Тріанон як символ надії для народів Східної Європи

13 травня п.р. парламент Румунії проголосував за визнання 4 червня «Днем Тріанонської угоди». Згідно з новим законом, в цей день в країні на державних установах вивішуватимуться державні прапори і проводитимуться різноманітні святкові заходи, метою яких є «роз’яснення і популяризація значення вказаної історичної події». За вказаний закон проголосувало 235 паламентарів при  21 голосі проти та 25 таких, що утримались. Різко проти прийняття закону виступили депутати румунського парламенту, які представляють угорську меншину. Зокрема, голова Демократичної спілки угорців Румунії Хунор Келемен назвав цей закон таким, що не має ніякого сенсу, але його розгляд є складовою частиною антиугорських виступів, які були нещодавно зініційовані президентом Румунії.   

Випад пана Келемена в якійсь мірі можна зрозуміти. У свідомості пересічного угорця слово Тріанон (так називався версальський палац у Парижі, де 4 червня 1920 року був підписаний мирний договір між країнами-переможницями у Першій  Світовій Війні та зазнавшою поразки Угорщиною) досі асоціюється з найбільшою національною трагедією ХХ століття. Серед країн-альянтів, що воювали проти Антанти і втратили деякі території, а це, нагадаю, доверсальська Німеччина, Австрія, Італія і Болгарія, - Угорщина зазнала найбільшого роздроблення. Згідно з Тріанонським мирним договором, вона втратила Трансільванію і східну частину Банату (зараз це румунська територія), до Югославії відійшли Хорватія, Бачка і західна частина Банату, Чехословаччина отримала Словаччину й Закарпатську Україну і, нарешті, до Австрії відійшла провінція Бурґенланд. Угорщину зобов’язали обмежити збройні сили і наклали високі репарації. Іншими словами, майже з двохсот вісімдесяти трьох тисяч квадратних кілометрів колишньої території в Угорщини залишилося 93 тисячі кв. км. З 18 мільйонів - населення Угорщини скоротилося до менш ніж 8 мільйонів осіб.

Саме тому у нашого західного сусіда  сьогодні день підписання Тріанонської мирної угоди, яка в значній мірі сформувала більш-менш справедливі геополітичні реалії сучасної Центрально-Східної Європи, відзначають як день національної єдності та трауру. А Тріанон, точніше політичне невизнання його наслідків під приводом закликів до відновлення «історичної справедливості для угорської нації», є як відправною точкою, так і наріжним каменем ідеології угорського великодержавного шовінізму, що кристалізується в мареннях про «Велику Угорщину» від берегів Адріатики до східнокарпатських перевалів, від вершин Високих Татр до трансільванських полонин та сербської Суботіци.

Однак «угорські мрійники» забувають про те, що згадані реалії такі, які є, в переважній мірі саме з вини історичної Угорщини. Ще в першій половині 19 століття славні угорські дворяни та буржуа, піднімаючись на визвольну боротьбу проти австрійських гнобителів на чолі з Кошутом та Петефі, уявляли  цю «народну волю» досить специфічно, а точніше – селективно. Собі (тобто власне угорцям) волю, але іншим народам Угорського королівства – зась! До речі, не так російські штики генерала Паскевича, закликані австріяками придушити угорську революцію, як обурення угорським шовінізмом з боку південних слов’ян та румунів та їх дружній виступ на боці Франца-Йосифа врешті-решт і поховало тодішні угорські мрії про незалежність.

Але після 1867 року й так званого «Аусгляйху» (компромісу) з австрійцями угорці стали співвласниками Австро-Угорської імперії, другою панівною нацією Дунайської монархії, яка мала в межах імперії своє Угорське королівство, де на власний розсуд розпоряджалася долею інших народів: румунів, словаків, хорватів, сербів, українців.

Угорський національний тиск на них був настільки важким, що під час розпаду Австро-Угорщини ніхто з цих раніше підвладних угорцям народів не захотів жити разом із ними в незалежній Угорщині. Для прикладу (особливо враховуючи нинішні претензії Будапешта до мовної статті українського освітнього закону), варто подивитися, як Угорське королівство вчинило з румунським населенням контрольованої «короною Святого Стефана» Трансильванії. У 1879 році Будапешт ухвалив новий закон про освіту, згідно з яким угорська мова стала обов’язковою в усіх початкових школах. Від учителів вимагали вільного володіння угорською. Водночас влада спонукала змінювати назви населених пунктів і місцевостей на їхні угорські відповідники. Громадянам рекомендували відповідним чином переписувати свої прізвища.

Мадяризація освіти посилилися в 1907-му. Учні мали чотири роки на вивчення угорської мови. Якщо вони провалювали екзамени, їхніх учителів звільняли. Станом на 1914-й середню та вищу освіту в Угорщині можна було здобути тільки угорською. Влада обмежувала діяльність приватних шкіл, у яких залишалася можливість навчатися румунською під покровительством православної чи греко-католицької церкви. І це при тому, що румуни становили 53,8% населення Трансильванії, а угорці — 28,6%. Однак угорське виборче законодавство було сформоване таким чином, що румунська більшість програвала угорській меншості. І ця меншість активно намагалася асимілювати абсолютну більшість. Угорська верхівка не прагнула компромісу з іншими, сусідніми народами. Наприклад, у вересні 1918 року, коли Будапешт разом із Віднем стояв над прірвою, прем’єра Угорщини графа Іштвана Тісу відвідала делегація південних слов’ян, та він відмовився її прийняти, сказавши: «Якщо ми навіть загинемо, у нас спершу вистачить сили розірвати вас на шматки».

Отож не дивно, що в 1920 році новостворені держави «Малої Антанти» не дуже переймалися інтересами своїх колишніх гнобителів. До того ж вони цілком справедливо виставляли рахунки не тільки за століття угорського панування, але й за вагому участь у винищенні «більшовицької зарази» на теренах Угорщини, що звідти грозилася піти метастазами по всій Європі. Ось і взялися  за підтримки переможців у «Великій Війні» сміливо різати «тріанонським скальпелем» по тілу колишньої дуалістичної імперії, упереджуючи таким чином будь-які спроби відродити національне гноблення у себе і своєму суміжжі.  То була унікальна можливість вилікувати політичні  болячки регіону, століттями потерпаючого від угорських панування, рішучим хірургічним втручанням.

Тому для більшості народів Східної Європи 4 червня все день далеко не сумний, а дуже навіть навпаки. Тріанон став для них символом справедливості і надії, угодою, яка заклала підвалини для успішного розвитку багатьох сучасних європейських держав. В тому числі і сучасної Румунії.

Справді є що роз’яснювати і популяризувати. І не тільки в тій самій Румунії.