ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Луценко не является исполняющим обязанности министра МВД

    26 июня 2019 среда
    Аватар пользователя uzhgorod
    Москаль: Кресло главы МВД зависло в воздухе

    Об этом в интервью сказал народный депутат от НУНС, экс-глава ГУ МВД Украины в Крыму Геннадий Москаль, передает "Левый берег".

    По его словам, ранее суд приостановил назначение Луценко и. о. министра, проведенное Кабмином после увольнения парламентом. В настоящее время дело рассматривается в апелляционном суде. «Так что кресло главы МВД зависло в воздухе. И это очень плохо, потому что есть решения, бумаги разные, которые может подписывать только министр или и.о. А Луценко, получается, не может. Вот их никто и не подписывает», - сказал Москаль.

    Москаль отметил, что рассмотрение дела продолжится ориентировочно 22 февраля. Он также подчеркнул, что сам подал в отставку с поста главы крымской милиции 3 февраля, после того, как Президент Виктор Ющенко приостановил действие постановления о его назначении.

    Рейтинг: 
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Комментарии

    Аватар пользователя Гость

    Погляд читача

    Одна з біблійних легенд оповідає, як колись до Бога прийшла квола І замучена житейськими негараздами жінка. Несила їй стало терпіти знущань над собою від свого чоловіка.

    — Він постійно пиячить, б'є / знущається наді мною, — бідкалася жінка. Бог, вислухавши її, показав на три хрести, що лежали поруч, і мовив:

    — Ось, вибирай!

    Жінка спробувала бодай зрушити з місця перший : не піддався.

    На другий у неї сил також не вистачило. І лише третій хрест жінці таки вдалося підняти.

    — Ось бачиш,— мовив Господь, — це і є твій хрест. Забирай його. Ти змогла його підняти, і ти зможеш його нести...

    І

    У тихому закарпатському селі на загадкове ймення Бобовище у звичайній, скромній, але ошатній хатинці на узгірку, що нині сумно поглядає на осиротіле після смерті господаря обійстя, живе старень­ка мати Марія. Така собі звичайна, у не­скінченних домашніх клопотах і щирих мо­литвах до Бога, з непідвладною рокам вродою і мудрістю пережитого, наша, ук­раїнська мати.

    Бог дарував їй на старість розтягнуті до вічності хвилини тривог і чекання. Че­кання на рідних кровинок, які розбрелися-роз'їхалися по великих і малих світах. І хоча діти намагаються провідувати матір регулярно, сама вона вважає такі зустрічі рідкісними. З кожним роком все більше хо­четься старій, щоб все було, як колись: всі діти збиралися разом із сім'я­ми, внуками, щоб вона могла кож­ного вислухати, розрадити, по­тішитися успіхам чи поспівчува­ти невдачам.

    Мабуть, в тому і сила й непов­торність різдвяних і великодніх свят, коли до батьківської хати, до отчого порогу з'їжджаються усі діти, аби у спілкуванні з матір'ю набратися сил і мудрості і вже відтак роз'їхатися по своїх гніздах і своїх «великих» роботах. Мати Марія у такі щасливі миті не на­тішиться своїми нащадками: най­старша, донька Марія із сім'єю, приїхала аж із Рівного, хлопці Михайло, Василь та Іван — з Ужгорода. І хоч всі вже стали людьми поважними, докторами наук, про­фесорами, нейрохірургами, великими ке­рівниками, для матері всі вони — маленькі діти.

    Отак зберуться за святковим різдвя­ним столом, як у дитинстві, помоляться, батька згадають, і серце матері напов­нюється силою від усвідомлення того, що недаремно зі своїм покійним Михайлом все життя трудилися, недаремно несли свій нелегкий хрест.

    Так було у бобовищанській хатинці на Різдво завжди.

    Лише цього року вийшло не зовсім так. Бо з'їхалися до матері всі, окрім наймолодшого, Івана.

    Але мати, як завжди, заспокоює себе і рідню. Не треба гнівити Бога. Та й Іванко не винуватий. Бо на все воля Господня...

    Ще її покійний Михайло любив казати, що Бог нікому не дає такої ноші, щоб люди­на не могла її подужати, і що дужча духом людина, то тяжчі випробування на неї че­кають, то тяжчий у неї хрест.

    II

    Старий Михайло Різак, якого у Бобовищі пам'ятають не лише як чоловіка по­божного, керівника церковної двадцятки, але й начитаного і мудрого, мав ще й хист пофілософствувати. Сам набачився всьо­го на своєму віку. Але вчив дітей не боя­тися труднощів, йти прямою дорогою і не збиватися на манівці, щоб людям завжди можна було прямо дивитися в очі.

    «Людина, як І дерево, — часто мірку­вав старий, — чим більше її шарпає него­да, гнуть вітри, а вона не ламається, навпаки, стає міцнішою, випростовується, —тим більшого вона варта».

    Цю батьківську науку діти засвоїли за­лізно. Та й як було не засвоїти! Батько був не лише роботящим, розважливим і добрим. Але й часто суворим. Пізніше, як хлопці підростуть, зрозуміють, що — справедливо суворим. Як зрозуміють і те, що недаремно батько привчав до мо­литов і віри. Хоча у сімдесяті минулого століття молитися, ходити до церкви вже навіть серед сільської молоді було не в пошані. Комуністична ідеологія зро­била свою справу. Але старий Різак ко­муністів не боявся і дітей учив не боя­тися і дослухатися до слова Божого. Хотіли хлопці того чи ні, але мусили. Щоб батька не прогнівити.

    Найменшому, Іванкові, найбільше вкарбувалися у пам'яті батькові оповіді про Ісуса і зрадника-Іуду. Хлопчина від таких розповідей одразу злився і гото­вий був відлупцювати і вбити оцього Іуду, аби не допустити зради І розправи над Ісусом.

    Але батько заспокоював малого: «Ісус постраждав за гріхи наші. Але воскрес із мертвих. Бо на те була воля Божа. А Іуду Бог покарав. Іуда повісився». «Головне, синку, —додавав батько, — щоб ми, люди, не уподібнювалися до Іуди і ніколи не ста­вали на шлях зради».

    Пізніше, вже у дорослому житті, ці бать­кові слова Іван згадуватиме не раз...

    Ill

    Чи не правду кажуть, що жодна школа, жоден вуз не замінить батьківської на­уки, того, що дається дитині у сім'ї. За­повіді батька і матері, які ґрунтувалися на Божих заповідях, стали для дітей тими благодатними зернами добра, порядності, любові до людей, які з часом проросли ряс­ними сходами.

    Івана, як і-його старших сестру і братів, щире батьківське благословення І успіхи супроводжували повсюдно, де б він не був, чим би не займався.

    На відмінно закінчив школу, профтех­училище, успішно відслужив армію, без будь-якої підтримки вступив у вуз, потім ас­пірантуру, захистив кандидатську дисерта­цію, самотужки, без високих покровителів, торував свою професійну, політичну і гро­мадську кар'єру.

    Працелюбність і настирливість, загост­рене почуття справедливості, ініціативність та вміння долати перешкоди цінувалися у всі часи. Вени завжди були притаманні Івану. Але йому таланило ще й на те, що його при­родні дані лідера ніколи не залишалися не­поміченими людьми, які його оточували. Після того як молодого науковця і запально­го молодіжного лідера запросили на роботу в облдержадміністрацію, він крок за кроком піднімався вгору. Цей шлях вчорашнього сільського хлопця мож­на було вважати блискавичним — від інструктора оргвідділу — до першого за­ступника керівника області вже у 35-річно-му віці. Але разом з тим цей шлях був виму­чений постійними психологічними і фізичними стресами. Невибагливий до себе, неприм­хливий, а, скоріше, аскетичний у побуті, Іван повністю віддавав себе роботі, не шкодую­чи ні часу, ні сил. При цьому 15 років він із сім’єю жив у студентському гуртожитку. Навіть уже будучи першим заступником го­лови облдержадміністрації, жив на квартирі, яку лікарі «швидкої допомоги», які приїхали до «великого начальника» на виклик, з по­дивом характеризували як «дуже вже скром­неньку». Але на це він не звертав уваги. Хотілося зробити якомога більше для людей, охопити щонайширше коло проблем. Хотіло­ся робити так, щоб не соромно було людям дивитися в очі. І його жертовність приносила плоди.

    За Іваном завжди тягнулися люди. До його думок дослухалися. І старші, і молоді. Особливо це виявилося, коли він очолив об­ласну організацію об'єднаних соціал-демо­кратів. Із традиційної партійної організації він зумів перетворити ЇЇ у найпотужнішу на теренах краю політичну силу.

    За громадою професійних, громадських і політичних обов'язків і не помітив, як організм почав слабнути., став не витриму­вати навантажень. Лікарі, до яких він звер­тався лише у крайніх випадках, невдовзі ви­явили цукровий діабет. Потім гіпертонію. Потім ще низку хвороб. Але він опирався болячкам. Не звертав вагу на мікроінфаркти. Намагався викроїти час, щоб по­займатися спортом, не залишав улюблений ще з рідного Бобовища футбол. Найкращи­ми ж ліками від усіх хвороб для Івана завж­ди залишалися поїздки до отчого дому, до батьків, спілкування з якими його бадьори­ло і знімало всі стреси. Добре слово і підтримка батьків йому ставали дедалі потрібнішими, бо попереду на нього чекали тяжкі, жорстокі випробування.

    IV

    У тому, що за два тисячоліття людина мало змінилася, а біблійні історії, які так любив розповідати батько, залишилися ак­туальними, Іван переконався саме на межі тисячоліть. Гріховне прагнення влади, жа­доба володіти всім і всіма призвели у 2001 році певних політиків до так званої масової департизації. З'явилися люди, які мали бага­то грошей. Дуже багато. Але їм бракувало впливу, поплічників, однодумців. їм було мало влади.

    В Івана ніколи не було великих грошей, але в нього був авторитет, були друзі, однопартійці, яких він, як їхній лідер, просто як звичайний християнин, зрадити не міг. Тому й змушений був піти з облдержадміністрації, залишитися без роботи. Піти до тих, з ким жив спільною вірою і прагненнями.

    Він мужньо переніс зраду тих поодино­ких вчорашніх своїх колег, які продалися «за тридцять сріберників». Це хлопчиськом він прагнув відлупцювати зрадника Ісуса, але з роками навчився прощати, згадуючи бать­кове «на все воля Божа».

    V

    Витримка і терпіння допоможуть Іванові невдовзі повернутися в облдержадміні­страцію, а у 2002 році навіть стати народ­ним депутатом України, очолити один із про­відних парламентських комітетів. Потім йому запропонують стати керівником об­ласті. Він, маючи міністерську посаду і відпо­відну зарплату при не такому вже й напру­женому ритмі роботи, на подив багатьох згодиться. Аби повернутися до закарпатців. Аби бути ближче до рідного Бобовища. До батьків.

    VI

    Його вороги скаженіли. Він ще не приїхав із Києва, а олігархи краю вустами своїх сатрапів вже плювали йому в обличчя. А мудрий Іван просто взявся до роботи, по­вертав людям зароблені, але заборговані мільйони, будував дороги, мости, лікарні, церкви, вокзали. Примушував чиновників, нутро яких він добре знав, не відсиджува­тися в кабінетах, а працювати на повну силу. Якщо не справлялися, не витримували рит­му, звільняв. Але при цьому не залишав на вулиці. Шукав ту ділянку роботи, на якій би людина могла реалізувати себе.

    За два роки свого губернаторства він зробив стільки, скільки не було зроблено його попередниками за десять років. Прості люди це оцінили. Ті, хто тоді не хотів або не міг оцінити, починають оцінювати тепер, коли вже добре видно результати роботи його наступників.

    По-своєму це оцінили і вороги. Успіхи Івана викликали дедалі більшу лють у його політичних противників. Останні розуміли, що з часом, навіть відвоювавши в Івана крісла і посади, вони ніколи не зроблять того,, що зробив він. І прагнули розправи над ним.

    VII

    Після того, як він мирно залишив крісло губернатора і повернувся до своїх людей, до тих, кому був вірний завжди, до останнього, його запросили в обласний Білий дім вже нові хазяї. В області вже почалися масові політичні репресії проти тих, хто «був разом з ним». Івану нові хазяї з лагідною лицемірною посмішкою відомо­го героя Євангелія запропонували зректи­ся всього, що він досяг, зректися своїх однопартійців, друзів, соратників, політики. Мовляв, так краще буде для нього...

    Він міг передбачити, що після того, як відмовить, його самого і його соратників ще з більшою силою цькуватимуть, обпльо­вуватимуть у пресі, поширюватимуть про нього і його родину найстрашніші і найбез-глуздіші чутки. Але того, що почалося пізніше, навіть у страшному сні уявити було важко.

    Нові інквізитори, які кучкувалися, були або родичами, або кумами, швидко приду­мали проти нього купу злочинів. Хтось ніби спробував заперечити, що, мовляв, цей чоловік не винен. Але куми «при дворі» кричали: «Винен, винен! За ґрати його!»...

    VIII

    Чи то дивний збіг обставин, чи то, як казав старий Михайло Різак, воля Божа, майже в саму Великодню п'ятницю біля одного із найвеличніших православ­них храмів Закарпаття, зводити який до­помагав і сам Іван, він прогулювався з друзями. З машини, яка під'їхала і неспо­дівано зупинилася біля нього, вискочили озброєні у масках дужі спецназівці. Іван не пручався і спокійно дав закувати себе в наручники. Він, невисокий на зріст, блідий від хвороби, прямо дивився тренованим хлопцям в очі. А вони чомусь відвертали і так заховані за масками погляди. Можливо, і їм у дитинстві хтось із батьків читав біблійні сюжети про Іуду і Христа?..

    Можливо. Бо у в'язницю того дня за­карпатські міліціонери, у більшості своїй християни, хворого екс-губернатора Закарпаття Івана Різака так і не відправили.

    Відправили його вночі. Щоб менше простого люду побожного Ужгорода бачило.

    IX

    Ще не так давно Іван, як губернатор, «підга­няв» будівельників зводити чимскоріш обласний кардіоцентр на околиці Ужгорода, який мав лікувати хворих на серце закарпатців і яко­го в області взагалі не було. До губерна­торства Івана цю лікарню зводили май­же 25 років. Зводили, казали «нема гро­шей», розкрадали, потім знову зводили, і знову розкрадали. Він її довів до пут­тя за неповні два роки. Знав, що колись, можливо, і сам тут лікуватиме своє хво­ре серце...

    Тої травневої ночі 2005-го звичний спокій кардіоцентру перервало гарцювання чи то вояків, чи то спецназівців. Вони шеренгами підніма­лися до палати, де лежав Іван. Хворі про­кидалися, шоковані лікарі і медсестри здригалися від побаченого, спочатку на­магаючись протистояти автоматникам, а потім, зрозумівши, що все даремно, закривали від страху очі. А вояки-спецназівці, виконуючи грізні накази коман­дирів, напівосвітленими коридорами і сходинками долілиць тягли Івана на заду­ману новими-старими «царями» розпра­ву. Іван не непритомнів, але мовчав. Хоча так і хотілося, напевно, сказати в ту мить: чи відаєте, хлопці, що робите?..

    X

    Якби старий Михайло Різак дожив до сьогоднішніх днів, він би міг гордитися своїм найменшим сином. Так , як завжди ним гордився. Бо не зрадив батьковій науці і не зламався Іванко ні за сірими тюремними мурами слідчого ізолятора, ні під тиском брутальних наклепницьких доносів сучасних іуд, ні під пресом тяжких хронічних хвороб. Бог дарував йому силу з честю пройти тернистий шлях знущань і політичного мордобою на шляху до правди, яка неодмінно восторжествує.

    ХІ

    Сказано в Біблії: «не суди да не судим будеш». Дехто з нинішніх можновладців, хто так страшенно домагався розправи і суду над ко­лишнім губернатором Закарпаття Іваном Різаком, сьогодні, коли в суді сфальсифікована від А до Я справа розвалюється, у розпачі. І не так з того, що за надуманими ними, відверто непрохідними статтями «покарати» або й знищити непоступливого Івана Різака їм не вдається... Більше з того, що їм так і не вдалося зігнути і зламати його крицевий , бобовищанський дух . Більше з того, що не зрікся він своєї віри в торжество справедливості , віри у справжні , людські цінності і ні на мить не став зрадни­ком, не спокусився на «30 срібеників». Не збився на манівці. Хоча як улесливо вони йому про­понували! Нібито «заради його ж земного блага»… Але він відрікся від «Їх» благ. І жодного разу не по­рушив батькового заповіту: не уподібню­ватися ніколи Іуді. Він чесно і з гідністю несе свій хрест. І в цьому, мабуть, його непоборна сила. І як політи­ка, і як лідера. Як людини і християнина.

    XIІ

    У тихому закарпатському селі на загадкове ймення Бобовище у побожному пості вже поволі готуються до різдвяних коляд. У звичайній, скромній, але ошатній хатинці на узгірку, що нині сумно поглядає на осиротіле після смерті господаря обійстя, старенька мати Марія, провівши з двору нову групу колядників, у перші дні Нового, 2007 року, са­мотньо зайде у хату і стане на коліна пе­ред образом Святої Богородиці, аби помо­литися за свого покійного чоловіка Михайла, за дітей, онуків, і, особливо, за найменшого сина, Іванка. На минуле Різдво він не прийшов поколядувати їй. Але вона — мати. Вона вірить, що на це Різдво, ось-ось він обов’язково прийде, ще удосвіта двері її світлиці відчиняться, і усміхнений Іванко скаже: « Христос родився, мамо!»...