ПРО ВІРУ ТА ЕМПІРИЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Як відомо з історії філософії, емпіризм – це напрям у теорії пізнання (гносеології), котрий виник на світанку Нового часу і вважає найважливішим джерелом і критерієм пізнавального процесу чуттєвий досвід. Термін «реалізм», з-поміж усіх інших, має також наступне значення: в Середні віки так називали філософський напрям, згідно з яким існуванню окремих речей, котрі ми сприймаємо чуттєво (емпірично), передує існування загальних понять – універсалій як Божих думок перед актом творення світу. Реалізм значною мірою опирався на віру (Fides), тоді як емпіризм ішов у ногу із культом розуму (Ratio). Попередником емпіризму, раціоналізму і матеріалізму була протилежність реалізму – філософська концепція номіналізму. Якщо реалізм визнавав, відповідно, реальне існування загальних понять (універсалій), то номіналізм вважав, що універсалії – це лиш імена, котрі надаються людиною для позначення емпірично осяжних речей. Реалізм вибудовував відносно гармонійну і героїчну картину світу, створеного Божою волею і спотвореного людським гріхопадінням. Так, той світ був відхиленням від Божої «норми», але така «норма» існувала, і людина могла своєю вірою, молитвою, працею і боротьбою повертати цю «норму» у світ, а відтак, після смерті осягнути досконалість у своєму Господі. Емпіризм цю героїчну гармонію зруйнував і породив загублену поміж десакралізованої реальності людину-споживача. Речі втратили своє священне наповнення, перестали позначати собою вищі сутності, набрали ознак самототожності. Відповідно, вони стали наділятися виключно утилітарною цінністю. Це, зокрема, стосувалося природи: предтеча філософії Нового часу Галілео Галілей та класик філософії емпіризму Френсіс Бекон закликали, фактично, ґвалтувати природу, щипцями виривати із неї таємниці, щоб потім ще більше підкорювати її собі, бездумно нищачи те, про що людина, згідно з Божим замислом, має піклуватися. Варто також зазначити, що емпіризм як гносеологічна концепція спирався на метод індукції – руху думки від одиничного до загального, від окремих речей до теоретичних узагальнень, котрі претендують на статус істини. Якщо раніше істину шукали насамперед у Святому Письмі та Переданні, у інших авторитетних джерелах, то в Новому часі її почали виводити із певної кількості одиничних фактів, і чим більше було цих фактів, тим достовірнішими вважалися отримані висновки. Було б безглуздо заперечувати індуктивний метод загалом, однак проблема в тому, що цей метод став духом часу, і кількість емпірично сприйнятих фактів виявилася важливішою за якість – авторитет богонатхненних, священних текстів, авторитет Традиції. Отак, через номіналізм, емпіризм, раціоналізм та матеріалізм народжувалося бездушне царство матерії і кількості – жахливий цивілізаційний монстр, котрий майже знищив християнський Захід і сьогодні простягає свої пазурі, щоб запанувати над усім світом. Огидне панування емпірично-матеріалістичного світогляду ми можемо побачити і на прикладі сучасної України, її політики і суспільства. Почитаймо програми політичних партій. Ми побачимо, як у них торжествує культ матерії і кількості. Це проявляється у тому величезному наголосі, котрий робиться на питання економіки та соціального захисту. Звісно, прийшовши до влади, політикани не поспішають із реалізацією своїх передвиборчих зобов’язань, і «покращення вашого життя вже сьогодні» дуже часто обертається ще більшим зубожінням населення. Але суть проблеми не в цьому, а в тому, що народ ведеться на політиканську облуду. Нація редукується до отари споживачів, платників податків, електорату, спільноти соціально незахищених верств. А це, певною мірою, відбувається тому, що національна спільнота не мислиться як те, що створено Божою думкою. Владімір Соловйов зазначав, що національна ідея – це не те, що нація думає про себе, а те, що про націю думає Бог. Типове судження у дусі середньовічного реалізму. Кожна історична, «емпірична» нація – це реалізація Божої думки у нашому недосконалому світі. Кожне творіння створено для того, щоб служити своєму Творцеві, і в цьому служінні віднаходити щастя і свободу. Українська нація не є винятком, вона покликана до вільного, державного буття, щоб цим буттям служити Господу і виконувати власну історичну місію. Причому мова йде про всю націю – містичну спільноту і мертвих, і живих, і ненароджених. Натомість нинішній політикум спекулює на вкрай емпіричних вимірах буття української нації – шлункових інтересах сьогоднішнього суспільства. Істинність «національних інтересів» визначається не відповідальністю перед Богом, предками та нащадками, а товщиною масла та ковбаси на канапці. Відтак, не відчуваючи себе покликаним до свободи історичним суб’єктом, вболіваючи за другорядне і забуваючи про головне, українці ще досі не здобули повноцінної національної держави. Це, безперечно, хибне існування, а, отже, – і колективний гріх усієї нації перед Богом. Наступний момент, про який необхідно згадати, стосується не лише України, але й більшості держав нинішнього світу. Йдеться про форму правління, котру чимало мислителів вважали найгіршою, а саме про демократію, і про такий її атрибут, як загальне виборче право. Останнє є типовим проявом духу емпіризму та притаманної йому індукції. Через інститут виборів здійснюється влада не найкращих представників нації, а лишень влада більшості, арифметичного числа. Якість – такі прикмети володарської верстви, як мудрість, мужність, шляхетність – приноситься в жертву кількості. Така механічна, калькуляційна демократія не має нічого спільного зі справжнім народовладдям, котре породжує природні, органічні моделі здійснення влади. При народовладді громада шляхом самоорганізації вилонює власних провідників – найкращих, найактивніших і найжертовніших (найчастіше ці провідники і є організаторами громади). Калькуляційна ж демократія є передумовою встановлення деспотичної влади шарлатанів та пройдисвітів. Vilgus vult decipi (натовп хоче бути обдуреним) – саме такий принцип лежить в основі демократичної форми влади, адже за арифметичним волевиявленням зазвичай криється підступна маніпуляція. Це теж яскраво помітно у сучасній Україні. Як зазначає класик філософії традиціоналізму Рене Ґенон, «в традиційній концепції… кожен зобов’язаний нормально виконувати ту функцію, до якої він покликаний по власній природі». Український філософ Григорій Сковорода називає такий підхід принципом «сродності». Аристократ, духовний чи політичний провідник – це не просто імена, це Божі ідеї, від втілення яких залежить успішне функціонування суспільного організму. Натомість дух демократії з таким підходом не погоджується – він формально нівелює різницю між людьми і створює передумову того, що владу здобувають найгірші. Тому не варто дивуватися, що зайди, котрі мали б жебракувати чи виконувати найбруднішу роботу, в Україні стають олігархами. Не варто дивуватися, що бандити знаходяться не в місцях позбавлення волі, а у владних кріслах, що людина, котра за своїми здібностями має підмітати вулиці чи працювати сантехніком, одягає суддівську мантію або прокурорські погони, що дієвих патріотів, які мали б належати до касти воїнів і правителів, за сфабрикованими справами кидають за ґрати… Україна – це дійсно демократична держава, про це можна стверджувати враховуючи той факт, що у нас усе перевернуто з ніг на голову… В неоколоніальних умовах України демократія з її загальним виборчим правом призводить до того, що долю країни частково вирішує домогосподарка, котра за гречку чи солодкі обіцянки продає свій голос, а з ним – долю своїх дітей та онуків. Якість подолано, а шляхом впливу на кількісно виражену масу (електорат) країною править антинародний режим. А все це починається з нівеляції відмінностей між людьми. Приміром, якийсь бізнесмен може бути порядною людиною, він навіть може вирішувати якісь територіальні проблеми, що стосуються господарювання чи благоустрою (це буде краще, ніж «владарювання» присланого зі столиці чи обласного центру чиновника-бюрократа). Але йому не варто займатися засадами гуманітарної політики чи геополітичними принципами. Цими питаннями має займатися людина, котрій Господь дарував здібність відчувати стратегічні завдання власної нації. З формальної точки зору, при демократії і господарник, і людина, покликана до здійснення вищого національного проводу, мають однакові права: право голосу і право бути обраним. Та демократія – це ширма для маніпуляцій, корупції, фальсифікацій та влади грошових мішків. В умовах кримінально-олігархічної дійсності сучасної України щойно згаданий господарник напевно пішов би під крило якоїсь партії. Під цим крилом він здійснив би стрімку політичну кар’єру і, танцюючи під дудочку тих, під чиїм протекторатом здобув владу і розширив власний бізнес, затоптав би голос сумління. Натомість тій людині, котрій ідеться про вищі цінності, доволі важко подолати власне марґінальне становище (вона є ворожою хибній системі, і ця система, відповідно, відтісняє її на марґінес). Цій людині залишається або прийняти пануючі закони, зрадити власні принципи, втратити свою «девіантність» (ознаку істинного шляху за умов хибності пануючої норми), або реалізувати власну пасіонарність шляхом спротиву системі. Квінтесенцією абсурду виборної демократії є поширення загального виборчого права на всілякого роду асоціальних та аморальних осіб, зокрема на карних злочинців-рецидивістів, нарко- та алкозалежних, психічнохворих. Таким чином, впливати на долю країни можуть люди із клінічною шизофренією, содоміти, грабіжники, серійні маніяки, педофіли, ґвалтівники… Я не занадто великий утопіст, щоб думати, що у випадку перемоги Національної революції демократичний інститут загального виборчого права буде ліквідовано. Однак реалізація механізмів національного народовладдя, відсторонення від виборів згаданих у попередньому абзаці осіб (а також осіб, котрі складають небезпеку для національної безпеки, суспільної духовності та моралі) зможуть змінити ситуацію на краще, піднести якість над кількістю, а вічне і духовне – над дочасним та емпіричним. Домінування емпірично-матеріалістичних засад над вірою, духовністю та реалізмом ми можемо спостерігати і в інших сферах суспільного життя. Приміром, в контексті «розколу» між Заходом та Сходом говорять про відмінні моделі історичної пам’яті, різні суспільні цінності, різних національних героїв тощо. При цьому шлях до об’єднання країни нерідко вбачають у ціннісному плюралізмі, взаємній терпимості чи, врешті-решт, знаходженні консенсусу. В останньому випадку ми бачимо характерне для царства кількості шукання середнього арифметичного. А загалом при такому підході простежується все той же емпіризм. Цінності визначаються, беручи до уваги поточний стан справ, емпіричні дані. Центральна та Східна Україна внаслідок певних історичних обставин була більш русифікованою, секуляризованою, колоніально скаліченою, ніж Західна Україна. Дух емпіризму сприймає цю ситуацію як цілком легітимну і пропонує або знайти консенсус, або законсервувати таку відмінність. Однак це шлях ще більшого розколу, шлях у нікуди. Шляхом до справжнього об’єднання є віднаходження єдиної, об’єктивної правди, бо правда не лише визволяє, але й об’єднує. А така правда існує не в статистичних даних, а, передусім, у Господі, вона незалежна від поточної ситуації. Господь створив українську націю втіленим у Історію Провидінням, наша нація покликана до життя Його волею. Отож, тими цінностями, котрі мають об’єднати українців, є націоналістичні цінності, що зроблять нашу націю вільною, державною та могутньою. Аналогічно і з мовою, національними героями, історичною пам’яттю. Нашою мовою є мова, котра дарована нам Богом, і єдина «мовна проблема» – це проблема українізації нашого суспільства. Наші національні герої – це люди, котрі боролися за свободу і незалежність України, і дискусії тут недоречні. Наша національна пам’ять – це пам’ять про червону українську кров, пролиту за володарювання на чорній українській землі, і той, хто відстоює інші моделі історичної пам’яті, є або заблуканою вівцею, або безпосереднім ворогом. Світогляд, що спирається на віру і реалізм (у середньовічному значенні), є світоглядом окремих людей і цілих народів, котрі намагаються йти шляхом Істини. Матеріалізм і емпіризм – це дорога брехні і занепаду. Дай Боже, щоб шлях, котрим ітиме Україна і світ, обирала не більшість, а найкращі… http://www.banderivets.org.ua/pro-viru-ta-empiryzm-v-ukrayinskij-politytsi.html