ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Церква і мова

    15 августа 2018 среда
    Аватар пользователя Гость

    Як парость виноградної лози, плекати мов – обов’язок кожної людини. А надто – отців духовних

    Уже понад десять років на обласному радіо звучить передача "Доброго ранку тобі, отчий краю", яку веде настоятель Ужгородського кафедральногоХрестовоздвиженського собору Української православної церкви Московського патріархату протоієрей о.Димитрій Сидор. Загалом радіопередачі знайомлять вірників з основами Святого Письма. Усе було б добре, якби о.Димитрій ще й звертав належну увагу на культуру мовлення. На жаль, у своїх проповідях як на радіо, а ще більше в соборі, забуваючи, що його слухають освічені вірники, він, як не дивно, користується суржиком, вживає слова-покручі та дивну суміш з різних мов. У підсумку виходить балаканина, що не має нічого спільного з духовністю.

    У кожній недільній проповіді таких покалічених слів, недоречностей можна нарахувати понад сотню, що свідчить про несерйозне ставлення отця до своїх пастирських обов'язків. Вони аж ніяк не відповідають правописним літературним нормам і викликають у вірників огиду. Перехід на суржик означає здрібніння душі, її зубожіння, залежність від злої, руйнівної сили. Недарма один мудрець справедливо сказав: "Суржик – це мова для убогих, метафізична модель духовних бомжів". Кожен священнослужитель повинен виконувати настанову Святого Письма: "... ти провідник сліпим і світло для тих, що в темряві, наставник неуків, учитель дітям, який має зразок знання і правди в Законі, – як же ти, навчаючи інших, себе не навчаєш? (Рим. 2:19-21).

    Від суржика страждає духовний розвиток, бо засмічені проповіді не розширюють кругозір слухачів. Дивно, чому вище духовне керівництво не помічає цього брудного накипу, що надає проповідям зниженого стилю, заважає сприймати їх зміст.

    Часто від вірників різних населених пунктів області можна почути слушні скарги-вимоги: невже на Закарпатті немає священнослужителя Української православної церкви Московського патріархату, який би вів на радіо проповіді добірною українською літературною мовою, зрозумілою для всіх парафіян? Тим більше, що в нас є Ужгородська українська богословська академія ім. св. Кирила і Мефодія, де працює чимало досвідчених викладачів-богословів з високими науковими ступенями. Є у нас дві поважні єпархії – Мукачівсько-Ужгородська і Хустсько-Виноградівська, де також можна знайти грамотних отців духовних.

    Нарешті Господь почув благання православних вірників області і з Його допомогою з кінця грудня 2010 року почала виходити в ефір радіопрограма "Джерела духовності", створена за сприяння Мукачівської єпархії Української православної церкви. Перші три виступи на радіо, які провели диякон Олександр Монич, о.Василій Юрина, о.Василій Керецман, ігумен Миколай Шестак, можна вважати, були бездоганними. Однак 6 лютого 2011 року слухачі були занепокоєні, бо у своєму виступі один протоієрей підніс цілий оберемок русизмів та слів-покручів: толпа, податі, пристрастіє, соблазн, созерцали, презіралі, спасєніє, покаяніє, приобрів, Духа Святаго, істочніка, вездє сущій та ін. Не можна забувати настанову із Святого Письма: "Хто знає, як робити добро, та не робить, тому гріх!" (Як. 4:17). Зразком того, як слід правильно будувати спілкування в ефірі, можна вважати радіопередачу з Києва "Благовіст" і її ведучого Володимира Татаренка.

    Користування суржиком мало б бути для о. Димитрія, як і для інших, таким же незручним, як неохайність у квартирі чи одязі. Варто знати й слова Т. Шевченка: "Умийтеся, образ Божий багном не скверніте". Треба пам'ятати: спотворене, скалічене, неправдиве слово не може бути міцним і тривалим, бо над ним не витає дух Божого благословення. А зустріч із правильним словом у проповідях має вагу безапеляційного естетичного зразка і морального критерію. Боляче, коли той, хто прагне стати священиком або вже є ним, не може зрозуміти сенсу професії і не працює над собою. Слово священнослужителя повинно бути тим променем світла, що проникає в душі вірників, очищає їх, освітлює їм дорогу в бурхливому житейському морі. Взагалі для кожної людини мова повинна бути і найдорожчим духовним скарбом, і головним засобом професійної діяльності. Хочеться сподіватися, що священнослужителі прислухатимуться до Святого Письма, де сказано: "Для чистих уст чисте, а для осквернених і невірних немає нічого чистого, у них осквернені і розум, і сумління" (Тит. 1:15).

    Чому священнослужитель, навчаючись у середній школі, духовній семінарії, а дехто і в академії, не може як слід вивчити українську мову? Якщо йому це не вдалося тоді, чому він не може тепер придбати собі словники, підручники? Адже він слуга народний, духовний пастир, носій культури, знань, у тому числі й мови. Вчити людину культури мовлення необхідно так само, як учити математики, біології, історії та інших наук.

    Та, на жаль, проповіді багатьох священнослужителів вражають обмеженістю словникового запасу, засміченістю русизмами, церковнослов'янізмами, діалектизмами, рясніють стилістичними огріхами, нечіткістю й неточністю висловлення, частим повторенням того самого слова. Маючи високе призначення – вести народ до верховин культури, отець духовний натомість стає супутником безграмотності. Він не має права принижувати себе і своїх слухачів безграмотністю. У Святому Письмі сказано: "Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості. Тому, отже, хто на це не зважає, той не чоловіка зневажає, а Бога, що нам дає свого Святого Духа" (1 Сол. 4: 7-8).

    Зрозуміло, що мовна мутація на українських теренах, спричинена тривалим імперським пануванням, продовжується. Та й глобалізація підміняє природні процеси лексичного добору своєрідним сурогатним запозиченням. Тому кожен священнослужитель або учитель, який би предмет не викладав, державний службовець повинні володіти правильною, виразною мовою, яка є зразком для інших. Дуже шкода, що деякі розповсюджувачі вседозволеності в церквах, навчальних закладах, державних установах не несуть карної відповідальності за насадження безграмотності та бездуховності серед народу.

    Відомо, що роз'яснювати найважливіші положення Біблії необхідно доступною, правильною і захоплюючою мовою у формі яскравої пристрасної і переконливої розповіді. Це вдало робить у своїх радіопередачах професор Святого Письма Ужгородської греко-католицької духовної семінарії ім. Теодора Ромжі Владислав Ігнатишин. Він веде проповіді добірною українською літературною мовою і вміє донести до свідомості людей те, що надзвичайно складно зрозуміти подеколи навіть високоосвіченій людині. Його приємно слухати. Про це доводиться чути від багатьох вірників Закарпаття, які з нетерпінням чекають кожну неділю, щоб збагатитися його продуманими і змістовними проповідями, які переконливо розкривають глибину Святого Письма, просвітлюють людський розум, розширюють вірникам знання, допомагають їм роздумувати про те, що праведне, чисте і чеснотне (Филип'ян, 4:8).

    У своїх проповідях культури мовлення дотримуються всі представники різних християнських віровчень, що ведуть радіопередачі українською мовою, тому дуже боляче стає, що переважна більшість представників Української Православної Церкви Московського Патріархату, як кажуть вірники, виглядають серед них малограмотними, малоосвіченими, недорозвиненими культурно душпастирями.

    Священнослужитель повинен не тільки здійснювати церковні відправи, а й бути людиною високого покликання, духовним просвітителем, просвітником, людиною, яка несе знання, Боже правильне слово у маси, щоб кожен знав, як убезпечити себе від гріхів, як боротися з ними, щоб заслужити Царство небесне. Особистий приклад священнослужителів є обов'язковою складовою виховного процесу чи впливу на вірників, тобто повинні виховувати їх власною поведінкою, бути здоровими морально, повертати людині відчуття повноцінного життя. Інакше він не має права називатися духовним пастирем, наставником. Його завдання у Святому Письмі чітко визначені: "У всьому показуй собою взірець добрих діл, у навчанні чистоту, статечність, непошкодженість, слово здорове, недокірливе, щоб противник був засоромлений, не маючи нічого лихого сказати про нас (Тит. 26 7-8).

    Чи задумувався о.Димитрій та інші священнослужителі, що своїми малограмотними проповідями вони дезорганізовують навчально-виховний процес у школах, зневажають працю великої армії вчителів, які скаржаться, що переважна більшість отців духовних подають учням, молоді в цілому поганий приклад. Якщо можна зневажати, не дотримуватися норм мовлення, то так само можна й зневажливо ставитися до приписів Святого Письма, не виконувати Божі заповіді. Не забуваймо, що людині життя дається раз, воно є дорогоцінним Божим скарбом, і його треба прожити так, як нас наставляє Господь через Святе Письмо, "щоб ви були досконалі та бездоганні, і не мали ні в чому недостачі (Яков, 1:4).

    Священнослужитель, що засіває зерно Любові на ниві вітчизняної духовності, має бути відповідальним перед Богом і своїм народом за майбутній урожай. Лише так можна побачити наслідки своєї праці. Але який урожай може бути із словесної полови і бур'яну там, де повинно засіватися добірне зерно? Замість того, щоб доповнювати і зміцнювати набуте десятками років героїчної і каторжної праці, окремі духовні отці руйнують, тримають у запустінні наш мовний сад.

    Складається враження, що окремі батюшки разом з іншими космополітами хочуть будь-що звести нанівець національну культуру, щоб ми не мали країни з високим культурним, мистецьким та інтелектуальним потенціалом, з багатющою культурною спадщиною. Не забуваймо, що тільки висотою і розмахом культури вимірюється значимість кожної ділянки суспільно-корисної праці, велич кожної держави, її заслужений авторитет у світі. Пам'ятаймо, що "від кожного, кому дано багато, багато вимагається; і кому багато довірено, з того більше спитають" (Лк. 12: 48).

    Окрасою сіл та міст краю, їхніми архітектурними пам'ятками є храми і церкви. Однак призначення цих архітектурних шедеврів – зводити храми у душах людей, збагачувати і надихати їх на добрі справи, турбуватися про духовний розвиток кожного парафіянина. Українське суспільство потребує активних дій як світської, так і духовної інтелігенції у сфері духу через чистоту думки, чистоту і красу Богом подарованого благодатного Слова. Бо ж у Святому Письмі сказано: "І накінець, брати, радійте, удосконалюйтеся, утішайтеся, будьте однодумні, мирні, – і Бог любові та миру буде з вами! (2 Кор. 13:11).

    Отці духовні повинні пам'ятати, що до успіху не йдуть семимильними кроками, лише з Божою допомогою щоденна праця над собою, терпіння й наполегливість стануть його запорукою. Варто самовіддано працювати над піднесенням якості своїх проповідей, тому слідом за св. апостолом Павлом повторюю собі й усім: слово гниле нехай не виходить із ваших уст! Тим більше з уст отця духовного.

    Святі отці дали нам через Церкву свій заповіт єдності й любові. Вони добре розуміли, що Церква не просто будівля, – це осердя, що єднає всіх християн: і живих, і тих, хто прийде в життя колись, і тих, кого серед нас уже немає. Церковні діячі залишили нащадкам саме храм, бо знали, що йому належить найвище на землі призначення: як Христос, служити людям, спрямовувати їхнє духовне життя, освячувати їхні душі, бути маяком у бурхливому житейському морі.

    Мова кожного народу – це його духовна спадщина, відображення його національних традицій, світогляду та моральних цінностей. Берегти й шанувати мову – означає любити Господа, Який створив її, поважати самих себе, своїх батьків, свій народ. Це обов'язок не тільки справжніх патріотів, а й кожної людини нашої Української держави. А для цього треба мати самому велике бажання. В.Сухомлинський нагадував: "Постав перед собою сто вчителів, і вони виявляться безсилими, якщо ти не можеш сам примушувати себе і сам вимагати від себе".

    Іван Хланта, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України

    Рейтинг: 
    Загрузка...