Державна мова. Про юридичні позиції органів конституційної юрисдикції України та Європи
Володимир Марковський
Про юридичні позиції органів конституційної юрисдикції України та Європи щодо застосування державної мови у публічній сфері суспільних відносин
Останнім часом в Україні все наполегливішими стають спроби проросійських політичних сил визнати неконституційними ті закони, які забезпечують застосування української мови як державної. Зокрема, 21 червня 2019 року до Конституційного суду України (далі – КСУ) надійшло конституційне подання 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 (далі – конституційне подання від 21.06.2019) [1].
Суб’єкт права на конституційне подання – 51 народний депутат України, намагається довести, що вказаний Закон про державну мову нібито порушує права національних меншин на використання рідної мови, чим дискримінує російськомовних громадян України, а тому, вимагає від КСУ визнати цей Закон неконституційним.
Відтак вважаємо за необхідне звернути увагу українських громадян та наукової спільноти на кілька рішень органів конституційної юрисдикції України [2], Латвії [3] та Франції [4], які, містять протилежні юридичні позиції – необхідність посилення значення саме державної мови у сфері публічних відносин, які обумовлені легітимною метою – консолідації політичної нації.
Після початку нової російсько-української війни у 2014 році український парламент VIII скликання ухвалив низку законодавчих актів, що мали б зменшити сферу застосування російської мови (яка в Україні, відповідно до її Конституції, є однією з мов національних меншин) в інформаційному просторі, а також збільшити обсяг застосування української мови як державної на радіо і телебаченні.
Хоч це й була запізніла реакція держави на військову та інформаційну агресію Росії, однак усвідомлення необхідності зміни у мовній політиці мало наслідком запровадження законів, які зменшили б можливість інформаційного впливу будь-якої пропаганди, що загрожує державному суверенітетові України в період російсько-української війни.
Наступним кроком стало ухвалення парламентом Закону України «Про освіту» від 5 травня 2017 року (далі – Закон про освіту), в якому міститься стаття 7 «Мова освіти» [5], що викликав значний суспільний резонанс і необґрунтовану критику з боку Угорщини та Росії. 6 жовтня 2017 року в Конституційному суді України було зареєстровано конституційне подання 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про освіту».
У вступній частині конституційного подання суб’єкт права на конституційне подання зазначив, що Закон про освіту загалом не відповідає Конституції України і є дискримінаційним. Однак у 4 із 5 пунктів суб’єкт права на конституційне подання доводив неконституційність саме ст. 7 «Мова освіти» Закону про освіту, яка містить основні приписи, що визначають мову освіти [6].
Тобто, намагання української держави забезпечити статус української мови як державної, зокрема у сфері освіти, викликало негативну реакцію частини українського політичного істеблішменту і заяви про дискримінацію національних меншин України у сфері освіти. Справа за цим конституційним провадженням тривала з 2018 до 2019 року.
16 липня 2019 року КСУ оголосив своє рішення, згідно з яким Закон про освіту був визнаний таким, що відповідає Конституції України, повністю відкинувши аргументи скаржників про «дискримінаційні положення» статті 7 Закону про освіту 2017 року [2]. Вказане рішення має важливе значення з огляду на юридичні позиції КСУ, який дуже змістовно обґрунтував значення української мови для консолідації української політичної нації. Доповідачем у справі був суддя КСУ Сліденко І.Д.
Латвія
У той самий час (2018–2019 року) відбувалося слухання аналогічної справи в Конституційному суді Латвії. Тут суб’єкт права на конституційне подання (12 депутатів Сейму) вимагав від Конституційного суду визнати неконституційними зміни до Закону Латвії про освіту від 22 березня 2018 року, якими збільшувався обсяг застосування державної мови в освіті національних меншин, вважаючи такі положення дискримінацією російськомовних [3].
Звертаємо увагу на те, що аргументи на які посилалися скаржники в Конституційному суді Латвії дуже схожі з тими, якими послуговувався суб’єкт права на конституційне подання у справі щодо конституційності українського Закону про освіту. Наприклад, 12 членів сейму Латвії (далі – скаржник) посилаючись на висновок Венеційської комісії щодо українського Закону про освіту, намагалися переконати Конституційний суд Латвії, що ці висновки стосуються також і мовної ситуації в Латвії [3, с.5]. На думку скаржників, у вказаному висновку містилися аргументи щодо неприйнятності звуження права російської нацменшин на освіту рідною мовою.
Очевидно, що аргументація скаржників до Конституційного суду Латвії є вельми схожою з аргументами, що їх на скору руку і з помилками підготували колишні регіонали в конституційному поданні щодо Закону про освіту.
Водночас органи конституційної юрисдикції Латвії і України також послуговувалися схожими аргументами, формуючи власні юридичні позиції щодо конституційності законодавчих змін з метою забезпечення державної мови як одного з елементів конституційного ладу. Конституційний суд Латвії у мотивувальній частині свого рішення чітко пояснює законність мети збільшення обсягу навчального процесу державною мовою в освіті національних менш.
По перше – це подолання наслідків радянської окупації, яка призвела до неприродної міграції росіян на окуповану територію, і які не переймалися вивченням латвійської мови
По-друге – русифікація, що її проводила радянська влада щодо місцевого населення і яка здійснювалася через створення привілеїв саме для російської мови.
Відтак існує законна мета – подолання вказаних наслідків: відновлення мовної ідентичності латвійської нації та інтеграції частини російськомовного населення, що недостатньо знає державну мову, в латвійське суспільство [3].
Вказані аргументи органу конституційної юрисдикції Латвії мали б доповнити арсенал аргументів учасників конституційного провадження щодо конституційності Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яке невдовзі розпочнеться.
Кадр із документального фільму-дослідження про українську мову «Соловей співає. Доки голос має». Синьо-жовтими кольорами позначено нинішні кордони України на Діалектичній мапі української мови станом на 1871 рік
Відтак важливим завданням є – показати безпідставність аргументації «поборників» прав меншин з колишньої Партії регіонів.
Так, одним із аргументів, що міститься в аналізованому конституційному поданні від 21.06.2019 і спрямованому на збереженні статус-кво російської мови в Україні, є апелювання до Європейської хартії міноритарних мов або мов меншин (далі – Хартія), ратифікованої українським парламентом у 2003 році.
На думку суб’єкта права на конституційне подання, Хартія містить положення, що гарантують, так би мовити, захист мов меншин, зокрема, російської мови. Очевидна безпідставність таких тверджень випливає з преамбули вказаної Хартії, яка спрямована на захист і підтримку тих мов, що опинилися під загрозою зникнення. Російська, вочевидь, до таких не належить.
Водночас слід нагадати, що ціла низка держав-членів ЄС і НАТО відмовилися ратифікувати вказану Хартію, це зокрема, Бельгія, Франція, Литва, Латвія та Естонія. Ці держави вчинили саме так з огляду на суперечливість її положень та загрозу, яку та становить для консолідації політичних націй (див. книгу Іво Больман: «Мовні війни в Європі»).
Під час акції біля парламенту України на підтримку закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який депутати ухвали цього ж дня. Київ, 25 квітня 2019 року
Франція
Однак, варто звернути увагу саме на рішення Конституційної ради Франції щодо Хартії. Надзвичайно важливим тут видається аргумент, сформульований Конституційною радою Франції у справі про відповідність Конституції Франції вказаної Хартії.
Орган конституційної юрисдикції Франції вирішив, що цей акт європейського права – Хартія, обмежує конституційний принцип неподільності Республіки, рівності перед законом і єдності французького народу [4].
Після початку російської агресії в Україні та заяв Росії про намір захищати російськомовне населення по всій Європі, застереження Конституційної Ради Франції про загрозу принципу цілісності республіки через розширення застосування мов меншин у публічній сферах вже нікому не здаються безпідставними.
Під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності «мовного закону Ківалова-Колесніченка». Київ, 26 січня 2017 року. (В кінцевому результаті КСУ в лютому 2018 року скасував «закон Ківалова-Колесніченка»)
Сподіваємось, що ці факти спонукатимуть зацікавлені сторони та суддів КСУ зважити на вказані обставини при розгляді справи щодо конституційності Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 року.
Вельми цікавим є і той факт, що суддею-доповідачем у КСУ в цій справі є Сергій Головатий. Цей визначний український юрист у своїх багатьох публікаціях дуже чітко сформулював власну громадянську позицію щодо мовної агресії Кремля [7, c. 41] та необхідності захисту української мови як надважливого інституту української державності (condition sine qua non) [7, c. 12].
Суддя Конституційного суду України Сергій Головатий
Усе це активізує науковий інтерес до конституційного провадження щодо конституційності Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», за чим будемо уважно слідкувати та інформувати українських громадян.
Володимир Марковський – доцент кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та міжнародного права Львівського державного університету внутрішніх справ