Ужгород: Про "негативи" Доманинського цвинтара

Березень вважається першим весняним місяцем. В одну з його неділь, зокрема, 5 числа, я відвідав поховання своєї дружини, що знаходиться на цвинтарі мікрорайону Доманинці. Там було людно, як завжди по вихідних. Між іншим, були й мої знайомі з родин Щадеїв, Вагеричів, Біланінів, Вантюхів, Медве. Віддавши належне покійникам, ми мимоволі заговорили про цвинтар та його облаштування. Він значно розрісся, збагатившись новими свіжими похованнями. Могил побільшало, але порядок на цвинтарі зберігся колишній. І ми щиро дякували тим доманинським урядовцям, завдяки котрим кладовище має пристойний стан і зовнішній вигляд. Без перебільшення, ми відзначали, що Доманинське кладовище – один із кращих Ужгородських цвинтарів. Навіть у порівнянні з відомою Кальварією, яка останнім часом дещо занепала! І справді, Доманинський цвинтар не просто обнесений дротяною огорожею, а ще й обсаджений зеленими ялинами і берізками. Могилки вишорені рівними рядами, з широкою щебеневою дорогою поміж двома поздовжними парцелами. Поховання озеленені й акуратно доглянуті, трави між ними покошені, підходи зацементовані або ж посипані щебенем. У будь-яку погоду можна пройти й підступитися до поховань. Для заповнення завалених могил тут завжди є в достатку привізна глина, а за огорожею – великий ящик для зів’ялих квітів, засохлих вінків та іншого сміття. Вражає гідно доглянутий пам’ятник, зведений на честь доманинських односельців, що загинули у Другій Світовій війні або були репресованими. Є окреме місце й для поховання сестричок-монашок. За всім цим помітний дбайливий догляд як рідних, близьких, знайомих, так і тих, що здійснюють адміністративний контроль за загальнолюдським кладовищем.

Так ми говорили між собою, виходячи з цвинтаря на шосе, де сподівалися сісти на транспорт. А було нас чоловік десять-дванадцять. Та, чекаючи на маршрутку й переглядаючи газету „Ріо”, один із нас схвильовано вигукнув:

- А-яй! Ви тільки послухайте... Ми з вами цвинтар хвалимо, а він, як пише газета, просто „предмет спекуляції” (Газ. „Ріо”, № 9 за 4 березня 2006 р., стор. 9).

- Як спекуляції? - не вірилось почутому.

І ми всі – до газети. А там, на констатацію журналістки Людмили Сушко, мовляв, „багато негативу нині довкола Доманинського цвинтаря”, наводиться відповідь-інтерв’ю депутата Ужгородської міської ради Роберта Левицького. Цитуємо його заяву: „ До мене звертаються громадяни, які заявляють, що за місце поховання сплатили 800 доларів, 500 доларів, 1800 доларів за два місця...”

Ми були шоковані прочитаним. Але тут один із присутніх пригадав собі, ніби подібне висловлювання, тільки значно раніше, від пана Роберта Левицького він читав у газеті „Трибуна”. Ми знайшли ту газету (№ 93 за 17 грудня 2005 р., стор. 1,5). Стаття називалася „Під тягарем доманинських проблем”.

Порівняли перше інтерв’ю пана Левицького з другим (пізнішим) – абсолютно ідентичні. Ще й позиція кореспондентів аналогічна, ніби йдеться про якийсь втаємничений, але достовірний факт. Мабуть, тому Світлана Терпелюк відверто й запитала Р.Левицького: „Яка вартість „бізнесового” місця? І чує у відповідь: „За чутками, 300-800доларів США”.

Що це: депутатська безхарактерність – що хочу, те лопочу, чи вседозволена безкарність, мовляв, прокукурікати прокукурікав, а там - хоч не розвидняйся! Нас відверто дивувало:

- Якщо Р.Левицький – депутат Ужгородської міської ради, якій підзвітні Доманинці, то чому, говорячи про кладовище, ніби воно „під контролем однієї людини”, він не називає цю людину? Чому?

- Якщо до Р.Левицького „звертаються громадяни, які заявляють, що за місце поховання сплатили 800 доларів, 500 доларів, 1800 доларів за два місця”, то чому він не називає цих громадян, адже вони заявляють офіційно, а не „пошепки”? І чому не називає тих, кому вони дали того доларового хабара? Мабуть, пан депутат забув, що знати про злочин і не прикривати злочинців – це теж злочин! І чому раптом в одній газеті каже: „до мене звертаються”, а в іншій ті „звернення” видає за абстрактні „чутки”.

І чи допустимо взагалі, щоб, маючи на руках звернення громадян про хабарництво навколо цвинтаря, знаючи про те хабарництво й жодного разу не порушити питання на засіданні Ужгородської міської ради, а лише бовкнути в газетах, не називаючи прізвищ? Розрахунок дуже простий: прізвищ нема, значить, у суд не подадуть, а так – хай розбираються, переживають!

Ми докладно ознайомилися з обома видрукованими в „Трибуні” й у „Ріо” інтерв’ю пана Роберта Левицького й прийшли до висновку: щось він темнить! Однак ми теж причетні до проблеми Доманинського кладовища. І проти „чуток” Р.Левицького наводимо свої конкретні факти. Причому не доларові, а гривневі! Приміром, я, Чорі Ю.С., хоронив свою дружину два роки тому на тому ж Доманинському кладовищі і платив за місце 200 гривень. Минулого року там же хоронилися покійні Щадей Василь і Вантюх Марія – за їх місця поховання сплачено по 250 гривень. Такий новий тариф! І хоронили ми не самовільно, не через „якусь людину, що бере собі гроші до кишені”, а з дозволу Ужгородського міськвиконкому. Є у нас на це всі необхідні фінансові квитанції. Так що вішати локшину на вуха, пане Левицький, нічого!

Коли ж бо депутат вірить у те, про що заявив у „Трибуні”, мовляв, „влада накладає велику відповідальність”, то хай не поширює чутки, а проявить відповідальність і звернеться до тих органів, які зобов’язані перевірити і чутки, і хабарі. А ми ж вважаємо, що Доманинське кладовище – одне з кращих на Ужгородщині. Дай Бог йому й надалі зберегтися таким. З цією метою й виступаємо як на його захист, так і на захист тих невідомих нам доманинчан, що піклуються про цвинтар, про місця поховання наших рідних.



Юрій ЧОРІ від імені своєї сім’ї та сімей Щадеїв, Біланінів, Вантюхів та ін.