення й надзвичайно низький рівень освіти.

Дійсно, сьогодні зайнятися на селі практично нічим, бо більшість підприємств, заводів чи фабрик давно й благополучно припинили свою діяльність. У результаті, маємо те, що маємо: офіційна статистика каже, що нині в селі безробітних принаймні вдвічі більше, ніж у місті. Наприклад, за інформацією Юрія Фущича, директора Закарпатського обласного центру зайнятості, на Закарпатті на обліку в центрах зайнятості сьогодні перебувають понад 37,6 тисяч мешканців сіл, у той час як міських жителів нараховується трохи більше 16 тисяч. На жаль, і попит на працівників сільського господарства найменший — за півроку було всього 841 вакантне місце.

Відповідно, людям із вищою освітою доводиться виїжджати за межі області чи країни. Малокваліфікована праця не приваблює молодь, тому хлопці та дівчата масово залишають села. У великих селах Закарпаття кількість робочого населення ще стабілізується за рахунок приватних підприємств та підприємств середнього і малого бізнесу. У окремих сільських населених пунктах області справді процвітає бізнес — столярні цехи, млини, ковбасні цехи. Однак малим селам доводиться поволі відмирати. І що вже говорити про те, яким є бажання «вирватися» з такого «раю на землі»?

Віра Михайлівна викладає «зарубіжку» в селі з загальною кількістю населення 800 осіб. Майже два десятки років педагогічного стажу. Уявіть собі маленьку сільську школу, де взагалі про комп’ютер і вчителі, і учні мають туманне уявлення. «Це скільки ж зусиль треба докласти сільському вчителю, аби дати школярам той самий багаж знань, як їхнiм міським ровесникам? — запитує вчитель — Чому я, людина, яка має статус педагога, для того, щоб якось звести кінці з кінцями, повинна обробляти город у півгектара і тримати корову?»

Безперспективна монотонність і сірість гонять у безвихідь, а власна бідність жене вчителя після уроків горбатитись на свій пай. Це у звичайний день, а в базарний — тягне у місто важкі сумки з молокопродуктами власного виробництва. Так зводить кінці з кінцями більшість...

Саме тому люди втікають із села. Закарпатці «з глибинки» за будь-яку ціну рвуться до Ужгорода й Мукачева, а мешканці цих міст так само різними методами виїжджають до Києва та інших крупних обласних центрів. Отже, хоча закарпатську внутрішньообласну міграцію ще й не можна назвати масовою з огляду на те, що область невелика й здебільшого бідна на промислові центри — тенденції наявні й у нас. Так, за інформацією економістки відділу демографічної статистики Закарпатського облстату Алевтини Крикливець, протягом минулого року міграційний відтік населення відбувся у всіх районах Закарпатської області, крім міст Мукачева, Чопа та Ужгородського району (Ужгород та район розглядаємо разом, бо, власне, район стає популярнішим через нижчу вартість житла й можливість їздити щодня на роботу до обласного центру). Переїжджали до цих населених пунктів здебільшого мешканці Берегова, Виноградівського, Іршавського, Міжгірського й Тячівського районів — по сто, а то й чотириста осіб на рік.

Якщо проаналізувати віковий бік внутрішньої міграції, то, без сумніву, основну категорію тут складає молодь. Статистика каже, що найбільш міграційно активним контингентом є ті, кому від 15 до 25 років, здебільшого учні та студенти. Таких серед загальної кількості обласних мігрантів — 42,7 %. Цей факт пояснити нескладно. Реалізувати свої бажання стає все важче, оскільки перший крок — освіта — недешева, а сільські заробітки мізерні.

За даними статистики, найчастіше закарпатці виїжджають у Київ, Львів, Івано-Франківськ, Полтаву, Харків, Вінницю, Дніпропетровськ. Причому міграційні втрати, пов’язані з виїздом населення області в інші регіони України, збільшилися протягом минулого року на 38,5 відсотка. Фактично на кожні 100 вибулих осіб припадає майже півсотні прибулих (позаторік «гостей» було 58). Фахівці стверджують, що міжрегіональна міграція має й надзвичайно несприятливий вплив на статево-віковий склад населення Закарпаття. Так, у результаті міграційного обміну з іншими регіонами України жінок вибуло на 63,2 % більше, ніж прибуло, в тому числі у дітородному та працездатному віці 15— 49 років — у 1,2 разу.

Зазнав втрат торік і працездатний контингент Закарпатської області — різниця на користь тих, хто виїхав, сягнула майже 34 %. Такий міграційний обмін фактично призвів до відтоку кваліфікованих спеціалістів. Надзвичайно показовим та невтішним є ще й такий факт: мігрантів із вищою базовою освітою, які виїхали з області протягом 2004 року, на 2,2 % більше, ніж прибулих.

Однак міжрегіональна міграція ще півбіди. Більше втрат країна загалом й наша область зокрема зазнають через виїзд людей за кордон. Приміром, торік до країн далекого зарубіжжя виїхало на 6,9 % більше закарпатців, ніж у 2003 році. А ось країни СНД та Балтії «популярність» втрачають, у кількісному відношенні зменшення перевищує 36 відсотків. Загалом міграційні втрати внаслідок міждержавної міграції зросли практично на тринадцять відсотків і становили 1,2 тис. осіб.

До речі, до країн далекого та близького зарубіжжя виїжджали торік мешканці практично всіх районів області, та найбільше з Ужгорода, Мукачева та їхніх районів. Їдуть здебільшого до Угорщини, Німеччини, США, Чехії, Словаччини та Росії. Причинами переїзду, що вказуються емігрантами в листках вибуття, залишаються «родинні обставини» — 56,7, «навчання» — 15,6 та «зміна місця роботи» — 6,3 %.

Якими б не називалися причини виїзду наших громадян, факт залишається фактом: із кожним роком селяни стають біднішими. І обкрадає їх сама ж держава. Безумовно, вихід із складної ситуації є, але жодна програма розвитку села не буде працювати, поки не буде головного — гарантованих мінімальних закупівельних цін на сільгосппродукцію. Виробник повинен знати, за скільки він зможе продати зерно, овочі, м’ясо і молоко. І працювати, виходячи з цих цін та передбачуваного доходу. Сьогоднішні ж реалії говорять зовсім про інше. Селянин не може прогнозувати не те що ціну на місяць чи два вперед, а навіть на тиждень. Причина цього процесу криється не лише у коливанні цін на пальне. Ситуація, коли літр молока обіцяють купувати за 1,25 грн., а беруть за 75 копійок — неприпустима. Практично аналогічна ситуація і з зерном: зараз за зерно обіцяють платити одну ціну, тоді як реальна принаймні на третину більша.

Ще одна проблема розвитку українського сільського господарства — кредити. Як зазначив нещодавно на засіданні Ужгородського прес-клубу координатор Закарпатського представництва Проекту аграрного маркетингу в Україні Роман Сало, фермери постійно потребують додаткових фінансових ресурсів для ведення господарства. Особливо актуально це питання постає у період до збору врожаю, коли фермер має потребу в «живих» грошах, а період збору та реалізації врожаю ще не настав. Скористатися ж кредитами фермерам не дозволяє ряд причин. По-перше, занадто високі відсоткові ставки — ті, що пропонують банки, зазвичай коливаються в межах 20—27% річних. Друга причина полягає у нестачі майна для застави. Крім того, дуже часто на заваді отриманню кредиту стає тривала процедура оформлення документів, експертної оцінки застави і таке інше.

З огляду на все це українське село продовжує убожіти. Молодь тікає в місто. І загалом кількість людей, які працюють у сільському господарстві, з кожним роком зменшується. У цій галузі наразі працюють в основному пенсіонери.



Наталка Попович, "День"