ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

5 августа ушел из жизни Генрих Иосифович Бандровский

    12 декабря 2018 среда
    Аватар пользователя uzhgorod

    Сегодня в 14.00 на Ужгородском кладбище "Кальвария" состоятся похороны Генриха Бандровского, который был первым секретарем Закарпатского обкома Компартии Украины с 2 декабря 1980 г. по 8 февраля 1990 года.

    Генрих Иосифович БАНДРОВСКИЙ.
    Генрих Иосифович БАНДРОВСКИЙ.

    Генрих Иосифович БАНДРОВСКИЙ(укр. Генріх Йосипович БАНДРОВСЬКИЙ; р.н. 1929 г., Кировоградщина) — партийный деятель Украинской ССР. Член компартии с 1953 года.

    Окончил Киевский политехнический институт (1953), инженер автоматики и телемеханики. В 1953 году переехал во Львов. С 1955 года на партийной работе. Первый секретарь городского комитета КПУ г. Львова с декабря 1964 г. по декабрь 1980 года. Первый секретарь Закарпатского обкома Компартии Украины с 2 декабря 1980 г. по 8 февраля 1990 года.

    Общественное обьединение "МІСТО" выражает глубокие соболезнования родным и близким усопшего... и вместе с Вами и всеми ужгородцами скорбит о Порядочном и Чутком человеке, который много сделал для Закарпатья.

    Генрих Иосифович Бандровский в новейшей истории Закарпатья

    Генріх БАНДРОВСЬКИЙ: “БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ НЕ ВИТРИМУЄ ВИПРОБУВАННЯ ВЛАДОЮ”

    Його самого влада випробувала кілька десятиліть

    За період незалежності нашої держави, жоден із керівників області не протримався на своїй посаді більше двох років. На думку колишнього першого секретаря Закарпатського обкому КПУ Генріха БАНДРОВСЬКОГО, за такий короткий проміжок часу практично неможливо повністю увійти в курс справ і планомірно працювати. А тому, теперішні керманичі, на думку Генріха Йосиповича, не бачать перспективи і живуть переважно нинішнім днем. У його час все було інакше… “27 РОКІВ У ЛЬВОВІ І 26 НА ЗАКАРПАТТІ...”

    — Генріху Йосиповичу, у Вас польські ім’я та прізвище, та родом ви з Кіровоградщини. У цих краях багато поляків?

    — Звичайно, адже Польща довго окуповувала Правобережну Україну. Ще донедавна і церковна віра в цих краях була католицькою. Однак нині я не маю жодних зв’язків із Польщею. Пригадую, був у Львові письменник —Бандрівський, так він прийшов до мене, приніс своє генеалогічне древо і показує : “Генріху Йосиповичу, ось ваша гілочка”, хотів, напевно, таким чином пригорнути мене до Польщі.

    — Цікаво, чи бува ваш переїзд до Львова не був пов’язаний із польським корінням?

    — Ні. У 1953 році я вперше приїхав до Львова й довго там обживався... Уже в 1964-му я став першим секретарем львівського міському партії й пробув на цій посаді 16 років. У мене зі Львовом пов’язана велика частина життя. Взагалі, я можу його поділити на два етапи: 27 років у Львові й 26 на Закарпатті.

    — Про ваше переведення в наш край побутує кілька протилежних чуток. Одні кажуть, що вищому керівництву не сподобалося, що ви дали добро на поховання Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові, інші — що ви були протеже М.Суслова...

    — А ще говорили, що моя дружина — сестра жінки Щербицького (сміється — Авт.). Насправді не було ніякого протегування. Дійсно, історія із похованням Івасюка десь відобразилася на моїй кар’єрі. Коли його тіло знайшли у лісі під Львовом, то виникло питання про поховання, водночас, як відомо, самовбивць на кладовищі не ховають. У той час, першого секретаря Львівського обкому партії не було на місці, а другий секретар зателефонував мені: “Що думаєте, як будемо його ховати?” Я кажу : “Ви мене не питайте. Або кажіть, що маю робити, або я вирішую сам”. І вирішив, що Івасюка потрібно поховати з усіма почестями. Я завжди мав принциповий характер. Пригадую, як один представник ЦК сказав: “Якби у Бандровського не був такий характер, то ми б його давно вже кудись висунули”. Причиною ж мого призначення, гадаю, стала випадковість. В час, коли на Закарпатті звільнилася посада першого секретаря обкому, у Львові перебував Щербицький. Я три дні показував йому місто. Ми познайомилися, він запам’ятав мене й, гадаю, це стало основною причиною мого переведення на Закарпаття. Тим паче, що на той час у мене були не найкращі стосунки із першим секретарем львівського обкому партії Добриком. Напевно, він побачив у мені конкурента.

    “ПІСТРЯЛОВО БУЛО ЧИСТОЇ ВОДИ ПІАРОМ”

    — Як вас сприйняли на Закарпатті, адже відомо, що у нашому краї не дуже лояльні до керівників-чужаків?

    — Можливо, і була якась неприязнь, але я її спочатку не відчував. Напевно, це моя помилка й прорахунок, адже я прийшов із відкритою душею й не думав про інтриги. Справа в тому, що після відставки Ільницького, на посаду першого секретаря обкому претендували відразу двоє — другий секретар Василь Ярошевець і голова виконкому Михайло Волощук. Кожен намагався у верхах проштовхнути свою кандидатуру, посилали представлення на одного та другого, однак їх відхилили. З М.Волощуком на той час ми були знайомі, більш того, наша кар’єра розвивалася відносно паралельно. Коли я приїхав до Львова, він уже був другим секретарем Сталінського райкому комсомолу у Львові. Згодом його перевели на Закарпаття на посаду голови облвиконкому. Тоді він приїхав до мене й просив розповісти із чого йому починати роботу. Гадаю, він це розумно зробив. Я його кілька днів возив по Львову, розповідав що і як... Ніколи не думав, що між нами можуть виникнути протиріччя. Однак уже через рік спільної праці він прийшов до мене і попросився у відставку. Я кажу : “Чому? Колись ти казав, що тобі Ільницький заважає працювати. Нині ж тобі ніхто не ставить палки в колеса — працюй!”. Однак, через деякий період я вже й сам був змушений підняти питання про нього в Києві. У розмові із Олександром Ляшком я пояснив, що не маю до М.Волощука ніякої злості, однак нам важко працювати разом, запропонував забрати його у Київ на підвищення. Ляшко ж — ні-ні, нікуди ми його в Київ не візьмемо. Залишайте його в області.

    — Конфлікт між вами та М. Волощуком набув публічності під час відомих подій навколо Пістрялівської РЛС. М.Волощук повісив «усіх собак» на вас, ви ж у свою чергу запевняєте, що саме він підписував наказ про розташування цього об’єкту в області...

    — Коли я вийшов на пенсію, події навколо Пістрялівської РЛС були у самому розпалі. Взагалі на цій проблемі багато хто заробив собі політичний капітал, так і Волощук в одному із інтерв’ю сказав, що ніби-то я це все організував. Насправді ж ситуація була іншою. Як правило, серйозні питання завжди погоджувалися між першим секретарем та керівником виконкому. Аж тут до мене приходить один із працівників і каже: “Вам Волощук доповідав про те, що він підписав дозвіл на будівництво станції”. Я до Волощука: “Ти чому так поступив, невже не можна було порадитися?” У відповідь: ”А що, не маю права?” Хоча, я тоді не надав цьому великого значення. Бо, у принципі, і нині вважаю, що ця проблема не була варта того розголосу. Її організували, в тому числі і Волощук, виключно у політичних цілях. РЛС і нині працює на тій самій горі, і дерева там не сохнуть, і діти не вмирають, як кричала пані Деркач. Більше того, нині з того об’єкту ми б мали величезні гроші... Це вам не “Премікс”, десятки тон якого завезли у Берегово. То дійсно отрута. У Пістрялові ж усе було продумано. Натомість на цьому зробили політичні капітали. Як кажуть нині — це був чистої води піар.

    “НЕ ЛЮДИ ПОВИННІ ЙТИ ДО ЗАВОДІВ, А ЗАВОДИ ДО ЛЮДЕЙ”

    — Період вашого керування областю запам’ятався зведенням й інших важливих для краю об’єктів: “Юність”, “Драмтеатр”, “ПАДІЮН”, Ужгородська міська лікарня...

    — Коли я приїхав на Закарпаття, то потрапив на прийом до голови ради міністрів УРСР Ляшка. Він почав мені загинати на пальцях: телестудія, драмтеатр, Палац піонерів, РБК, лікарня... Каже, виділяємо кошти, а вони не використовуються. Розпочали будівництво і ніяк не можуть закінчити. Чому? Бо таке було керівництво. Драмтеатр — Волощук своєю владою вирішив переробити проект — не на 600 місць, а на 960. А тепер уявіть як можна було це питання вирішити у бюрократичному Союзі? Усе застопорилося, і ніхто не будував. Районний будинок культури (нинішній кінотеатр “Доміон” — Авт.) раптово вирішили подовжити на 6 метрів. Знову потрібно було заново перезатверджувати план будівництва. Почали будувати палац піонерів, але ненадійно залили фундамент — рік стоїть, два — ніхто нічого не робить. Ми завершили всі ці довгобуди. Спорткомплекс “Юність” вдалося побудувати без жодної копійки капіталовкладень, при повній забороні будівництва спортивних і культурних споруд — була така постанова ЦК КПРС. Еміл Попович будував, а я його прикривав. Так само власними силами побудували тенісні корти, а нині С.Ратушняк передає їх в оренду якомусь підприємцю, який дере оренду по 30 грн. за годину. Батьки якої дитини, що займається тенісом, можуть дозволити собі викласти такі гроші?

    — Також за вашої каденції активно розвивалася і промисловість. Чого лише вартий завод “Електродвигун”. Наскільки мені відомо, у республіканського керівництва були великі плани щодо промислового розвитку Ужгорода...

    — Після Львова я був песимістично настроєний щодо розвитку обласного центру. Тільки но я перебрався на Закарпаття, як мене почали закидувати листами мешканці прилеглих до Ужгорода сіл, мовляв, приєднали нас до міста, а нічого не роблять — немає водопроводу, газу тощо. Як виявилося, знайшлися люди, які вирішили, що Ужгород дуже маленький обласний центр. Зайнялися гігантоманією, мовляв, давайте будувати тут великі заводи. До речі, цієї ж помилки допустилася і нинішня влада. Я ще 10 років тому передбачав, що в Ужгороді та зоні біля Чопа обов’язково виникне дефіцит робочої сили. У мене була інша теорія — не люди повинні йти до заводів, а заводи до людей. За час мого керівництва в області було побудовано близько двохсот виробничих цехів при колгоспах. “А ПИВО МОЖНА?”

    — За десять років, що ви були в обласній владі змінилося чотири Генсеки: Брежнєв, Черненко, Андропов, Горбачов... На місцях відчувалася часта зміна керівництва країни?

    — Не відчувалася, бо лідери були нездатні щось робити — частіше хворіли. Коли мене перевели на Закарпаття, то був такий порядок, що новопризначений перший секретар обкому повинен пройти співбесіду у першого секретаря ЦК КПРС. На той час це був Л.Брежнєв. Однак він хворів. Я кілька тижнів чекав, аж тут дзвінок із Москви — приїжджайте. Я їду, хоча й добре знаю, що даремно, адже Брежнєва на роботі немає. Мене прийняв Суслов. Сказав, що добре, що вас направляють із такого великого міста на кордон, там, мовляв, потрібно зміцнювати кадри. А після цього запитує: “Скажите, там от Ужгорода до границы далеко?” (сміється — Авт.) Тому, єдине що відчувалося у зміні вищого керівництва, так це нічний дзвінок по ВЧ — ранком вам потрібно бути на пленумі ЦК. Я беру слухавку, викликаю: “Алло, три хрести!!!” (як розповів Генріх Йосипович, так за принципом найшвидшого галопу коня називали невідкладну справу — Авт.) Машиною до Львова, звідти у Москву, потім на похорони... Під час поховання Черненка я навіть чемодан із машини не виймав. Пішов на пленум, попрощався із Черненком і назад на літаку в Ужгород.

    — Як ви сприйняли прихід до влади Горбачова, а згодом і запроваджену ним перебудову?

    — Ви запитуєте як я сприйняв Горбачова, а мені в голові як я сприйняв Ющенка... Так само сподівався, що Горбачов — це панацея для країни. Хоча на пленумі ЦК зустрів друга — першого секретаря, а згодом голову облвиконкому Ростовської області. “Ти на пенсію не збираєшся?”, — запитує. “Ні, чого б це”, — відповідаю. “А я йду. Мені хлопці зі Ставрополля сказали, що Горбачов таких справ наробить, що незаздрісно буде нашій країні”...

    — Горбачов можливо і рубав з плеча, але ж СРСР потрібна була реформа?

    — Це з якого боку подивитися. Візьмімо для прикладу Китай. Радянський Союз реформувався і його не стало, а Китай залишився, росте і має вагоме слово у світі. Звичайно, реформування було потрібне. Однак під час перебудови, окрім нормальних речей, робили багато дурниць. Взяти ту ж антиалкогольну епопею. Горбачов усе звалив на Лігачова, але ж затверджував цю програму він. Мене змусили тричі виступати на активі із антигорілчаною пропагандою. Розповідаю, що більше не можна пити горілки, починається безалкогольне життя. А тут хтось із залу : “А пиво можна?” Я відповідаю, що можна. Аж тут, через деякий час, приходить постанова, що пива теж не можна пити. Зустрічаю голову президії Грузії Гелашвіллі, а він мені каже: “Генріху Йосиповичу, якщо я не люблю помідори, то це означає, що вся Грузія не повинна їх їсти?!” А вже потім наступає Шеварднадзе: “Михайле Сергійовичу, ми в Грузії придумали безалкогольне вино”, — зал зривається аплодисментами. Ну хіба так можна?

    ЧОМУ Я МАЮ БИТИСЯ, ЯКЩО ЦЕ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНО?

    — Однак, процеси започатковані Горбачовим, стали незворотними. У 1990 році були проведені перші альтернативні вибори. Ви тоді програли їх Бігунцю. Але ж у вас була можливість піти на вибори по округу, де не було конкурента. Чому ви нею не скористалися?

    — У мене було щире бажання з’ясувати справжні настрої людей. Коли після виборів я проаналізував результати, то на тих дільницях, де я був і виступав — за мене проголосували. Справа в тому, що нас дуже часто викликали в Москву на різні засідання, і я не мав можливості повноцінно вести кампанію. Згодом я подав у відставку з посади першого секретаря обкому партії. Зіграли роль і «підводні камені», про які я говорив на початку інтерв’ю. Я поїхав у Київ до Станіслава Гуренка. Кажу йому, що нині на нас усіх кидають критичні зауваження. І якщо потрібно, щоб ми працювали, то підтримайте нас, аби ми відчували, що зверху це комусь потрібно. А Гуренко: “Ми самі не знаємо що буде через півроку”. Повернувшись, я порадився із дружиною і вирішив подати у відставку. Переконаний, що при бажанні міг би залишитись на посаді. Однак мені вже було 60. Чому я маю битися, якщо це нікому не потрібно?

    — Як ви сприйняли незалежність? Під час грудневого референдуму ви поставили галочку напроти “Так” чи “Проти” самостійності України?

    — Звичайно, “За”. У мене і нині немає сумнівів, що Україна повинна бути незалежною, і вона буде нею. Це настільки об’єктивний процес — така держава, така нація! На жаль, нинішні керівники не виправдовують цього. Вони не бачать перспективи, живуть лише сьогоднішнім днем. Напередодні я дивився “Свободу слова” — виступала Юлія Тимошенко. Я в неї так вірив, так сподівався... Я завжди казав, що в житті людини існують два моменти випробування. Перший — випробування славою, другий — владою. Саме випробування владою, з моєї практики, переважна більшість людей не витримує...

    Андрій ГАНУСИЧ, “Старий Замок “Паланок”

    UA-reporter.com

    Рейтинг: 
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Загрузка...