Атласом по "русинству"

У червні 1945 року моєму батькові, тоді поручику Чехословацького корпусу, Празьким Народним Комітетом було (про що свідчить посвята на першій сторінці) подаровано, за участь у визволенні столиці Чехословаччини, «Географічний атлас». Атлас – на німецькій мові, виданий у 1936 році для німецькомовних шкіл ЧСР. Автором є др. Лоренц Пуффер (Lorenz Puffer), професор державної вищої гімназії у B. Budweis (нині – Чеських Будійовіцах). Видання достатньо солідне, вміщує 191 карту, 60 інших матеріалів. Чимало їх є надзвичайно цікавими, особливо ті, які характеризують передвоєнну Європу. Атласом по "русинству" Особливий інтерес у мене викликали дві. Перша – карта про народи Європи (EUROPA. Volkerkarte). Вона подає європейські та суміжні (у прилягаючих місцевостях Північної Африки та Близького Сходу) народи та їх етнічні території. Всі вони поділені на два великі «об’єднання» «Mittelländer» («Близькі країни») та «Mongolen» («Монголів»). До першого віднесені всі народи Індоєвропейської мовної сім’ї, а також арабів, берберів (Семіто-хамітська мовна сім’я), басків (котрі нині вважаються народом, що не входить до жодної мовної сім’ї), а також «кавказців» (нині виділяють окрему Кавказьку мовну сім’ю). До «Монголів» віднесено фінів, яких поділено на групи: Балтійських, Волзьких та Північних. Сюди ж включено «мадярів», «самоїдів», «турко-татарів» та «інших монголів». Думаю, що дана градація є застарілою, позаяк у мовному відношенні араби чи бербери не є ближчими до індоєвропейців ніж угорці чи турки. Достатньо далекими останні є і до монголів. Стосується це і расового підходу. Індоєвропейців поділено на мовні групи – Германську, Романську, Слов’янську тощо, етнічні території яких подано однією фарбою із розмежуванням кордонів окремих народів брунатною лінією. Винятком є Слов’янська група, яку поділено на підгрупи: Східних, Північних та Південних. Однаковим кольором Безумовно, мене найбільше зацікавили українці та їх етнічна територія. Вони названі «Kleinrussen“ (у перекладі – малоруси), разом із «Weißrussen» (тобто – білорусами) та «Großrussen» (великорусами) включені до підгрупи Східних слов’ян.Безумовно, мене найбільше зацікавили українці та їх етнічна територія. Вони названі «Kleinrussen“ (у перекладі – малоруси), разом із «Weißrussen» (тобто – білорусами) та «Großrussen» (великорусами) включені до підгрупи Східних слов’ян.Етнічна територія нашого народу збігається із тим, як її подають сучасні українські етнографи, однак, що здивувало, подається як більш широка. Згідно карти, вона протягається від Старої Любовні у Словаччині (жодних натяків на якийсь «пудкарпаторуський народ») та на півдні Польщі, до Донщини, Вороніжчини, Поволжжя та Кубані. Цікаво, що на сході вона подана як суцільна. Приміром, Вороніжчина не є архіпелагом українських «островів», як це подають сучасні етнографи, а повністю злита із українським «материком». Азовське море, згідно з картою, виглядає, як «внутрішнє українське море», навколо нього суцільна українська етнічна територія. Показано також українські етнічні «острови» на Поволжі, по сусідству із місцевостями ,заселеними поволзькими німцями. Північніше, ніж це на сучасних картах, пролягають кордони української етнічної території у Білорусі, включають, окрім Берестейщини (що визнається і нині), ще й південну смугу на заході та у центрі Білорусі.Інша карта: «CECHOSLOVAKISCHE REPUBLIK. Volker… karte». Здивувало, наскільки значні терени Чехії та Моравії у тридцяті роки було заселено німцями, адже у літературі, зазвичай, лунає про «прикордонні» райони у Судетах. Тож, виявляється» німців таки добряче покарали, зокрема, за те, що підтримували підривну діяльність проти Чехословацької держави у 1938 – 1939 рр. місцевих «ревізіоністів», якими керував К. Генлейн, виселивши із достатньо обширних, безумовно – батьківських, земель. Розмірковування наводять на гадку, що історична доля судейських німців мала би бути повчальною «для когось» і нині…Українці на цій карті подані не малоросіянами, а як «Ruthenen» («рутени», себто русини). Вочевидь, що автори вважають, що це дещо різні назви одного і того ж народу (приміром, тут же іранці названі персами, турки османами). Ніякої різниці між русинами Закарпаття, Галичини, Пряшівщини, чи Закерзоння – вони не бачать. Як і наскільки далеко на Захід у Словаччині (у т. ч. із «острівцями» у Південно-Східній Словаччині) та Польші (теж із «острівцями») тягнеться українська етнічна територія, а також у румунській Мароморощині – карта чітко демонструє.Атлас наводить на висновок. Хоча сучасні політичні русини галасують, що, начебто, їхній, себто «под(чи – пуд)карпаторусинський» «народ» був «заборонений» після возз’єднання Закарпаття з Україною, а всіх «под(чи – пуд)карпатських русину» «записали» в українці, та, що, мовляв, не визнають існування такого народу тільки «кляті» українські науковці, довоєнний чехословацький німецькомовний атлас підтверджує, що існування такого міфічного «народу» не визнавалося і науковцями, зокрема етнологами, інших країн, котрі закарпатців беззаперечно відносили до єдиного українського народу. Володимир Піпаш, Закарпаття онлайн