Страшно жити в країні, яка скотилася до інфраструктурної кризи.

Страшно жити в країні, яка скотилася до інфраструктурної кризи. Ми всі пам’ятаємо радянську медицину, яка фінансувалася із бездонного бюджету, при таких обставинах вона працювала і навіть досліджувала. Сьогодні ми маємо ту ж радянську структуру медицини, але із українськими можливостями фінансування. В результаті – двадцятирічна деградація і ілюзія наявності медичної допомоги. Це б не було так страшно, якби не стосувалося безпеки нашого життя. Якщо ти навіть губернатор і головний лікар обласної лікарні готовий витирати твої мешти, просто так, у вдячність що він тут працює, не будуй ілюзій – коли твій п’ятирічний онук знайде під твоїм ліжком зброю і випадково травмує собі пострілом долоню, не виявиться вчасно, ні льоду, ні транспорту, щоб доставити дитину до Відня. Держава має шукати не гроші, щоб латати діри ілюзорно існуючої системи, а людей – особистостей, які здатні усвідомити, взяти на себе відповідальність і створити паралельну сучасну систему (в даному прикладі, охорони здоров’я), яка в перспективі поглине залишки існуючої.