ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

МИ ВИЖИЛИ ТОДІ І ЯКОСЬ ІСНУЄМО ЗАРАЗ…

    29 марта 2024 пятница
    Аватар пользователя Макар
    /Спогади. « Діти війни»|Автор Рибалко Олександр Романович /73 роки/ / Авторський стиль письма збережено./Шановні користувачі Інтернет-павутиною, дякую тим, хто це прочитає. Але перш за все дякую адміністратору сайта «http://vestnik55.wordpress.com/» АлМаСу за надану мені можливість поділитись з вами і розповісти, як я і мільйони таких, як я, пережили пролетарські режими, починаючи від Йосипа Сталіна до Віктора Януковича… Відразу скажу – існували ми в злиднях і голоді. Дуже мало ми бачили добра, бо жоден з пролетарських режимів не дав його Україні і народу, дуже працелюбному, доброму, довірливому і в той час багато страждальному. Хіба такого життя ми заслуговуємо!? Розпочну свої спогади, з того що я запам»ятав з дитинства. Було воно дуже не легким і це дуже м»ягко сказано. У 1942 році мама і дід з нами двома- мною і сестричкою, з воєнного Донбасу виїхали на рідну Хмельниччину. Дід утік на Донбас, як куркуль, щоб не попасти на Колиму, а згодом і мама до нього приїхала. Там появились і ми з сестрою. Отож, завантажили, що могли на 2-х колісну тачку. Добирались майже цілий місяць і треба віддати належне і німцям, що інколи нас підвозили на залізничних платформах. Я дуже добре пам;ятаю,як німці пригощали нас з сестрою солодощами, і це було не один раз. Пам»ятаю, як відступаючи, вони спалили дуже багато хат. Наші тоді гнали їх і нам солодощів ніхто не давав, бо вони самі не мали їх. Їх квартирували по вцілілих сільських хатах, вони й там кормились. Тоді німці полишали по дорогах всякої військової техніки і боєзапасів, через що не один підліток залишився калікою, або й загинув… Війна закінчилась тяжкою Перемогою з величезними людськими втратами, зруйнованими і спустошеними містами і селами. Траплялися села, у яких зовсім не було людей. Не встигли загоїтись воєнні рани, як настало і ще одне людське горе – голод 1946-47 років. Голод – навіть це одне слово наводить жах. Цей голодний жах забрав дуже багато людських життів… У полі дозрівав багатий урожай, а у селах на трудодні не получали ні зернини, а свого, – присадибного зерна не вистачало. Тож прийшлось моїй мамі їхати в Західні області уже Радянської України, до бандеровців. Благо що батьки до війни мали чималі запаси відрізів різних тканин, що й в подальшому зіграло сутєву роль в нашому виживані. В ті часи туди їхали майже з усієї України, у вагонах не було місць не то що сидіти, а й стояти. Доволилось їхати на дахах вагонів, але й там людей було не менше. Додому поверталися, правда не всі, з невеликими клунками, тобто, з тим, хто зміг речі виміняти на зерно, боби, муку, а кому поталанило, то й кусочок сала… Багато “міняйл”гинуло через те, що на безлюдних місцях, на залізничних коліях ставили великі опори, натягували вірьовки- розтяжки і тих, хто їхав на даху вагона зрізало, наче бритвою. І це робила комуністична влада, не пролетарська, а диктаторська. Тут слід поставити наголос, що бандерівці, яких комуністи і понині всяким брудом обливають, доказують, що це прихвостні нацистів, робили не так як влада, різали розтяжки, чим врятували життя багатьом голодним землякам, яких дома чекали опухлі від голоду діти. Я пишу це зі слів своєї мами, яка була учасником й очевидцем тих подій. Ось такі на самому ділі були бандерівці, а скільки їх загинуло в нерівній боротьбі з диктаторським большевицьким режимом за вільну, незалежну й соборну Україну – не таку, яку ми маємо тепер. Але повернусь знову до тих часів. Я не раз заходив в колгоспні комори; скільки там було зерна, різних мішків, не знаю з чим. Були там і м;ясо, сало, мед, кавуни – всього не опишеш. А хто мав до тієї благодаті доступ, в той час, коли ми вмирали від голоду? Хто мав доступ, шановний читачу – сам догадаєшся… А скільки разів мене били нагайками об»їжчики верхи на конях, били з задоволенням за збір колосків; шкіра тріскалась – ніколи не забуду, поки житиму… Пізніше, через деякий час, я випадково наткнувся на сумну для себе інформацію після смерті Сталіна, що в той час СРСР надав гуманітарну допомогу Польщі – 5 млн. тонн зерна. Тепер я розумію, то була така політика… А тоді, у 47-му, щоб вижити і не вмерти з голоду зимою ми зривали кору з липи, рубали, різали, жорнами мололи, а для зв язки добавляли натуральної муки і виходили в нас красиві, бронзові пончики… У це тепер тяжко повірити, діти мої не вірять, що таке могло бути, і мабуть той, хто прочитає теж не повірить. Я ж хочу одного. Дай Боже, щоб такого більше ніколи не повторилось. Так ми харчувалися зимою, а навесні ми, хлопчики на колгоспних полях збирали мерзлу картоплю, а потім варили борщ з кропиви,лободи та іншої трави. Літом пішли в хід равлики – який же то був делікатес. Одним словом голод спонукав до неймовірних здібностей. У 9-ть років я вже пас п;ять корів; свою з теличкою і за три платили по 15 рублів в місяць. Не було ніякого взуття, підошва на ногах була твердіша за тапочки. Ноги в чиряках, які дуже боліли. Медичної допомоги не було, тож біль утоляла холодна вода і своя моча…, а що поробиш, коли нічого кращого не було. Восени пішов у школу. Пішов в перший клас переростком. В одному приміщенні навчались учні від першого до четвертого класів і на усіх всього одна вчителька – Марія Максимівна Шипук, жінка майора авіації; чудова , чутлива і добра вчителька. Скажу чесно, навчання давалося мені дуже важко. Одна читанка з Сталіном і всі підручники на цьому кінчалися. Чорнило робили з бузини і наливали в ямки в партах, писали ручкою з пером на твердому обгорточному парері з магазину. Уявіть, що це було за навчання. Правда п”ятеро учнів були дуже здібними від роду і природи і навіть в таких умовах добре вчилися… Прийшла зима. Військові черевики 42-розміру; тато прислав з Воркути. Одяг з домотканого полотна, покрашений бузиною. Якийсь ватник чи кухвайка до самих п;яток, шапку уже не пам;ятаю. Тогочасні зими були сурові і сніжні; і скільки мама не намотувала на мої «великі» ноги лахміття – все одно ставав на сніг і ногу витягував без черевика і так, поки не дійду до школи. Пишу я це, а ще більше думок в душі, і думаю як ми змогли вижити, маю на увазі моє покоління і слава Господу Богу що наші діти з онуками такого жаху і близько не бачили, і не вірять що ми пержили . Мабуть, не дарма Верховна Рада України прийняла закон «Про дітей війни». А як він виконується попередньою та нинішньою владою? Хотів би нагадати, що у тяжкі роки ті, тоталітарний режим нас не шкодував, а вимагав від наших батьків допомоги державі у вигляді займів. Ночами бідну мамму й інших, в основному жінок тримали в сільраді і вимагали підписати займ не менше як 500 рублів, а той більше, а ранком на роботу. І цей займ людям так ніхто і не повернув. Хіба ж не знають сучасні чиновники, що у 46 році за кожне дерево на огороді треба було платити податок. Ну й звісно, щоб не платити – дерева вирубали. Та не набагато їх встачило на дрова і я носив підстилку з вівчарні, на якій мій був вівчарем. Часто з хлопцями ходили до колгоспних скирд за соломою. Повірте, то був страх дитячий, бо якби впіймали, то били б ще страшніше, ніж за колоски, або оштрафували б маму. Але ми йшли по солому і під тими в;язанками нас не було видно. А ще збирали сухі гілляки на березі річки, що нанесла повінь. Хочу пару слів сказати про свою маму. Мама працювала дояркою. Мала групу 18 корів. Я їх на півтора кілометра щоденно гонив на водопій, за що мені мама давала молока – трьохлітрову банку з великою соскою і за яслями я цмокав з банки, скільки міг і щоб не дай боже може запримітив завфермою бо ж молоко цебуло для маленьких теляток, і виходить що я їх обкрадав,.. бо я був голодний… Коли я закінчив навчання в медінституті дав слово собі і Всевишньому, що мої діти ніколи не повинні такого пережити. І дякуючи долі, виросли вони в достатку і мали щасливе дитинство, зовсім не таке, як їх тато… Я переконаний, що моє покоління «дітей війни» заслуговує на гідну старість, а її забрав Азаров через КС. Каже не має грошей в казні, а на будівництво синагоги, не пам»ятаю в якій області, знайшов сотні мільйонів гривень з державного бюджету, є й гроші на Президента, який щодня обходиться державі / без його платні/ майже у 200 тисяч зелених. А резиденція в Межигір»ї і т.д. Мені вже не мало років. І мій досвід підказує, що ПР чекає така ж доля як НУ і СДПУ, але це залежить тільки від нас і хай Господь дасть нам розум… /Викладено згідно рукопису /. Рибалко О.Р. Закарпаття. Вересень 2012р. Share this: