ПРО ВАЖЛИВІСТЬ АНТИДЕМОКРАТИЧНОГО НАПРЯМУ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ПРОПАГАНДИ

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Нинішній режим на чолі з Януковичем набирає собі все більше і більше число ворогів. Цей режим звинувачують у різних “гріхах”: у комплексній українофобії, погіршенні соціально-економічного становища, промосковській орієнтації, погіршенні стосунків із Заходом, антидемократизмі. Останній пункт звинувачень з одного боку може тішити: згідно з пануючими сьогодні уявленнями, якщо влада “антидемократична”, значить, проти неї потрібно боротися. Це згуртовує і мобілізує людей, змушує їх виступати проти антинародного, антиукраїнського режиму. Однак під яким прапором у такому випадку може вестися боротьба “проти”? Відповідь очевидна: під прапором “За демократію!” Це факт, і в його очевидність важко не повірити, звернувши увагу на те, що у нас в одному синонімічному ряді вживаються поняття “опозиція” і “демократичні сили”. Така “традиція” в Україні мала місце ще за часів президентства Кучми. Що нам може дати боротьба за демократію? Те, що й усі попередні рази, – стратегічну поразку. Українців повели боротися за демократію у 2004 році. Як наслідок, президентське крісло зайняв демоліберал Ющенко, котрий своєю непослідовною політикою лиш підготував ґрунт для приходу Януковича. В кінці 80-х – на початку 90-х років революційні процеси були очолені націонал-демократами. Підсумок? З 1991 року в Україні будується не національна держава, а неоколонія, у якій владу швидко прибрали до рук представники старої партноменклатури (як перефарбовані, так і ті, що залишилися червоними), а також “братки” та “бариги”, котрим було начхати і на націю, і на демократію, і на самих націонал-демократів. Заглянувши в історичне минуле глибше, ми побачимо соціал-демократичну інтелігенцію, пов’язану з виникненням Центральної ради та УНР. Ми побачимо поборників ідеї “Прогресу”, гуманістів, автономістів, федералістів a la Грушевський чи Винниченко. Ці “батьки народу” не спромоглися спрямувати національну енергію у конструктивне русло, замість розбудови держави та армії займалися соціал-демократичним патяканням, своєю політичною інфантильністю відкрили ворота для вторгнення більшовицьких орд. Отож, пам’ятаючи останні сто років української історії, не потрібно бути дельфійським оракулом, щоб спрогнозувати наслідки перемоги чергових борців за демократію та права людини і громадянина, а також права педерастів, лесбійок, повій, мігрантів, тварин і іже з ними. Так, нинішній режим під певним кутом зору є антидемократичним. Та хіба це означає, що демократія хороша і за неї варто боротися? На противагу “опозиціонерам” (представникам олігархічних кланів, які вдаються до демократичної риторики не так із внутрішніх переконань, як із усвідомлення потреби наповнювати власний популізм хоч якимось ідейним змістом), націоналісти мають здійснювати водночас і антирежимну, і антидемократичну пропаганду. Пам’ятаючи, що пропаганда буває зовнішньою і внутрішньою, варто враховувати наступні моменти. У рамках пропаганди внутрішньої, спрямованої на виховання членства націоналістичних структур, потрібно робити акцент на деструктивності демократії у більшості її значень. Націоналістам варто частіше перечитувати праці Г. Сковороди, М. Сціборського та Д. Донцова, звертати увагу на неорганічний, антитрадиційний характер демократії, пам’ятати, що здорове суспільство будується не за демократичним, а за ієрархічним принципом: Бог – понад дочасні блага, вірність Ідеї – понад імпотентність “реальної політики”, духовний аристократизм – замість поклоніння атомізованій масі. Що ж стосується зовнішньої пропаганди, то пересічного мешканця України варто переконувати передусім у тому, що боротьбу потрібно вести не за демократію, а за власну національну державу, доводити, що за словоблуддям опозиціонерів-демократів криється чергове “маємо те, що маємо” без докорінних змін на користь української нації. Окремо слід пам’ятати про боротьбу з лібералізмом. Ця ідеологія активно утверджується в Україні за будь-якого режиму, і нинішній не є винятком. Зауважимо, наприклад, що активізація пропаганди-нав’язування содомії, не без участі у цьому процесі держави, розпочалася саме тоді, коли президентське крісло зайняв “антидемократ” Янукович. За таких умов націоналісти мають використовувати всі доступні методи викриття антихристиянської ідеології лібералізму. Немало користі у цій справі може принести, так би мовити, “ілюстративний матеріал” – епізоди з життя лібералістичного Заходу. Пересічній людині можуть бути байдужими ґенеза та соціально-філософське підґрунтя того чи іншого “-ізму”. Проте проводити лекції з соціальної філософії націоналісти, власне, не зобов’язані. Їхнє завдання – побудувати пропаганду таким чином, щоб поняття “демократія” асоціювалося з яскравими світлинами берлінського гей-параду, “лібералізм” – з курсами онанізму для учнів молодших класів, “мультикультуралізм” – з погромами та статистикою зґвалтувань іноземцями білошкірих дівчат. Поняття “демократія” і “лібералізм”, звісно, не є ідентичними, оскільки перше поняття є дещо ширшим. Одначе в більшості випадків їх варто вживати як синонімічні. Потрібно докласти максимум зусиль, щоб втоптати поняття демократії у бруд, щоб скинути цього фальшивого божка з престолу і показати, що це всього лиш “болотний вогонь”, і єдине місце, куди він може привести, – це смердюча трясовина. Багатьом українцям демократія допекла. Їм набридли розмови про те, що демократія – це добре, і її лиш варто “побудувати”. Вони хочуть реальних змін і мріють, напевно, не так про “Вашингтона з новим і праведним законом”, як про українського Піночета. Потрібно говорити їм, що реальні зміни на користь української нації принесе лиш націоналізм. Здобуття і розбудова національної держави передбачає момент певного авторитаризму, без якого неможливо знищити ворожу систему і збудувати свою власну, і цього не варто приховувати – кара для злочинців, справедливий порядок, твердість у тих питаннях, у яких вона потрібна, повинні не відлякати, а, навпаки, надихнути здоровий елемент українського суспільства. Водночас потрібно говорити й про зворотний бік націоналістичної програми державотворення – національне народовладдя, ліквідацію зайвого бюрократизму, розширення прав місцевого самоврядування, виборність суддів, автономія вузів тощо. Д. Донцов у своїх творах нерідко називає демократію “демонократією”, і має у цьому рацію. Демонів потрібно виганяти – і з власної душі, і з власної країни. Тож наша Перемога залежить від того, чи вдасться вигнати з українських душ, розуму та сердець “демонів” деструктивних ідеологій, на зміну яким має прийти вірність Господу та власній Вітчизні. http://banderivec.org.ua/pro-vazhlyvist-antydemokratychnogo-napryamu-natsionalistychnoyi-propagandy.html