Хто газдує на закарпатських полонинах?

Ще свіжа в пам'яті картина: фантастичні вечори на полонині. Біля колиб, поспішно споруджених навколо кошари, горять ватри, коло яких гуртуються вівці. Вниз, на потічки, полум'я кидає видовжені тіні людей та смерек. Ватаг зварив вечерю, підкріплюємось. А там, угорі, просто над головою, виграє своїми барвами небо. Таке враження, що ти не на високій полонині, а в
космічному кораблі серед великих і малих зірок.

Та вранці, коли зазоріє, враження інші. Вершини позаростали яфинником, малопродуктивною травою - біловусом. Подібну картину влітку довелося бачити

на полонинах Великий Верх, Жид, Кук, Великі Гропи, Кам'янка. Втрачаються чималі кормові резерви. Адже тільки у Міжгірському районі Закарпатської області нараховується 3208 гектарів високогірних пасовищ. По-різному газдували і газдують люди на полонинах. Після приєднання Закарпаття до

України в область наїхало немало спеціалістів, котрі, не знаючи особливостей місцевого господарювання, вирішили, що полонини взагалі не потрібні. Стали будувати великі тваринницькі комплекси поблизу сіл Студений, Пилипець,

Келечин, де не було належної кормової бази, тож 60-65 відсотків кормів доводилося привозити. Тому собівартість продукції була високою.

Та попри все місцеві ентузіасти і в ті часи намагалися раціонально використовувати полонини. Наприклад, мешканці високогірного села Річка

перетворили полонину на кісницю. Поле удобрили, очистили від хмизу, каміння і щороку заготовляють там понад 200 тонн сіна.

Уперше для поліпшення травостою була застосована так звана Кейдова система, яку випробували на Боржавських полонинах чеські вчені, коли Закарпаття у 30-х роках входило до складу Чехословаччини. Вона досить проста. На полонині

будували стайню для великої рогатої худоби. З ями гноївка жолобами текла вниз та впоперек крутосхилу. Достатньо було частково перегородити жолоб, щоб змінити напрямок потічка, який давав друге життя пасовищу. Зникав біловус, трави виростали по пояс. У такий спосіб відновлювали травостій на Рівній, Великому Верху. Чехи, котрі над усе цінили, як нині кажуть, екологічно чисту

продукцію, природним способом, без "хімізації" мали намір поліпшити всі полонини.

Цим задумам зашкодила колективізація. На сіножатях, де раніше наші діди та прадіди вирощували на ораницях жито, овес, заготовляли тисячі тонн високоякісного сіна, використовуючи як пасовища тільки полонини, були споруджені великі тваринницькі комплекси. Пасовищами стала більша частина царини, а полонини без худоби запустіли.

Які тільки абсурдні ідеї їх поліпшення не висувалися у високих кабінетах Ужгорода та Києва! Наприклад, вирішили "спалювати" біловус та яфинники з допомогою гербіцидів, з гелікоптерів удобрити полонинські грунти мінеральними

добривами, висіяти там злакові культури. Нікому й на думку не спадало, що без біловусу та яфинників грунт на скелях не триматиметься.

Ще простішу схему придумали місцеві недалекоглядні газди: восени палити трави

та яфинник. Це жахлива картина: задимлені гори. Адже полонинський грунт завжди був живим: у ньому копошились і черв'ячок, і комашка, інша дрібна

фауна, яка підтримувала природну рівновагу. Після тривалих експериментів на ділянках залишалося саме каміння.

Першими отямилися керівники колгоспів, що мали обмежену кількість ріллі. Голова колочавського господарства Василь Штаєр (нині вже покійний) вирішив застосувати Кейдову систему на колочавських полонинах. Він насамперед збудував дорогу до Красної. У ті часи кожен кілометр такого шляху обходився у 3000 рублів. Але кошти швидко окупилися: дороги на полонини дали змогу

спорудити там приміщення для великої рогатої худоби, поліпшувати пасовища органічними добривами. По суті, колочавці вперше на верховині відродили Кейдову систему.

Однак останніми роками колективне вівчарство занепало, колгоспи розсипалися. Вітер, вода зруйнували недоглянуті дороги, знищили містки, тож полонини стали для масового господарювання недоступними.

Обличчям до полонин горяни почали повертатися 2-3 роки тому, коли втратили будь-які кошти для виживання. Зокрема, нинішнього літа полонина Кук, що височить над Міжгірським та Іршавським районами Закарпаття, нагадувала Вавилонську вежу. У липні сотні мешканців Лисичевого, Лозинського, Міжгір'я, Репинного вирушили на полонини сім'ями, влаштували там літні стійбища, непогано заробляли на збиранні ягід (яфин).

Під час мандрів полонинами, розмов із людьми я задумався: а яка нині правова основа відносин на полонинах? Адже колгоспів, за якими були закріплені високогірні пасовища, більше немає, фермерські господарства економічно слабкі. Чи не з'явиться у наших горах якесь спільне підприємство з Відня чи Будапешта, де нині реалізують та споживають наші ягоди?

- Навіть за чехів полонини належали державі, - розповідав мені старожил Міжгірщини Михайло Русняк.

Тому під час виїзного засідання колегії облдержадміністрації у Міжгір'ї я запитав: "Кому все-таки належать полонини?" Конкретної відповіді не почув. Все з'ясувалося потім: високогірні пасовища належать держлісгоспам, які не дуже зацікавлені у їхньому відродженні.

Очевидно, за такої ситуації ці функції має взяти на себе держава. Бачиться це так. Силами науковців Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей варто розробити і затвердити на Верховній Раді чи

відповідними указами Президента регіональну програму "Полонина", яка реалізовувалася б на централізовані кошти. Усі питання мають розглядатися у комплексі. Тоді буде можливість відремонтувати дороги, поліпшити травостій,

відродити традиційне тваринництво Карпат на новій основі.

Іван Мокрянин, смт.Міжгір'я.
На закарпатській полонині нарубали лісу майже на 90 тисяч гривень!
Карпати: Плануючи похід у гори, варто завжди готуватися до найгіршого...

На Закарпатті завершують розробку мережі піших маршрутів для туристів