Доки не пізно.
19 апреля 2024 пятница
17.08.2010 (20:26)
Світ змінюється швидко і несподівано. Скільки років головною турботою Заходу було попередження реанімації Совєтського Союзу! А глибока фінансово-економічна криза миттєво все змінила. США втрачають свій статус єдиної наддержави у світі на користь КНР. Об’єднана Европа опинилася перед загрозою роз’єднання: провідні її члени мусять надавати допомогу Греції за рахунок власних громадян, а ті активно протестують.
Захід іде на великі поступки Кремлю і розв’язує йому руки на постсовєтському просторі. Головною метою Москви нині є повернення України в орбіту її політики. А сил до рішучого спротиву Київ не має. Попереднє українське керівництво бездарно втратило історичний шанс бурхливого розвитку країни, який дала йому Помаранчева революція. Поринувши у взаємні чвари навколо поділу державних ресурсів у власних інтересах, Ющенко і Тимошенко проґавили сприятливий момент для швидкого розвитку і вступу в евроатлантичні інтеґраційні структури. Відтак втратили масову підтримку народу. Повернути її нереально.
А нове київське керівництво беззастережно кинулося в обійми Москви, намагаючись отримати від неї не стільки моральну підтримку, скільки гроші, вкрай необхідні для збереження соціальної ста-більності в Україні. Адже невдоволення простого люду своїм злиденним станом лише зростає. У світі межею бідності вважається 17 доларів на день. Тобто, коли людина може потратити більше 100 гривень на добу, вона вже не є злидарем. А скільки українців живе на таку суму?
У такій ситуації повинна набирати силу опозиція. Проте вона не має загальновизнаних лідерів. Вчорашні керівники держави стрімко розгубили свій колишній авторитет. До їхніх потуг очолити опозицію більшість українців ставиться критично. Люди вважають: дискредитовані майданні вожді тепер лише намагаються зберегти у своїх руках те, що вони раніше „нацарювали”. А на потреби народу зважають не більше, ніж нинішня влада. Сучасна правляча верхівка це розуміє чудово, тому й спішить максимально зміцнити свою владу, не звертаючи уваги на такі „дрібниці”, як Основний та інші закони. Доки немає могутньої опозиції, можна робити що заманеться. Тим більше, що і Захід втратив нагальний інтерес до внутрішньо-українських справ. Заради покращення відносин з Москвою він закриває очі на все, що робить нинішня київська влада – наступ на свободу слова і т.п.
Вчорашні перемоги оспівують там, де немає перемог сьогоднішніх. Лейтмотивом ро-сійських святкувань стало гасло: „Разом ми непереможні”. Питання: разом із Заходом проти Китаю, чи з Китаєм проти Заходу? А може – з відновленим СССР проти всього світу? Для України всі ці варіанти програшні. Ми опинилися у геополітичній пастці, вихід з якої треба шукати всією великою українською громадою. Доки не пізно.
Світ змінюється швидко і несподівано. Скільки років головною турботою Заходу було попередження реанімації Совєтського Союзу! А глибока фінансово-економічна криза миттєво все змінила. США втрачають свій статус єдиної наддержави у світі на користь КНР. Об’єднана Европа опинилася перед загрозою роз’єднання: провідні її члени мусять надавати допомогу Греції за рахунок власних громадян, а ті активно протестують.
Захід іде на великі поступки Кремлю і розв’язує йому руки на постсовєтському просторі. Головною метою Москви нині є повернення України в орбіту її політики. А сил до рішучого спротиву Київ не має. Попереднє українське керівництво бездарно втратило історичний шанс бурхливого розвитку країни, який дала йому Помаранчева революція. Поринувши у взаємні чвари навколо поділу державних ресурсів у власних інтересах, Ющенко і Тимошенко проґавили сприятливий момент для швидкого розвитку і вступу в евроатлантичні інтеґраційні структури. Відтак втратили масову підтримку народу. Повернути її нереально.
А нове київське керівництво беззастережно кинулося в обійми Москви, намагаючись отримати від неї не стільки моральну підтримку, скільки гроші, вкрай необхідні для збереження соціальної ста-більності в Україні. Адже невдоволення простого люду своїм злиденним станом лише зростає. У світі межею бідності вважається 17 доларів на день. Тобто, коли людина може потратити більше 100 гривень на добу, вона вже не є злидарем. А скільки українців живе на таку суму?
У такій ситуації повинна набирати силу опозиція. Проте вона не має загальновизнаних лідерів. Вчорашні керівники держави стрімко розгубили свій колишній авторитет. До їхніх потуг очолити опозицію більшість українців ставиться критично. Люди вважають: дискредитовані майданні вожді тепер лише намагаються зберегти у своїх руках те, що вони раніше „нацарювали”. А на потреби народу зважають не більше, ніж нинішня влада. Сучасна правляча верхівка це розуміє чудово, тому й спішить максимально зміцнити свою владу, не звертаючи уваги на такі „дрібниці”, як Основний та інші закони. Доки немає могутньої опозиції, можна робити що заманеться. Тим більше, що і Захід втратив нагальний інтерес до внутрішньо-українських справ. Заради покращення відносин з Москвою він закриває очі на все, що робить нинішня київська влада – наступ на свободу слова і т.п.
Вчорашні перемоги оспівують там, де немає перемог сьогоднішніх. Лейтмотивом ро-сійських святкувань стало гасло: „Разом ми непереможні”. Питання: разом із Заходом проти Китаю, чи з Китаєм проти Заходу? А може – з відновленим СССР проти всього світу? Для України всі ці варіанти програшні. Ми опинилися у геополітичній пастці, вихід з якої треба шукати всією великою українською громадою. Доки не пізно.