Він був диктором від Бога

У жовтні 2006 року, перестало битися серце найстарішого, найдосвідченішого, "Заслуженого працівника культури", диктора Вінницького обласного радіо Віталія Тимофійовича Григор’єва. Так трапилось у моєму житті, що я особисто був знайомий із цією цікавою, неординарною особистістю, людиною легендою. Дякую Богу за це! Тоді, у 80-их і 90 –х роках, минулого століття, я був зачарований дикторським мистецтвом ведучих обласного радіо; Неонілою Олександрівною Геркалюк та Віталія Тимофійовича Григор’єва. Майже щодня, по буднях о 18 годині 10 хвилин слухав випуски новин обласного радіо. Подумки уявляв, які вони ззовні ці люди, які читають текст перед мікрофоном. Моя перша зустріч із Віталієм Тимофійовичем відбулась, приблизно у 1987 році. На той час, я співпрацював з обласним радіо; час від часу поштою надсилав матеріали. Моїм куратором був кореспондент радіо Володимир Григорович Бойко. З часом,вів медично - процвітницьку радіопередачу «Будьте здорові!» Під час свого першого запису, на коридорі зустрів Віталія Тимофійовича. Тоді була зимна пора року. До приміщення зайшов середнього зросту чоловік. На ньому була шапка з опущеними «вухами» і на навколо шиї шарф. З великою цікавістю, зачаровано я споглядав на незнайомця…Ось так і познайомилися. Коли проходив у 1988 році строкову службу у збройних силах Радянського Союзу, то листувався із працівниками обласного радіо. Пам’ятаю, як отримав листа від Віталія Тимофійовича, у якому першими словами було таке речення; «Шанов-ний захиснику Вітчизни!» Після демобілізації, я прийшов провідати «своє» радіо. На жаль, співпраці не вийшло. Та все ж таки я підтримував стосунки із дикторами Геркалюк Н.О., та Григор’євим В.Т., Як сам визнавав Віталій Тимофійович, я був першим хто привітав його із Днем радіо під час першої роковини Незалежності України 1991 року. Будучи на заслуженому відпочинку, він іще деякий час вів новини. У музеї обласного радіо і телебачення нині зберігається як реліквія його Посвідчення, видане у 50 роках. А далі, як розповідав мені сам Віталій Тимофійович він «кинувся» у політику; почав відвідувати політичні заходи у Києві та Вінниці. Під час такої політичної баталії він ненароком зламав собі руку. Буваючи у відрядженні у обласному центрі, я зупинявся у готелі «Енергетик». Часто ми там зустрічались, і він мені давав уроки дикторського мистецтва, тобто сценічного мовлення. Після заняття Віталій Тимофійович розповідав про своє життя. Зараз я жалкую, що не робив відповідних записів, і тому пишу цей матеріал лише по пам’ятті. Одного разу він розповів мені, що у 50-60- х роках у Вінниці через річку «Південний Буг» був прокладений розвідний міст, якого на ніч піднімали вверх. На той час мовлення радіо розпочинало о 6 годині 15 хвилин. А тому йому часто доводилось добиратись на роботу через лід. Траплялось таке, що він провалювався. І все ж таки у такому стані, мокрим, аби зігрітись, біг на роботу на вулицю Чкалова, 13. Бувало таке, що чергові звуко - інженери дуже міцно спали, а тому доводилось через паркан запускати камінчики у вікно, аби розбудити. Зауважу, що Віталій Тимофійович, був двоюрідним братом відомого композитора Родіона Андрійовича Скалецького. І у його родині були родичі священники. У 60-70 роках на обласному радіо, у обідню пору в єфір виходила передача, у якій анонсувались матеріали обласних та республіканських газет. По черзі диктори готували матеріали. Зовсім випадково він прийшов на роботу, а його колеги – дикторки не має. Довелось Віталію Тимофійовичу «рятувати ситуацію». Як з’ясувалось дикторка просто забула про передачу. Зрозуміло, що у своїх розмовах Віталій Тимофійович розповідав про своє особисте життя. На той час, він проживав у приватному будинку по вулиці Маяковського. Коли йому йшов 21 рік, він як завжди поспішав на роботу, то на одному із перехресть дороги його велосипедом збила дівчина. То було кохання з першого погляду, яке він проніс усе життя! На жаль, вони не поєднали свої серця і долі. Через 45 років він знову, зовсім випадково зустрів ту, яку шалено, палко кохав. Вона проживала, як і він самотньо; чоловік помер, діти виїхали до Росії. Однак знову, щось не склалось… Подарувавши будинок знайомим він переїхав жити до «Будинку ветеранів сцени», що під Києвом у Конче - Заспі. Я продовжував отримувати від Віталія Тимофійовича листи, на які обов’язково давав відповідь. Якось випадково увікнув обласне телебачення, і почув як ведуча новин Світлана Бусілкова повідомила, що після хвороби помер Віталій Тимофійович Григор’єв. Земля нехай йому буде пухом, і Царство небесне! Олександр ДРАГАН, редактор газети «Слово Боже – УПЦ», с. Флорине, Бершадський район, Вінницька область.