Велика Вітчизняна Зернова війна
18 апреля 2024 четверг
18.03.2011 (12:25)
Останнім часом навколо теми зернового ринку України розгорнулися неабиякі суперечки, які переросли в конфлікт. Причому, цей конфлікт мав публічне вираження, що вилилося в серію публікацій, викриттів та заяв.Учасниками конфлікту стали навіть представники ЄБРР, МВФ і СБ, які виступили з пропозицією до українського уряду серйозно замислитися над наслідками, які може мати прийняття змін до Закону «Про державну підтримку сільського господарства в України» (№8053).
У чому ж причина такої жорсткої протидії ініціативам влади в області агропромислової політики? Швидше за все, справа в традиційній (що властиво для нинішньої влади) закритості прийняття вищих управлінських рішень. За останній рік не були дохідливо роз’яснені ні мета, ні мотив різких кроків, зроблених в агропромисловому комплексі.
Поміркуйте самі: створення «Державної продовольчо-зернової корпорації України» (ДПЗКУ); вихід на зерновий ринок компанії «Хлебінвестбуд», яка наполовину належить державі, як повнофункціонального зернотрейдера; введення квотування експорту зернових, що не дало в умовах світового скорочення виробництва зернових вивезти з України все вирощене; підготовка законопроектів (8053, 8163), що стимулюють інвестиції в сільськогосподарське виробництво і ставлять хрест на неконтрольованому експорті...
Хіба мова не йде про послідовну реалізацію державної програми та реформування цілої галузі? Проте, хто потрудився сформулювати цілі і завдання цієї роботи для громадськості? Чому ніхто не розуміє кінцевої інтегральної мети всіх перетворень?
У відповідь - скупі й розрізнені коментарі чиновників різного рівня, і повна відсутність системної роботи в області інформування. І не тому, що інформація секретна або з обмеженим доступом. Принаймні, у нас при спробі з'ясувати деякі стратегічні моменти проведеної політики, будь-яких труднощів не виникло.
Отже, якими посилами керувалися в уряді та міністерстві Аграрної політики при прийнятті доленосних для всього зернового ринку України рішень?
По-перше, це крайня безпорадність українських виробників зерна на тлі багаторічної гегемонії зарубіжних зернотрейдерів. І з цим важко не погодитися. Адже інфраструктура села та рівень виробництва погіршуються з кожним роком. Позначається знос обладнання, відсутність необхідного фінансування. Проблеми виникають з усім необхідним - від дизельного палива, до мінеральних добрив. Парадокс, але при цьому статистика зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією все краще і краще, а агрокомплекс нарощує темпи поставок за кордон.
Інша справа, яка якість українського зерна. Звинувачення України з боку зарубіжних покупців в низькій якості зерна стали вже чимось самим собою зрозумілим. Чому так? Швидше за все, тому, що великі зернотрейдери, роблячи цілком справедливі твердження про величезні інвестиції, насправді фінансували самих себе, але ніяк не українське село. Гроші вкладалися в свою експортну інфраструктуру, в свою логістику, куди завгодно, але тільки не у виробництво. Причому, об'єкти що будуються і розвиваються, належать саме зернотрейдерам. Тому, говорити про мільярдні інвестиції в українську економіку, м'яко кажучи, наївно. Відтак страждає і якість. А всі спроби проконтролювати якість зерна трейдери одразу називали корупцією і тиском на них з боку держави.
У підсумку, у виграші були всі, крім країни і селян, оскільки транснаціональними корпораціями їм відводилася роль безправних виробників, які не мають жодних можливостей впливати на цінову політику на внутрішньому ринку. Держава ж через свої досить мізерні запаси мала можливість лише спостерігати за подіями, та ще й через систему форварду виділяти бюджетні кошти для того, щоб профінансувати весняно-польові роботи. При цьому, в період збирання врожаю майже все заставне зерно викуповувалося трейдерами за чорний нал.
Друга причина, яка спонукала уряд діяти - логічно випливала з першої. Хронічна бідність українського села призвела до закономірного виснаження ґрунтів. Відсутність коштів у виробника призводить до нераціонального використання ґрунтів. У 2008 році мінеральних добрив вносилося 25% від потреби, а на сьогоднішній день повсюдно в Україну вноситься тільки сьома частина необхідних добрив. Органічних добрив також вноситься всього лише 7-ма частина. Засоби захисту рослин вносяться лише на третину від потреби. Ґрунт скрізь виснажується. Не треба мати багату уяву, щоб уявити, що буде через кілька років при збереженні таких підходів.
Низький рівень врожайності посилюється недостатністю технічного забезпечення, що призводить до неякісного виконання основних етапів вирощування і порушення термінів їх проведення. Експерти стверджують, що на етапі збору врожаю кожен рік країна втрачає 10 млн. т. зернових. Україна може вирощувати 80 млн. т. зернових, але не робить цього, тому що кошти вкладаються не у виробництво, а в експортну інфраструктуру трейдерів. Українську землю просто вичавлюють, не рахуючись з її майбутнім.
Нарешті, причина третя. Це повне небажання зернотрейдерів змінювати правила гри і включатися у фінансування виробника. Сама ідея введення системи форвардних закупівель зерна у вітчизняних товаровиробників, на простих і прозорих умовах, покликана забезпечити селян необхідним фінансовим ресурсом, натрапила на люту реакцію не тільки зернотрейдерів, але і їхніх зарубіжних лобістів. Зокрема, директора управління торгового представництва США (USTR) з питань Росії і Євразії Бетсі Хефнер.
У своїй заяві вона піддала різкій критиці ідею залучати зернотрейдерів до фінансування посівної шляхом форвардних закупівель. Що ще раз продемонструвало неготовність іноземних трейдерів до довгострокової та системної співпраці з українськими сільгоспвиробниками.
Розглянувши низку варіантів, у тому числі, проаналізувавши досвід таких поважних організацій, як Товарна кредитна корпорація в США, Рада по пшениці в Канаді та Австралії, які відстоюють інтереси своїх товаровиробників, Мінагропрод прийняв ряд стратегічних рішень. З його ініціативи були введені квоти по експорту зернових. Вкрай непопулярний у середовищі зернотрейдерів крок, відразу ж відкинув їх від свободи маневрів.
Ні форсований продаж зерна, ні організація штучних зернових криз не могли бути розглянуті в якості можливих технологій протидії державі. Фактично, в руках уряду виявилася ініціатива, після якої можна було планово підходити до решти реформ галузі.
У рамках реалізації стратегії, серйозна увага приділялася створенню умов для виведення на ринки вітчизняних товаровиробників. Потрібен був новий механізм. І він був знайдений за рахунок створення державного оператора, який одночасно був би і трейдером, і працював би за схемами передекспортного та експортного фінансування.
У підсумку, Постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня 2010 року № 764 на базі майна державних підприємств зернового сектора економіки була створена «Державна продовольчо-зернова корпорація Україні» (ДПЗКУ).
Корпорацію відразу ж охрестили «монстром», «монополістом» та іншими епітетами. Насправді, позначилася відсутність інформації про корпорацію. А невідомість завжди лякає і породжує домисли.
Організаційна структура Держкорпорації являє собою вертикально-інтегрований холдинг в аграрному секторі економіки. Власне Держкорпорація є управляючою компанією холдингу зі стратегічними функціями.
З метою організації та контролю виробничої, товарної, логістичної і збутової сфер маркетингу зерна створюється транспортно-експедиторська компанія, компанія з матеріально-технічного забезпечення сільгоспвиробників, компанія з фумігації та знезараження, машино-технологічних станцій.
На сьогоднішній день, ДПЗКУ - це 47 підприємств, що входять до її складу на правах відокремлених підрозділів - філій. Підприємства мають потужності з одноразового зберігання зернових і технічних культур в обсязі понад 4 млн. тонн (більше 15% від всіх потужностей сертифікованих зерносховищ в Україні). Корпорація є найбільшим в Україні оператором потужностей зі зберігання зерна.
Збільшення потужностей зі зберігання, перевалки та переробці, а також поліпшення якості послуг, що надаються зерносховищами і якості продукції, що випускається (борошно, крупи, комбікорми) комбінатами хлібопродуктів Держкорпорації буде здійснюватися за рахунок ряду інвестиційних програм Держкорпорації.
Таким чином, приблизно ясно, що з себе представляє ДПЗКУ. Поки ж, у планах продовольчо-зерновоїй корпорації - асистування українським товаровиробникам на всіх етапах виробництва зерна - від забезпечення їх паливом і добривами за оптовими цінами на етапі посіву - до допомоги в збиранні, зберіганні та продажу зернових.
На думку керівництва агропромислового блоку уряду, за допомогою потенціалу Державної продовольчо-зерновий корпорації Україні, виробники самі здатні вийти на зовнішні ринки, самостійно формувати оптимальні умови для забезпечення продовольчої безпеки держави.
Це забезпечить можливість отримання максимального прибутку вітчизняними сільгоспвиробниками, створить всі умови для інвестування у виробництво сільськогосподарської продукції, прибере гіпертрофовану спекулятивну складову при угодах з українським зерном, нівелює «сірий» оборот зерна в Україну - з тіні вийде близько 4 млн тонн зерна в рік, яке трейдери закуповували за готівку.
Єдино чого не вистачало для завершення будівництва системи, - це прийняття рішень на законодавчому рівні. І остаточне визначення всіх правил гри. І тут почалося найцікавіше. Так як заблокувати законодавчу ініціативу в принципі неможливо, зарубіжні та вітчизняні трейдери об'єднали зусилля в інформаційній війні і дрібному саботажі на середньому управлінському чиновницькому рівні. Преса та Інтернет замайоріли численними виступами та коментарями експертів різного рівня.
Підготовлені законопроекти, особливо 8163, натрапили на настільки шалений опір, що можна було подумати про, як мінімум, підготовку до скасування Конституції як такої. Але і це ще не все, на бік «повсталих» несподівано стало Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради, «зарубавши» законопроект, у своїх висновках закликавши відхилити його.
Риторика експертів управління, чомусь дивно збіглася з позицією зернотрейдерів. Звичайно ж, можна говорити про здоровий глузд апаратників ВР. Але з іншого боку, до тих пір, поки не проведеш хоча б поверхневий самостійний аналіз і запропонованого законопроекту (він дуже невеликий), та висновків експертів ГНЕУ, багато чого залишається незрозумілим.
Зізнаємося, багато питань залишилось навіть після цього аналізу, але деякі крапки все ж варто розставити відразу.
І «незалежні» експерти, і експерти ВР в унісон говорять про монополізацію ринку. Але чому до уваги не беруться положення (особливо законопроекту 8053), що експорт буде здійснюватися як уповноваженим КМУ державним агентом, так і сільськогосподарськими товаровиробниками? А це вже не монополія.
Дуже не хочеться заглиблюватися в юридичні нетрі, але без цитування статей тут не обійтися. Отже, статтею 27 Господарського кодексу України передбачено, що монопольним є домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції», суб'єкт займає монопольне становище на ринку, якщо на цьому ринку у нього немає жодного конкурента або такий суб'єкт не відчуває конкуренції, з причини обмеження доступу інших суб'єктів господарювання у питаннях придбання сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів...
Відповідно до частини 2 та частини 3 статті 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» монопольним вважається становище суб'єкта, частина якого на ринку товарів перевищує 35 відсотків і він не може довести, що має значну конкуренцію.
То про яку монополізації ринку можна говорити, якщо на сьогодні навіть приблизно не можна визначити частину ринку, яку займає той чи інший експортер? І, як уже говорилося, гравцями ринку стануть не тільки відповідний державний агент, а й тисячі виробників.
Порівняйте - зараз експортує десяток-другий транснаціональних компаній. А держава пропонує реальну допомогу в організації експортних операцій 88 тисячам вітчизняних виробників. Відчуваєте різницю в цифрах? Розумієте занепокоєння іноземних трейдерів?
Що ж стосується серії заяв вітчизняних і зарубіжних експертів про те, що ухвалення вже згаданих законопроектів і введення на ринок державного гравця надасть вкрай негативний вплив на інвестиційний клімат в Україні, то ці «страшилки» навряд чи мають щось схоже з реальністю.
Зокрема, сьогодні створено всі можливості для колосальних грошових вливань в сільське господарство України - після ознайомлення з концепцією більше 10 найбільших міжнародних фінансових інституцій готові інвестувати в Україну гроші.
У свою чергу, наділення сільгоспвиробників грошовими коштами гарантує їх повне і своєчасне забезпечення паливом, якісними добривами, стимулює заходи введення ефективних програм по рекультивації земель.
Звичайно ж, інформаційна війна швидко не припиниться. Так просто зернотрейдери не приймуть нові правила. Але якщо Україна бажає стати повноцінним гравцем на світовому зерновому ринку, якісно посилити свої позиції і забезпечити власну продовольчу безпеку, зміни неминучі. І чим швидше вони відбудуться і утвердяться нові правила гри, тим краще для всіх. Адже Україна - країна з величезним сільськогосподарським потенціалом. Що дивного в тому, що вона хоче його використовувати з максимальною ефективністю - за допомогою своїх сільгоспвиробників?
Останнім часом навколо теми зернового ринку України розгорнулися неабиякі суперечки, які переросли в конфлікт. Причому, цей конфлікт мав публічне вираження, що вилилося в серію публікацій, викриттів та заяв.Учасниками конфлікту стали навіть представники ЄБРР, МВФ і СБ, які виступили з пропозицією до українського уряду серйозно замислитися над наслідками, які може мати прийняття змін до Закону «Про державну підтримку сільського господарства в України» (№8053).
У чому ж причина такої жорсткої протидії ініціативам влади в області агропромислової політики? Швидше за все, справа в традиційній (що властиво для нинішньої влади) закритості прийняття вищих управлінських рішень. За останній рік не були дохідливо роз’яснені ні мета, ні мотив різких кроків, зроблених в агропромисловому комплексі.
Поміркуйте самі: створення «Державної продовольчо-зернової корпорації України» (ДПЗКУ); вихід на зерновий ринок компанії «Хлебінвестбуд», яка наполовину належить державі, як повнофункціонального зернотрейдера; введення квотування експорту зернових, що не дало в умовах світового скорочення виробництва зернових вивезти з України все вирощене; підготовка законопроектів (8053, 8163), що стимулюють інвестиції в сільськогосподарське виробництво і ставлять хрест на неконтрольованому експорті...
Хіба мова не йде про послідовну реалізацію державної програми та реформування цілої галузі? Проте, хто потрудився сформулювати цілі і завдання цієї роботи для громадськості? Чому ніхто не розуміє кінцевої інтегральної мети всіх перетворень?
У відповідь - скупі й розрізнені коментарі чиновників різного рівня, і повна відсутність системної роботи в області інформування. І не тому, що інформація секретна або з обмеженим доступом. Принаймні, у нас при спробі з'ясувати деякі стратегічні моменти проведеної політики, будь-яких труднощів не виникло.
Отже, якими посилами керувалися в уряді та міністерстві Аграрної політики при прийнятті доленосних для всього зернового ринку України рішень?
По-перше, це крайня безпорадність українських виробників зерна на тлі багаторічної гегемонії зарубіжних зернотрейдерів. І з цим важко не погодитися. Адже інфраструктура села та рівень виробництва погіршуються з кожним роком. Позначається знос обладнання, відсутність необхідного фінансування. Проблеми виникають з усім необхідним - від дизельного палива, до мінеральних добрив. Парадокс, але при цьому статистика зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією все краще і краще, а агрокомплекс нарощує темпи поставок за кордон.
Інша справа, яка якість українського зерна. Звинувачення України з боку зарубіжних покупців в низькій якості зерна стали вже чимось самим собою зрозумілим. Чому так? Швидше за все, тому, що великі зернотрейдери, роблячи цілком справедливі твердження про величезні інвестиції, насправді фінансували самих себе, але ніяк не українське село. Гроші вкладалися в свою експортну інфраструктуру, в свою логістику, куди завгодно, але тільки не у виробництво. Причому, об'єкти що будуються і розвиваються, належать саме зернотрейдерам. Тому, говорити про мільярдні інвестиції в українську економіку, м'яко кажучи, наївно. Відтак страждає і якість. А всі спроби проконтролювати якість зерна трейдери одразу називали корупцією і тиском на них з боку держави.
У підсумку, у виграші були всі, крім країни і селян, оскільки транснаціональними корпораціями їм відводилася роль безправних виробників, які не мають жодних можливостей впливати на цінову політику на внутрішньому ринку. Держава ж через свої досить мізерні запаси мала можливість лише спостерігати за подіями, та ще й через систему форварду виділяти бюджетні кошти для того, щоб профінансувати весняно-польові роботи. При цьому, в період збирання врожаю майже все заставне зерно викуповувалося трейдерами за чорний нал.
Друга причина, яка спонукала уряд діяти - логічно випливала з першої. Хронічна бідність українського села призвела до закономірного виснаження ґрунтів. Відсутність коштів у виробника призводить до нераціонального використання ґрунтів. У 2008 році мінеральних добрив вносилося 25% від потреби, а на сьогоднішній день повсюдно в Україну вноситься тільки сьома частина необхідних добрив. Органічних добрив також вноситься всього лише 7-ма частина. Засоби захисту рослин вносяться лише на третину від потреби. Ґрунт скрізь виснажується. Не треба мати багату уяву, щоб уявити, що буде через кілька років при збереженні таких підходів.
Низький рівень врожайності посилюється недостатністю технічного забезпечення, що призводить до неякісного виконання основних етапів вирощування і порушення термінів їх проведення. Експерти стверджують, що на етапі збору врожаю кожен рік країна втрачає 10 млн. т. зернових. Україна може вирощувати 80 млн. т. зернових, але не робить цього, тому що кошти вкладаються не у виробництво, а в експортну інфраструктуру трейдерів. Українську землю просто вичавлюють, не рахуючись з її майбутнім.
Нарешті, причина третя. Це повне небажання зернотрейдерів змінювати правила гри і включатися у фінансування виробника. Сама ідея введення системи форвардних закупівель зерна у вітчизняних товаровиробників, на простих і прозорих умовах, покликана забезпечити селян необхідним фінансовим ресурсом, натрапила на люту реакцію не тільки зернотрейдерів, але і їхніх зарубіжних лобістів. Зокрема, директора управління торгового представництва США (USTR) з питань Росії і Євразії Бетсі Хефнер.
У своїй заяві вона піддала різкій критиці ідею залучати зернотрейдерів до фінансування посівної шляхом форвардних закупівель. Що ще раз продемонструвало неготовність іноземних трейдерів до довгострокової та системної співпраці з українськими сільгоспвиробниками.
Розглянувши низку варіантів, у тому числі, проаналізувавши досвід таких поважних організацій, як Товарна кредитна корпорація в США, Рада по пшениці в Канаді та Австралії, які відстоюють інтереси своїх товаровиробників, Мінагропрод прийняв ряд стратегічних рішень. З його ініціативи були введені квоти по експорту зернових. Вкрай непопулярний у середовищі зернотрейдерів крок, відразу ж відкинув їх від свободи маневрів.
Ні форсований продаж зерна, ні організація штучних зернових криз не могли бути розглянуті в якості можливих технологій протидії державі. Фактично, в руках уряду виявилася ініціатива, після якої можна було планово підходити до решти реформ галузі.
У рамках реалізації стратегії, серйозна увага приділялася створенню умов для виведення на ринки вітчизняних товаровиробників. Потрібен був новий механізм. І він був знайдений за рахунок створення державного оператора, який одночасно був би і трейдером, і працював би за схемами передекспортного та експортного фінансування.
У підсумку, Постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня 2010 року № 764 на базі майна державних підприємств зернового сектора економіки була створена «Державна продовольчо-зернова корпорація Україні» (ДПЗКУ).
Корпорацію відразу ж охрестили «монстром», «монополістом» та іншими епітетами. Насправді, позначилася відсутність інформації про корпорацію. А невідомість завжди лякає і породжує домисли.
Організаційна структура Держкорпорації являє собою вертикально-інтегрований холдинг в аграрному секторі економіки. Власне Держкорпорація є управляючою компанією холдингу зі стратегічними функціями.
З метою організації та контролю виробничої, товарної, логістичної і збутової сфер маркетингу зерна створюється транспортно-експедиторська компанія, компанія з матеріально-технічного забезпечення сільгоспвиробників, компанія з фумігації та знезараження, машино-технологічних станцій.
На сьогоднішній день, ДПЗКУ - це 47 підприємств, що входять до її складу на правах відокремлених підрозділів - філій. Підприємства мають потужності з одноразового зберігання зернових і технічних культур в обсязі понад 4 млн. тонн (більше 15% від всіх потужностей сертифікованих зерносховищ в Україні). Корпорація є найбільшим в Україні оператором потужностей зі зберігання зерна.
Збільшення потужностей зі зберігання, перевалки та переробці, а також поліпшення якості послуг, що надаються зерносховищами і якості продукції, що випускається (борошно, крупи, комбікорми) комбінатами хлібопродуктів Держкорпорації буде здійснюватися за рахунок ряду інвестиційних програм Держкорпорації.
Таким чином, приблизно ясно, що з себе представляє ДПЗКУ. Поки ж, у планах продовольчо-зерновоїй корпорації - асистування українським товаровиробникам на всіх етапах виробництва зерна - від забезпечення їх паливом і добривами за оптовими цінами на етапі посіву - до допомоги в збиранні, зберіганні та продажу зернових.
На думку керівництва агропромислового блоку уряду, за допомогою потенціалу Державної продовольчо-зерновий корпорації Україні, виробники самі здатні вийти на зовнішні ринки, самостійно формувати оптимальні умови для забезпечення продовольчої безпеки держави.
Це забезпечить можливість отримання максимального прибутку вітчизняними сільгоспвиробниками, створить всі умови для інвестування у виробництво сільськогосподарської продукції, прибере гіпертрофовану спекулятивну складову при угодах з українським зерном, нівелює «сірий» оборот зерна в Україну - з тіні вийде близько 4 млн тонн зерна в рік, яке трейдери закуповували за готівку.
Єдино чого не вистачало для завершення будівництва системи, - це прийняття рішень на законодавчому рівні. І остаточне визначення всіх правил гри. І тут почалося найцікавіше. Так як заблокувати законодавчу ініціативу в принципі неможливо, зарубіжні та вітчизняні трейдери об'єднали зусилля в інформаційній війні і дрібному саботажі на середньому управлінському чиновницькому рівні. Преса та Інтернет замайоріли численними виступами та коментарями експертів різного рівня.
Підготовлені законопроекти, особливо 8163, натрапили на настільки шалений опір, що можна було подумати про, як мінімум, підготовку до скасування Конституції як такої. Але і це ще не все, на бік «повсталих» несподівано стало Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради, «зарубавши» законопроект, у своїх висновках закликавши відхилити його.
Риторика експертів управління, чомусь дивно збіглася з позицією зернотрейдерів. Звичайно ж, можна говорити про здоровий глузд апаратників ВР. Але з іншого боку, до тих пір, поки не проведеш хоча б поверхневий самостійний аналіз і запропонованого законопроекту (він дуже невеликий), та висновків експертів ГНЕУ, багато чого залишається незрозумілим.
Зізнаємося, багато питань залишилось навіть після цього аналізу, але деякі крапки все ж варто розставити відразу.
І «незалежні» експерти, і експерти ВР в унісон говорять про монополізацію ринку. Але чому до уваги не беруться положення (особливо законопроекту 8053), що експорт буде здійснюватися як уповноваженим КМУ державним агентом, так і сільськогосподарськими товаровиробниками? А це вже не монополія.
Дуже не хочеться заглиблюватися в юридичні нетрі, але без цитування статей тут не обійтися. Отже, статтею 27 Господарського кодексу України передбачено, що монопольним є домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції», суб'єкт займає монопольне становище на ринку, якщо на цьому ринку у нього немає жодного конкурента або такий суб'єкт не відчуває конкуренції, з причини обмеження доступу інших суб'єктів господарювання у питаннях придбання сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів...
Відповідно до частини 2 та частини 3 статті 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» монопольним вважається становище суб'єкта, частина якого на ринку товарів перевищує 35 відсотків і він не може довести, що має значну конкуренцію.
То про яку монополізації ринку можна говорити, якщо на сьогодні навіть приблизно не можна визначити частину ринку, яку займає той чи інший експортер? І, як уже говорилося, гравцями ринку стануть не тільки відповідний державний агент, а й тисячі виробників.
Порівняйте - зараз експортує десяток-другий транснаціональних компаній. А держава пропонує реальну допомогу в організації експортних операцій 88 тисячам вітчизняних виробників. Відчуваєте різницю в цифрах? Розумієте занепокоєння іноземних трейдерів?
Що ж стосується серії заяв вітчизняних і зарубіжних експертів про те, що ухвалення вже згаданих законопроектів і введення на ринок державного гравця надасть вкрай негативний вплив на інвестиційний клімат в Україні, то ці «страшилки» навряд чи мають щось схоже з реальністю.
Зокрема, сьогодні створено всі можливості для колосальних грошових вливань в сільське господарство України - після ознайомлення з концепцією більше 10 найбільших міжнародних фінансових інституцій готові інвестувати в Україну гроші.
У свою чергу, наділення сільгоспвиробників грошовими коштами гарантує їх повне і своєчасне забезпечення паливом, якісними добривами, стимулює заходи введення ефективних програм по рекультивації земель.
Звичайно ж, інформаційна війна швидко не припиниться. Так просто зернотрейдери не приймуть нові правила. Але якщо Україна бажає стати повноцінним гравцем на світовому зерновому ринку, якісно посилити свої позиції і забезпечити власну продовольчу безпеку, зміни неминучі. І чим швидше вони відбудуться і утвердяться нові правила гри, тим краще для всіх. Адже Україна - країна з величезним сільськогосподарським потенціалом. Що дивного в тому, що вона хоче його використовувати з максимальною ефективністю - за допомогою своїх сільгоспвиробників?