В Ужгородському замку існують привиди!

З Ужгородським замком пов’язують легенду про Білу князівну. Вона, аби зустрітися із коханим, відкрила ворогам потаємний хід до замку. За що була суворо покарана батьком – незважаючи ні на що князь наказав замурувати свою єдину доньку живою у стіну фортеці. З тих пір вона, нібито, немає спокою – опівночі виходить зі своєї темниці і шукає коханого – у білому платті, з розпущеними волоссям…

Біля входу у ту саму кочегарку...

Жодний замок не може існувати без своїх власних примар! І хоча люди зараз вже не такі забобонні, але кожний турист обов’язково цікавиться подібними казковими історіями – бо це цікаво.



Але у розмові із старожилами, випадково з’ясував, що насправді легенда про Білу князівну не така вже й неймовірна. Адже примару ще недавно і неодноразово спостерігали власне працівники краєзнавчого музею. Деякі, звісно, пояснюють це багатою уявою. Утім, нехай кожний сам вирішує що саме було насправді.



Безлад у кочегарці та прозора діва



“Звісно, у стару легенду про князівну зараз майже ніхто не вірить, - каже етнограф Ілля Грибанич. - Але не можна заперечувати, наприклад, спостереження працівників музею, які бачили примар на власні очі».



Неподалік від входу до замку знаходиться підсобне приміщення, там раніше була кочегарка. Кочегар одного разу підкинув вугілля у котел і ліг на ліжко трохи поспати. Але через деякий час побачив як біля труби з’явився чоловік із чорним капелюхом на голові. А через мить до нього підійшла жінка у старовинному одязі, що перетворилося вже на лахміття. Пара почала закохано обійматися. Кочегар, звісно, не одразу зрозумів, що відбувається. Спочатку подумав, що то якісь приблуди з міста, прикрикнув і навіть кинув у їх бік тим, що було під рукою - гумовим скатом.

«Потім він розповів, що у кочегарці одразу почалося щось абсолютно неймовірне, - каже Ілля Грибанич. - Все навкруги здійнялося у повітря – труби, вугілля, дрова. Бідолаха вискочив з свого приміщення і стрімголов побіг до охоронців. Ті його заспокоїли, і пішли подивилися що ж так налякало кочегара. А там справді все перекинуто догори ногами. На другий день бідолаха кочегар написав заяву про звільнення. Це було у кінці 60-х років…»



Ілля Іванович знає практично все про замкових примар. Він працює з старими архівними документами, що зберігаються у музеї. У комині тихенько потріскують дрова. Тож наша бесіда неквапливо продовжується.



«Є у замку одна прибудова, яка була побудована десь у другій половині 18 століття, - веде далі етнограф. - Там також було приміщення для сторожа…»



Одного разу опівночі йому почулося як ніби хтось крокує по дерев’яному мосту. Звісно, вийшов подивитися. А там нікого - тільки хмаринка якась прозора. Приглядівся, а вона силуетом нагадує … жінку. Ніби йде-пливе вона по мосту і важко зітхає. Побачив це охоронець, злякався страшенно, почав втікати. Але впав і вдарився головою об камінь, кров тече. Ледве підвівся і також побіг до охоронців. Ті одразу до мосту, але ніякої хмаринки вже не було...



І ще одна справжня історія. Поруч із замком знаходиться скансен - етнографічний музей. Колись, кажуть, на цій території було розташоване старе кладовище, цвинтар. А охоронці, а їх було семеро, щоночі робили обхід. Один з них раптом побачив жінку, та сиділа на пні і розчісувала своє довге волосся. Охоронець здивувався, підійшов ближче. І тут вже бачить, що жінка та ... прозора. Мало не зомлів від переляку і одразу дав звідти ходу як на стометрівці.



Ось і не вірте після цього у легенду про замуровану заживо князівну…

Світло у вікні та зачарована слива







До нашої розмови приєднується Віктор Шостак, нині він завідує відділом народного мистецтва і є керівником відомого фольклорного ансамблю «Ужгород». «У замку справді часом відбуваються незрозумілі нікому дива, - каже він. – Досі їх ніхто не може пояснити…»



Ще у 1950-х роках прямо у замку розміщувався гуртожиток для студентів ужгородського музичного училища. Тут проводилися і репетиції. Але не всім спудеям подобалося тут мешкати. Згадує Віктор Шостак: «Коли ми готувалися, наприклад, до академконцерту, то буквально «окупували» замок. Сторож давав нам ключі і кожний знаходив собі місце для репетиції. Хто в кабінеті директора, хто секретаря, хто просто в коридорі чи на подвір’ї. Ми, молоді люди, займалися з десяти вечора, бо вдень були пари…»



Але вже після однієї години ночі раптово з’являлося невідомо звідки відчуття якогось дискомфорту. Починало здаватися, що поруч хтось є поряд, хтось ворушиться. Сам по собі приходить страх. Віктор Андрійович неодноразово особисто спостерігав як під час його гри на стіні випливала фігура, схожа на велике яйце, що світилося. «Все це триває 10-15 секунд, потім щезає, і знову з’являється вже у іншому місці. Після цього вас охоплює неймовірний страх, який неможливо винести. Тоді я хапав всі свої ноти, пульт і біг до інших. Соромно було зізнатися, але й інші відчували часом теж саме. Найжахливішим було те, що ніхто не міг зрозуміти, що ж то відбувається…»



Тому деякі студенти, що зіштовхнулися з таким явищем воліли краще йти і знімати собі на квартиру, хоче це було досить дорого. Згадує Віктор Шостак і більш пізні випадки. У 1980-х роках він почав працювати у музеї, і якось вночі проїжджаючі по вулиці Підградській побачив як у одному з вікон горить світло. Завідуючій відділом одразу ж зреагував - сказав охоронцям. Адже у зв’язку з пожарною безпекою за такими речами потрібно було ретельно слідкувати. «Але на другий день охоронці сказали - ви, мабуть, помилилися. Яким чином? Я бачив світло на власні очі, спеціально для цього зупинив машину ...»

- Чи маєте всім цим явищах якесь логічне пояснення?



- Вважаю, що є люди, які краще бачать чи сприймають так званий паралельний світ. Зі мною у житті сталося багато різних загадкових речей. Що це було досі не знаю. Все почалося ще у ранньому дитинстві. Жив я тоді у селі Вишково. Ми, малі діти, часто гуляли собі на березі маленької річки. Я був дуже непосидючий, якось послизнувся і впав у воду. Вона була весняна, каламутна, жовто-коричньового кольору. І раптом відчуваю як мене почало крутити, вертіти, кидати у різні боки. Пригадую, що навіть торкнувся дна. Злякався дуже, мені було всього чотири рочки. І тут почув голос, дуже гарний красивий баритон каже мені: "Тримайся!" У голосі була і сила і навіть якась добра посмішка. Я зрозумів, що потрібно за щось ухопитися. Так мене витягнули інші діти. Після цього випадку сильно захворів, але той голос і досі пам’ятаю. Він залишився зі мною по все моє життя.



- Кажете, що то був тільки перший випадок зустрічі з потойбічним?



- Так, десь у 13-15 років зі мною знову сталася неймовірна історія. Я їздив кататися на лижах у селі Копаня. У сусідів було хороше поле, де можна було вдосталь покататися. Став на лижі, розігнався... І тут переді мною несподівано виросло дерево – слива. Швидкість у мене була досить велика, тому зрозумів, що зіткнення не оминути. І просто заплющив очі, а потім відчув як гілки пройшли по мені. Здивований повернувся і побачив, що лижня йде по обидва боки від тієї сливи. Спробував сливу зігнути - вона не гнеться, мала близько семи сантиметрів у діаметрі… Влітку я знову вирішив пройти тією ж стежкою. Ніяк не міг порозуміти – як я міг пройти через цю сливу. І виявляється ніякого дерева там нема. І сусіди підтвердили - немає на їх полі ніякої сливи і ніколи не було, бо земля на цьому схилі завжди ореться навесні...



Око ворожки та жаб’яче весілля



В запасі у Віктора Шостака безліч подібних історій. Планував він навіть всіх їх записати та видати маленьку книжечку. З кожної хоч легенду для окремого села складай!



Працював музикант у Середньому. Раз до директора школи прибігла схвильована вчителька і кричить: "В мене ворожки відібрала гроші – 25 карбованців!" Як так, не може такого бути! Віктор Шостак, як сміливий дружинник, пішов до центру села, аби затримати негідниць. «У центрі села - абсолютно нікого, хоча білий день, сонце яскраво світить. Раптом відкриваються одні двері і виходить циганка років 70-ти. І таким тяжким поглядом дивиться впритул на мене. Раптом бачу як з її ока йде різкий промінь, пульсуючий, рухається, аж кипить. І по цьому променю її око наближається впритул до мене. Я опустив голову і стою не поворухнувшись. Коли отямився - нікого поруч немає. Скільки я так простояв не знаю: можливо п’ять хвилин, а може й цілу годину. Це і досі мене дуже турбує – чи справді можна за мить так загіпнотизувати людину, аби вона втратила усілякі орієнтири...»



У світі багато є незрозумілого людям. Зустрічаються і дивні природні явища. Віктор Шостак дуже любив ловити рибу. І одного разу на Млиновицю почув надзвичайний гомінкий вереск жаб. Тихенько підібрався до очерету звідки доносився цей звук. І побачив маленькій, діаметром не більше двох метрів, острівець. На ньому майже нічого не росло.



«На острівці було купа великих і малих жаб, які створили правильне коло, сиділи всі мордочками до центру і голосно квакали. А посередині я побачив ще двох. Потім я дізнався, що спостерігав дуже цікаву річ - яку бачили мабуть тільки одиниці – жаб’яче весілля. Все це, на мою думку, говорить про те, що істоти, які нас оточують не дурні, вони мають своє життя, свій власний розвиток... Тому багато речей досі не мають пояснення. І тільки деякі люди здатні відчувати енергетику цих паралельних, невідомих нам світів…»



Дослідники українського «пандемоніуму»



Закарпатський етнограф Ілля Грибанич каже, що цією цікавою темою - демонологією займалися видатні українські письменники - Іван Франко, Леся Українка, Нечуй-Левицький, Карпенко-Карий. Найкраще зобразив «мешканців» потойбічного світу Микола Васильович Гоголь, не тільки талановитий літератор, але й дослідник минувшини свого народу, великий етнограф, який зробив більше інших у вивченні української демонології. Це яскраво відображено у його повістях "Вечір напередодні Івана Купала", "Ніч перед Різдвом" і особливо "Вій".



- А хто займався цією темою на Закарпатті?



- У нас досліджував звичаї та народні легенди Федір Потушняк. Він знав все про закарпатській «пандемоніум» - відьом (босоркань), вовкулаків, упирів. Дослідник систематизував і час від часу писав про свої нові знахідки у крайовій пресі 1940-50-х. На жаль, окремими виданням наша демонологія так досі не вийшла…



Багато хто вважає, що нині час для чудес закінчився. Декілька років не дає про себе знати і Біла дама. Насправді це не так. І нині народжуються нові легенди, особливо в селах на Бойківщині, Лемківщині, Гуцульщині. Люди намагаються пояснити незвичні явища так само як і у сиву давнину. А ось міські мешканці стали закоснілими матеріалістами – жодна примара їх вже не лякає.



Розповідає Ілля Грибанич: «В одному селі на Свалявщині сім’я побудувала хату, як з’ясувалося на місці старого кладовища. Хату побудували років 15-20 назад, а жити - не живуть. Там неможливо жити, особливо вночі чути одразу різні звуки, хтось ходить, гримає дверима. До речі, як пишуть всі дослідники, влада потойбічної темної сили, як вважається, має найбільшу силу із півночі до другої години ночі.



Іще наостанок розкажу один випадок. В одному закарпатському селі, не буду його називати, недавно жила жінка, а чоловіка немала, хоча була гарна та вродлива. Тому інші чоловіки до неї ходили так часто як діти до школи. Та жінка незабаром народила дитину. А жити у селі і народити дитину без шлюбу - це страшна ганьба, нікуди не годиться. Тому мати взяла і задушила власну дитинку, а потім закопала у землю. Нині на цьому місці, як кажуть місцеві люди, щоночі чується дитячий плач, рев. А жінка не стала більше жити там, пішла геть із села…»

Надруковано у газеті "СЗ-Паланок"