ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

А. Духнович: «Бо свої то за горами (од Стрия до Петербурга и Аляски) не чужі», але й не великі друзі!.

    15 августа 2018 среда
    Аватар пользователя Ladavx

    Коли за лісом не бачать дерев, або, як О.Гаврош прагне зробити О. Духновича соборником України на виразі «Бо свої то за горами не чужі».

    «Не сваритеся на пустых словах… киньте суєту, время же само обявит силу мненій».
    А.Духнович

    Свою публікацію «Духнович, як прапор» (Срібна Земля-Фест, 28 квітня – 4 травна 2011, № 17(771) О.Гаврош розпочав з критики ініціативи депутата Є.Жупана про прийняття рішення обласної ради на щорічне відзначення Дня О.Духновича на офіційному державному рівні. При цьому він кинув звинувачення, що Є.Жупан і інші русинські активісти заперечують єдність Закарпаття з усім українським народом та прикриваються в цьому іменем О.Духновича. Але при чому тут порівняння рішення сесії обласної ради про празник О. Духновича і питання єдності Закарпаття з українським народом?
    Ідея святкування дня народження О.Духновича нашим народом заснована ще в дорадянські часи. А після 1991 року весь час активно виношувалася русинськими організаціями щоб була прийнята на офіційному рівні. Адже, Духнович для підкарпатських русинів – це символ, національний знак, Будитель національної свідомості, багатоплановий культурний і просвітній діяч, перший професійний педагог в центральній Європі і на Україні. Та про нього здогадувалися сказати добре слово лише у ювілейні роки. Настав час, щоб ім’я О.Духновича звучало в нашому краї повсякденно, у школах, вузах, мистецьких колективах, наукових колах.
    Треба сказати Вам, п.Гаврош, що як Є.Жупан, так і ненависні для Вас інші русини Закарпаття питання про єдність закарпатців з іншими народами розуміють ширше ніж Ви і деякі інші глашатаї соборності. Ви ідею соборності України бачите вузько, у ракурсі «Закарпаття – Галичина», а не в плані «Закарпаття – Україна» чи «Закарпаття і слов’янський світ». Сама Галичина – лише незначна частина великої ідеї єдності слов’янських народів, які в попередні періоди історії лицем до лиця стояли перед загрозою винародовлення, національної асиміляції (мадяризації, германізації, полонізації), і виплекали цю велику ідею слов’янського братерства у європейському і світовому масштабі.
    Чому депутатський запит Є.Жупана і прийняте рішення обласної ради викликали таку негативну реакцію О.Гавроша і групи його прибічників? Відповідь коротка: «…не враховано один важливий нюанс». Кожного, хто не знайшов у діяльності О. Духновича теми «Закарпаття-Галичина», як це «знайшов» прискіпливий до цієї ідеї О.Гаврош, то таких вважає за тих, що «не осягнули ні творчості закарпатського будителя, ні його думок», тобто профанами.
    Теза Гавроша про те, що О. Духнович любив галичан і Галичину, і «був найзапеклішим прихильником соборності і вважав Закарпатців і галичан одним народом», є надто вузькою і вимагає розшифровки, тим більше, що така позиція виключає і Закарпаття, і Галичину із всього слов’янського світу, в тому числі і від Росії. Тут доречно привести вислів словенського патріота Валентина Водника, який з приводу появи російських військ у слов’янських областях Австрії у 1813 році писав: «Русские – наши старые (а не старшие) братья, пришли не только посетить нас, но и защитить от врагов…Теперь мы видим, каких великих и могучих братьев мы имеем на свете. Мы должны у них заимствовать…, у них учиться, как должно защищать свое отечество от врагов».
    Відомо, що всеслов’янські заклики Коллара, Шафарика, Ганки, Добровського, Палацького, Штура і інших чеських і словацьких будителів підхопили галицькі і закарпатські культурно-освітні діячі, як М.Шашкевич, І.Вагілевич, Я.Головацький, М.Устіянович, І.Гулашевич, Б.Дудицький, О.Духнович, А.Добрянський, В.Кімак, М.Лучкай та ін.
    Інтерес до слов’янського світу, до долі слов’янський народів змусив багатьох слов’янських діячів висловитися на користь слов’янської ідеї єдності і писати аргументовані наукові праці. В цей час О.Духнович зробив заклик до слов’яно-руських народів ставати до лав борців за загальну слов’янську справу:
    …Руські діти, вам світає,
    Уж зорничка всходить вам,
    Слава-мати вас вітає
    И зове к своим рядам («Руський марш»)
    Ідеї патріотизму і всеслов’янської єдності червоною ниткою проходять і через інші його твори. Так, у вірші «Слава, вставай» підкарпато-русинський Будитель знову звертається до слов’янських народів із закликом підніматися на борню за свої законні права, сіяти зерна слави, наповнювати стодоли богатими врожаями, бути завжди готовими примножити славу своїх предків.
    О.Духнович як справждній славіст-інтернаціоналіст, завжди проявляв братські почуття виключно до всіх слов’янських народів. Для нього галицькі українці (колишні галицькі русини), росіяни, словаки, чехи, серби, поляки – діти однієї матері-Слави, яких роз’єднала лиха доля, кинувши у неволю чужих держав.
    Факти дружніх міжслов’янських культурних зв’язків русина О.Духновича з прогресиними представниками різних слов’янських народів Європи свідчать про те, що він був видатним культурно-освітнім і громадським діячем середини ХІХ століття, який все своє життя і всю діяльність присв’ятив зміцненню дружби і взаєморозуміння з усіма без винятку слов’янськими народами.
    Справді, тема «Духнович і Галичина» гідна того, щоб писати наукові трактати, кандидатські чи докторські дисертації. Але ж яка буде інтерпретація цієї теми, - питання неоднозначне, бо навіть найгрунтовніше дослідження не може довести, що домінантою діяльності О.Духновича була ідея соборності великої України. Галичина в той час – ще не Україна.
    Незаперечні факти: русин Духнович мав у Галичині багато друзів, однодумців, співдіячів на ниві культури і освіти. Але хто були ці люди – русофіли Я.Головацький, Б.Дідицький, С.Шехович, І.Гулашевич, Д.Зубрицький та ін., - прихильники ідеї слов’янської єдності, а не вузьконаціональної, на той час ще мало кому відомої «української соборності».
    Уже в 30-40-х роках 19 ст. в Закарпатті-Карпатської Русі активізувалася науково-дослідницька робота, яка, однак, не розвивалася без впливу вчених слов’янського світу – чехів, словаків, русинів, россіян, галичан. Сформувалися такі наукові напрями, як природознавство, народознавство, історія слов’янських народів. Велике значення мали живі зв’язки русинських вчених із російськими вченими І.Срезнєвським, М.Надєждіним, П.Кеппеном та галицькими Я.Головацьким, Гулашевичем та ін. Названі вчені, перебуваючи на Закарпатті, зустрічалися з діячами культури краю В.Довговичем, М.Лучкаєм, І.Чурговичем, О.Духновичем, О.Павловичем, обговорювали складні питання сло’янської історії, проблеми взаємності слов’янських народів, обґрунтовували такі важливі питання, як автохтонність підкарпатських русинів і їх спорідненість з русинами на схід від Карпат,в т.ч. необхідності глибшого вивчення минулого і сучасного жителів Галичини та русинів Карпатської Русі
    Ідею про автохтонність слов’ян-русинів у Закарпатті глибоко розвинув Я.Головацький у своїх статтях історико-етнографічного характеру. Автор пише:» Всі заселені місця, ріки і гори, потічки і пагорби, джерела і природні урочища, поля і луги, словом все дихає і звучить чистим слов’янським».
    У своїй праці «Історія карпатських русинів М.Лучкай аргументовано довів слов’янське походження карпатських русинів та їх автохтоннеість і робить це в взаємозв’язку з історією східних слов’ян-русів.
    О.Духнович – найвизначніший представник наукової та суспільної думки краю, народолюбець мав тісні зв’язки з ученими всього слов’янського і неслов’янського світу, знаходився під великим впливом передової думки Росії та Малоросії. Він пишався тим, що незважаючи на іноземний гніт, народ зберіг свою руську мову, культуру, свідомість єдності з руським народом.
    Як бачимо, ніде не йде мова про майбутню соборність в творчості жодного закарпатського культурного діяча.
    За «розовими» окулярами п.Гаврош не бачить справжню масштабність діяльності О.Духновича – поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, історика, юриста, природознавця, філософа, організатора народної русинської освіти, першого на Карпатській Русі і на Україні професійного педагога. А.Гаврош приводить тільки бідненьку цитату про О.Духновича із Української літературної енциклопедії, в якій майже не розкривається О.Духнович у всій своїй величі. Бо справжня велич Будителя подається у інших бібліографічних джерелах, зокрема у чотиритомнику О.Рудловчак «Олександр Духнович, Твори в 4-х томах». О.Рудловчак, наприклад, все своє життя присвятила вивченню багатогранної діяльності О.Духновича і дала глибоку науково обґрунтовану інтерпретацію щодо розуміння та осмислення його ідей і поглядів, що, очевидно, не відомо ні А. Гаврошу, ні його прибічникам.

    Зовсім прибіднив О.Гаврош наше русинське національне кредо, висловлене О.Духновичем «Я русин был, єсмь и буду», коли зневажливо говорить, що «для новітніх русинів досить Духновичового рядка», щоб задовільнити свої національні почуття.
    Ні, не досить! Русини добре розуміють, що О.Духнович у цих словах дав розгорнуту декларацію свого патріотизму, щирої любові до рідної землі, рідного народу: русинами були його отець-мати, руськая вся родина, русини сестри і брати, род руський – великий і славний, приязний світові, духом і силою славний. І його заповіт – це голосна заява, яка була потрібною в умовах загрози асиміляції: «О, тебе русине, я не забуду!.. Возлюблю тя, твоим буду сыном, другом, аж по гроб». Для Духновича, як і для кожного русина першим ковтком повітря був «руський воздух», перше вимовлене «слово – руське», він – вигодуваний «руським хлібом» під «руську колисанку», а «руське плем’я» підтримувало в нім його руську-русинську національну гідність.
    Ці слова не слід викидати на вітер, як це роблять антирусини, над ними не можна глузувати і використовувати для висміювання тих, хто вважає себе русином, чи просто інтелігентом, що треба знати як А. Гаврошу, так і його прибічникам.
    На нашу думку, не розібрався правильно п.Гаврош і з Духновичовим виразом «Бо свої то за горами не чужі».
    За Карпатськими горами дійсно не чужі ‒ від Самбора і Львова на схід далекий і широкий простір аж до Петербурга та Москви. Невже лиш за «своїх» мав увазі Духнович – тільки галичан? А інші слов’янські брати, яких поет назвав прекрасною метафорою «Слава», сюди не входять? Відомо, що як своїх рідних братів визнавала російська публіка русинів Орлая, Балудянського, Лодія, Кукольника, Венеліна-Гуцу, Дудровича, Павловича. Не чужими і для наших русинів були галицькі руські Я.Головацький, Б.Дідицький, Гулашевич, Зубрицький , Студинський, Свенцицькй Срезневський, Петров, Аристов та ін..
    Дай Боже, щоб і сьогодні слов’яни, в тому числі русини, могли жити у мирі і спокою, розвиватись в нових складних умовах глобалізму, що поділив благодатний в минулому слов’янський світ Балкан, Сходу і Заходу.
    Зрозуміло, чому кособоко дивиться п.Гаврош на москвофільство О.Духновича, яке сьогодні прирівнюють до злочину. Але у свій час це суспільне явище було прогресивним і відіграло свою позитивну роль у житті слов’янських народів і розвитку їхніх культур, особливо підкарпатських русинів. На думку прогресивних діячів минулого, русофільство, як і слов’янофільство, мало свої позитиви. Воно було панацеєю проти винародовлення малих слов’янських народів. Іван Франко з цього приводу у 1889 році у статті «Формальний і реальний націоналізм» визнав: «Візьмім примір Угорщини... Все ж таки, докі ті русини звертали очі свої на Росію, у них проявлялось хоч яке-таке життя народне, були хоч які-такі писателі, газети, починався і рух народний, прокидалось і «народовство» серед молодіжі. А тепер, коли зв’язки з Росією порвалися, коли очі угорської інтелігенції звернулися до Пешта – що там осталось?».
    Сила російського впливу, російської культури була в тому, що вона проповідувала гуманістичні ідеї, ідеї миру і злагоди між людьми. Звернемось знову до Івана Франка, який у тій же статті надміру ретивим українофілам вказав на велике значення передової російської літератури для русів Галичини і русинів Угорської Русі: «Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених». Це мав би знати і п.Гаврош, однак, згадане нами перевищує його примітивні погляди.
    Ні одним добрим словом п.Гаврош не обмовився про педагогічну діяльність великого просвітителя О.Духновича. Звичайно, треба бути добре обізнаним з педагогічними ідеями Олександра Васильовича, щоб про нього говорити як про педагога, що, без сумніву, не під силу О. Гаврошу.
    Між тим, як борець за розвиток народного шкільництва, Духнович упродовж усього свого життя був прогресивним демократичним діячем. При його сприянні відкрито в краї понад сто русинських шкіл. Він особисто складав і видавав підручники для шкіл і роздавав їх учням безкоштовно. Написав і видав для учительства першу професійну працю з педагогіки «Народная педагогія в пользу училищ и учителей сельских» (1857), в якій на найдемократичніших і найпрогресивніших принципах європейської педагогічної думки розглянув десятки педагогічних, дидактичних та методичних питань. Серед них і й такі, що їх інші визначні педагоги почали розробляти значно пізніше. О. Духнович висловив нові погляди на проблеми родинного виховання дітей; оригінальними були його погляди на проблеми фізичного, трудового, естетичного, морального виховання школярів. Він перший серед слов’янських педагогів практично застосував ідеї андрагогіки, галузі педагогіки, що займається навчанням дорослих і тільки починала розвиватися в країнах Західної Європи. Тож висновок: О.Духнович був видатним педагогом не тільки австро-угорських русинів, але й усього слов’янського люду та європейської спільноти.
    Критерієм оцінки діяльності О.Духновича, отже, не може бути тільки одна якась проблема чи галузь, як це робить О.Гаврош, дивлячися на діяльність Будителя тільки через призму своїх «гаврошових» окулярів: був Духнович носієм ідеї майбутньої соборності України, чи не був.
    Нехай, як кажуть антирусини, не до кінця послідовний у деяких питаннях, нехай і «заплутаний» у мовному питанні, О.Духнович зостається до сьогодні великим. І хоче цього О. Гаврош чи не хоче, ми, русини, завжди опиралися на нашого національного Будителя у багатьох проблемах суспільного життя нашого народу.
    Ніхто з попередників досі не виявив такого глибокого розуміння широкого спектру народних інтересів, такої наснаги, моральної чистоти, особистої участі в боротьбі на народні інтереси, такої величезної і безкорисливої діяльності на хосен народу, такої любові до народу і жертовності собою, крайнім альтруїзмом, як русин Олександр Васильович Духнович.
    І ремарка для усіх:
    Великі люди минулого, яким вважається і наш Духнович у слов’янському вимірі, жили і творили не для того, аби з нагоди ювілеїв пригадували чи хвалили їх, а для того, щоб з такою же заповзятістю, безкорисливістю та свідомістю продовжували працювати над вирішенням сучасних проблем свого народу.

    М.Алмашій, заслужений вчитель України, голова правління обласного науково-культурологічного товариства імені О. Духновича, старший викладач Київського славістичного університету.

    Рейтинг: 
    Загрузка...