В Ужгороді презентували фільм про батьківські обов’язки жінок і чоловіків

В Ужгородському прес-клубі реформ відбулося засідання на тему: „Подолання гендерних стереотипів у питаннях розподілу ролей у сім’ї”. У ході засідання було презентовано телевізійний документальний фільм „Хто заспіває колискову...”, створений спільно Українським освітнім центром реформ та Українським жіночим фондом.Як розповіла телепродюсер УОЦР Тетяна Ляховецька, цьогоріч у Києві 46 чоловіків узяли декретну відпустку. Саме про такі сім’ї розповідає презентований фільм, що має на меті ще раз нагадати громадськості про рівноправність чоловіків та жінок. За словами режисера фільму Ніни Рудік, насправді виховувати дитину — це справжній подвиг, а у ході зйомок стрічки його творці дізналися чимало нового про гендерні стереотипи в українському суспільстві. У фільмі нема дикторського тексту — усі розповіді належать героям — реальним українцям, їхнім друзям та сусідам.

Проблема відповідального „чоловічого” батьківства сприймається суспільством як певна несподіванка. Разом з тим, участь батька у народженні і вихованні дитини, як цінна і важлива, ніким не спростовується, але фактична участь його у догляді за дитиною розглядається, переважно, все ж як виключення, а не норма.

Батьківська відпустка по догляду за дитиною - це своєрідна відповідь на виклик фемінізованого суспільства, чи потреба забезпечити жінці можливість “не відстати” у кар‘єрному просуванні, не втратити інші можливості, чи можливість дати дитині скористатись з переваг не лише маминого, а й татового виховання?

Відповідь на ці питання намагаються дати автори фільму “Кому співати колискову?”. Вони поставили цю проблему перед суспільством, запропонувавши не викличну альтернативу, а можливість реально оцінити існуючу у суспільстві можливість не декларативно і демагогічно, а практично і справедливо розподілити між жінками і чоловіками не мише права і обов‘язки, а й відповідальність і ризики.

Насправді, фільм піднімає значно глибші проблеми, ніж можливість “замінити” догляд за дитиною мами татом. Мова йде не лише про перерозподіл батьківських обов‘язків у межах однієї, окремо взятої родини. Фактично ревізії піддається уся система усталених стереотипів щодо місця і ролі жінок і чоловіків у суспільстві, переосмислюються критерії оцінки внеску статей у розвиток, перегляду піддаються усталені традиції і забобони. Наскільки виправдано і актуально ставити проблему саме у такому розрізі? Чи не є це невиправданим загостренням? Які підстави і об‘єктивні чинники зумовлюють суспільну значущість цієї проблеми?

Прагнучі до інтеграції в європейські структури і світову спільноту Україна орієнтується на демократичні стандарти, і включає ґендерні проблеми у порядок денний своєї внутрішньої політики. Політичну волю держава виявила, включивши відповідні положення до Конституції України, приєднавшись до міжнародних конвенцій та угод. Підписаний Президентом України Указ “Про вдосконалення роботи центральних в місцевих органів влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” та прийнятий Парламентом України Закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” переводять цю проблему у площину практичної імплементації.

Той факт, що у сучасній Україні 40 % чоловіків репродуктивного віку не можуть стати батьками через проблеми зі здоров‘ям, у віці від 28 до 46 років смертність чоловіків вчетверо вища за жіночу, кожний четвертий хлопчик у віці 16 років не має шансів дожити до пенсії через проблеми зі здоров‘ям та загальне скорочення подовженості життя чоловіків, говорять про глибину ґендерних проблем чоловічого соціуму. На іншому полюсі – 32-х відсотковий розрив у заробітній платі жінок і чоловіків, не врахована суспільством 6-ти годинна щоденна домашня праця жінок, загрозлива перспектива для жінок отримувати пенсію на 40% меншу за пенсію чоловіків.

За даними соціологів середньостатистичний український батько лише 4 хвилини в день приділяє уваги вихованню дитини, лише 32 % татусів допомагають дітям робити уроки. А тих серед чоловіків, хто доглядає хвору дитину – лише 10%. Лише 24% татусів у своїх обов‘язках мають супровід дітей до школи. (Можливо, це якраз ті хвилини, коли по дорозі до школи тато ще й “виховує” своїх дітей?). Для інших зацікавленість навчанням власних дітей обмежується переглядом табелю. Компенсаторно чоловік виправдовується (і виправданий суспільством) тим, що він виконує свої сімейні обов‘язки, заробляючи гроші. Це надзвичайно небезпечний аргумент. Небезпечність його у тому, що у своєму підтексті він має замовчуване ігнорування внеску жінки у матеріальний добробут сім‘ї (у той час, як він реально наближений до 50%. А при тому, що існує розрив у оплаті праці жінок і чоловіків, це означає, що жінка задіяна, крім основної роботи, ще й до “приробітків”).

В Україні “татусі-декретники” все ще є досить екзотичним явищем. Аби наблизити цю проблему до реалій і потреб пересічних громадян, зацікавити їх перевагами паритетної участі у вихованні дітей – автори фільму піднімають цю дуже гостру, викличну і, разом з тим, життєво необхідну проблему у фільмі, якій підготовлений групою українських фахівців. Складні ідеологічні підмурівки ґендерної рівності авторами покладені на мову простих і зрозумілих людських відносин. Самі ж відносини узагальнюються у норми співжиття, які поступово утверджуються в українському суспільстві.