ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Михайло Сюсько, Ужгородський національний університет: "Я не в захопленнi вiд Болонської системи навчання"

    21 февраля 2019 четверг
    Аватар пользователя uzhgorod

    Наш нинішній гiсть усього в життi досяг своєю працею. Без усяких “блатiв” уродженець глухого гiрського села став доктором фiлологiчних наук, академiком АН ВШ України, заслуженим працiвником освiти та заслуженим професором Ужгородського нацонанального університету.

    На його очах встановлювалася радянська влада на Закарпаттi, з усiма її “плюсами” i “мiнусами”, розростався i змiцнювався Ужгородський унiверситет. Отже, про все це та багато iншого розмовляємо з Михайлом Iвановичем Сюськом, котрий днями вiдзначив 70-лiтнiй ювiлей.

    — Ваше дитинство припало на тяжкi воєннi й повоєннi часи. Але, очевидно, це тiльки загартувало вас, дало певний стимул...

    — Так. Ми жили бiдно, батько помер рано — менi було всього 12 рокiв, i тяжке та напiвголодне iснування спонукало мене вчитися. Нам нiхто не казав: “Сiдай за книжку!”. Навпаки, то коровi води дай, то свиням — їсти, жаливи нарви, сiчку зроби… Самi, без примусу вчилися, бо хотiли кращого життя. Нас стимулювала бiднота.

    — Мабуть, ви рано подорослiшали.

    — Батько помер у мене на очах. Вiн повернувся з трудового табору, куди його мобiлiзували нiмцi, тяжко хворим. Пам’ятаю, ми з братом пасли корів, бачимо, якийсь чоловiк iде. Пiдiйшов ближче, а Василь як крикне: “Няню!”. А вiн: “Дiти мої, я прийшов помирати…” У нього щось iз горлом було — чи рак, чи нi, зараз уже нiхто не скаже, але пiсля того прожив iще 4 з половиною роки i згасав при повнiй свiдомостi. Дуже мучився. Один брат тодi в армiї був, iнший — у сусiдньому селi в семирiчцi. Ми з мамою плачемо… А батько шапкою в мене кидав, щоб не ревiв… Отак я залишився при мамi один мужчина. У 12 рокiв коня запрягав, у лiс iшов лiщину рубати. Якось узимку зустрiв вовка на дорозi: шкiрить зуби i нiяк зiйти не хоче з путiвця. Страшно, i нiчого не вдiєш. Я потихеньку коня метрiв 500 назад-назад, а потiм розвернувся, та й нi з чим додому повернувся.

    — А взагалi родина була у вас велика?

    — Батьки мали семеро дiтей, але двох iз них я не застав — померли ще до мого народження, причому досить великими: сестрi було 11, а брату — 12. Батько тодi з горя мало не збожеволiв, два тижнi лiсами блукав. Мати казала: дуже гарнi дiти були, то їх урекли, пiшли на той свiт з iнтервалом в 1 день. Хоча зараз я розумiю, що, напевно, то була якась iнфекцiя. До речi, Михайлом мене назвали саме на честь померлого брата, хоча так i не прийнято робити.

    А з 3-х братiв i сестри, з котрими ми разом виросли, живими, на жаль, крiм мене, залишилося лише двоє.

    — Ви з дитинства мрiяли пiти в науку?

    — Я просто завжди хотiв учитися. Закiнчивши у рiдному Голятинi на Мiжгiрщинi семирiчку з грамотою (там були зображенi Ленiн i Сталiн), мiг автоматично вступати до Хустського педучилища, де до того дуже гарно вчився старший брат. Однак у мене була домовленiсть iз трьома однокласниками, що вчитимемось разом, а вони, на жаль, не витримали вступних випробувань. I я ледве умовив директора вiддати менi документи (я ж уже був зарахований), щоб разом iз хлопцями пiти в Мiжгiрську середню школу. До речi, за радянської влади навчання там було платним! А оскiльки моя мама грошей не мала, то розраховувалася картоплею. I в унiверситетi, щоб ви знали, спершу теж офiцiйно треба було платити, хоч i небагато.

    — А як у селi сприйняли прихiд радянської влади?

    — Першi враження, звiсно, негативнi. Люди боялися записуватися в колгоспи, а їх до цього всiляко пiдштовхували. Одного разу мама жала свиням кропиву у шанцу (ярку), так голова колгоспу — наш далекий родич — через усе село з цим бур’яном прогнав її, аби зганьбити: “Колгосп не любиш, а землi колгоспнi любиш?”.

    Але це ще дрiбницi. Батько, їздячи в пошуках роботи по всiй Європi (був у Бельгiї на шахтах, у Боснiї, в Iталiї, до Угорщини разом iз мамою ходили кукурудзу ламати, збiжжя жати), тяжкою працею зiбрав нам 5—7 га землi — щоб кожному було по шматку, але радянська влада все це забрала. А скiльки з тою землею треба було намучитися! Євреї ж продавали найгiршу, i там треба було викорчовувати пнi, вибирати камiння, потiм на деякий час кошару вiвцям загороджували на тому мiсцi, щоб хоча б картопля родила…

    Або такi дитячi враження. Мати дома одна, а селом iдуть колгоспнi агенти. Я її попередив, i вона через вiкно у садок вистрибнула, втекла. Одного разу так прийшли i кiлькох наших овечок, кiз з-пiд хати за податок забрали. Ми з мамою плачемо, бiжимо за ними, але худобу так i не вiддали.

    Та як мати не противилася колгоспу, вступити таки мусила, бо її налякали:”Якщо не запишешся — завтра твого сина виключать iз педучилища (старший брат тодi вчився у Хустi)”. I заради майбутнього сина вона поступилася.

    Але якщо оцiнювати в загальному, то не все було зi знаком “мiнус”. Якби не радянська влада, нi я, нi брати не здобули б освiту — бiдна удовиця просто не потягла б таку ношу. I хоч повоєннi роки були голодними, доводилося їсти борщ iз кропиви, хлiб iз листя калини, якусь затiрку з бурякового бадилля, а вiвсяний ощипок замiняв нам хлiб, ми пристосовувалися до умов, виживали. Руками рибу ловили. Форелi тодi було повно: засунеш руку пiд камiнь i витягуєш то з червоними цяточками, то з синiми. Екологiя тодi була не та… Отож повиростали нiвроку, незважаючи на всi нестатки.

    — А чому вчитися пiшли саме на українського фiлолога?

    — Мабуть, завдяки нашiй учительцi української мови й лiтератури в Мiжгiрськiй СШ панi Заворотнюк, котру ми всi дуже любили. Урокiв мови й лiтератури тодi було по 5 на тиждень, i вона нас учила з душею, всi були грамотними. У всiх трьох десятих класах ви не знайшли б учня, який не написав би найскладнiший диктант на “3”.

    — А до унiверситету вступити тодi було легко?

    — Судiть самi: вступних iспитiв було десь 12 — i конституцiя, i географiя, i росiйський диктант, i росiйська усна, а ще твiр, українська мова i лiтература… Я цiлий мiсяць їх здавав, але витримав випробування. Хоча конкурс був серйозний. Дуже багато абiтурiєнтiв вiдсiялося на росiйському диктантi. Його взяли з “Вiйни i миру” Льва Толстого, читали швидко, так що тi, хто втрачав темп, гуськом виходили просто посеред iспиту.

    — З чого ви жили, навчаючись в Ужгородi?

    — Тiльки на стипендiю, мама нiяких грошей пiдкинути не могла. Та тодi в усiх так було. Хлопцi з гiрських районiв додому їздили двiчi на рiк — на Жовтневi та новорiчнi свята. Зате однокурсники з ближчих сiл частенько розбирали нас на вихiднi до себе, щоб трохи пiдгодувати.

    А одного разу я на цiлий семестр узагалi залишився без копiйки: один викладач несправедливо поставив менi на iспитi трiйку, очевидно, йому не сподобалася моя фiзiономiя. I хоча всi iншi екзамени я склав на “5”, стипендiю менi, напiвсиротi, не дали. Бевзенко навiть за руку водив мене до ректора, але й той не мiг зарадити — такi були правила. Отож я пiвроку жив упроголодь, спасибi, однокурсники якось пiдтримували. Коли тепер згадаю, як з мурiв Ужгородського замку (нiяких iнших шляхiв тодi не було) спускався туди, де зараз етнографiчний музей, щоб нарвати пазуху слив, — кров у жилах стине. Зiрвався б — нiхто б уже не зiбрав мене. Але тодi страху не було.

    Або купимо в гастрономi кильки, замовимо по склянцi чаю, а до того наб’ємо цiлий портфель хлiба (його тодi в їдальнi давали безкоштовно) — i в гуртожиток на Кремлiвську. А там накриваємо стiл: хлiб, килька i графiн води. Але при тому весело жили. Духовне життя буяло, читали книжки, вели дискусiї. Щосуботи-недiлi на всiх факультетах — танцi, дiвчата нас таких “па” навчили, що й мої дiти не вмiють так танцювати, як я.

    — То були якраз часи Хрущовської вiдлиги...

    — Так, i в мовному питаннi тодi не було перекосiв, як пiзнiше, хоча Щербицького важко було назвати проукраїнським полiтиком. Але українських книжок тодi видавали бiльше, нiж зараз. I набiр студентiв на фiлфак був не таким, як за часiв мого деканства, коли нам доводили показники прийому на українське вiддiлення 55 чоловiк, на росiйське — 75. Та ще й конкурс на останнє був бiльшим, бо росiйським фiлологам платили, як iноземним, i класи для них дiлили на групи. Та не будемо вдаватися у тi часи, вiзьмiм незалежну Україну. Книжки, радiо, телебачення українське — все занедбано. Ви багато знаєте нормальних українських телепередач? Екрани заполонила росiйська попса, немає державного регулювання. А ось у Францiї, де теж гiбридна нацiя, 85% телеефiру франкомовного, i лише 15% — iншими мовами.

    — По закiнченнi унiверситету ви зразу пiшли в аспiрантуру?

    — Нi. Я не був одержимий тим, щоб стати доктором, професором. Пiсля унiверситету 2 мiсяцi працював диктором на радiо. Про це навiть мало хто знає. Просто у травнi, наприкiнцi семестру, прийшли до нас звiдти люди з апаратурою, записали чоловiк 5, i в пiдсумку вибрали мене одного — голос мав потужний, зичний. З 15 серпня я вже приступив до роботи диктором. Однак потiм мене покликала додому, на Мiжгiрщину, мати: вона хворiла на водянку, дуже пухла i не могла бути сама. Я все зважив, i повернувся до рiдного села вчителем. Менi вiдразу пропонували посаду завуча, але я вiдмовився, а через рiк таки став ним. I, мушу сказати, менi вдалося припинити тi доноси, чвари, якi точилися в уже на той час середнiй школi за кожен додатковий урок. Пiдхiд був iндивiдуальний: однiй сказав, що в неї бородавки з’являться, якщо злоститиметься, iншiй — що вуса почнуть рости вiд постiйного нервування. Ну, це таке — вони молодi, я молодий. Але головне, що подiяло, ситуацiя нормалiзувалася.

    А потiм я побачив оголошення в газетi про прийом до аспiрантури в УжДУ. I так подумовував, що в Київ пiду (мати на той час уже померла), отож вирiшив вступати. Правда, завiдуючий райвно мене “пiдбадьорив”: не один вступав, мовляв, та не вступив. Але я ризикнув, i недаремно. З 1962 року став аспiрантом при кафедрi української мови рiдного унiверситету, а в 1969-му у Львовi пiд керiвництвом Й. Дзендзелiвського захистив кандидатську дисертацiю “Система iменних частин мови у говорах Закарпаття”.

    — Дисертацiї з української мови тодi i справдi треба було писати росiйською?

    — Звичайно. Такi перекоси були. Текст — росiйською, i тiльки мiсцевий матерiал для прикладiв — українською. А вже коли я захищав у Югославiї в Новому Садi докторську дисертацiю (це у рамках мiжнародної спiвпрацi ВАК менi дозволив, правда, з великими труднощами), то взагалi питання менi ставили по-сербськи, а я вiдповiдав росiйською.

    — Ви 42 роки вiддали роботi в Ужгородському унiверситетi, пройшовши шлях вiд асистента до професора. Що вважаєте тут найбiльшим своїм досягненням?

    — Окрiм численних наукових праць, статей, котрi є результатом моєї роботи, вдалим вважаю перiод, коли два строки пiдряд очолював Спецраду по захисту докторських та кандидатських дисертацiй. За цi 8 рокiв на кафедрi не залишилося жодного викладача без наукового ступеня — з усiх незахищених я поробив кандидатiв. Тобто вони своє робили, а я пiдштовхував, стимулював, десь допомагав. У нас, до речi, захист на високому рiвнi був: питання, вiдповiдi, дискусiя. В iнших регiонах усе значно формальнiше. I деканом я почувався комфортно — факультет був тодi на хорошому рахунку, менi вдалося зняти напруження в колективi, до моєї думки дослухалися. Досягненням вважаю i своїх вихованцiв: пiд моїм керiвництвом вийшло 6 кандидатiв наук, iще двох треба довести до фiнiшу. Не можу не згадати й про комплексну тему кафедри “Iсторiя української мови й лiтератури на Закарпаттi у загальноукраїнському контекстi”, яка вивчалася всебiчно, ретельно, але пiсля того, як я пiшов з унiверситету, була відсунута на другий план. На жаль, так склалися обставини, що влiтку минулого року я покинув УжНУ за власним бажанням, зараз працюю в ЗакДУ. Словом, зроблено багато, i, дасть Бог, ще щось вдасться, хоча тепер у мене вже не найпродуктивнiший перiод. Роки беруть своє.

    — Михайле Iвановичу, ви бачите якесь свiтле майбутнє для українських науковцiв? Напевно, не раз мали можливiсть порiвняти своє життя iз буднями зарубiжних колег...

    — Ну, живуть вони значно краще, як ми. Я був i в Пряшiвському унiверситетi, i в Бєлградi, i в Новому Садi. То незрiвнянно. Вони не ведуть нiякої статистики, не облiкують курси, якi читають, — усiм цим займаються лаборанти, i це правильно. Навантаження нiкчемне — 1—2 пари на тиждень. Звiсно, за таких умов хочеться йти на роботу. А в нас 7—8 пар на тиждень у викладачiв, та ще треба до них готуватися, i це виснажує. На Заходi iншi пiдходи — європейськi, цивiлiзованiшi, але я переконався, що рiвень знань у наших студентiв вищий. Тому я не в захопленнi вiд Болонської системи, яку в нас зараз запроваджують, хоч i згоден, що щось мiняти треба. Там втрачається живий зв’язок зi студентом, у Францiї, скажiмо, вiд неї вже вiдмовляються.

    — I насамкiнець розкажiть трохи про близьких вам людей, як любите вiдпочивати?

    — Ми з дружиною виростили сина й доньку, маємо двох онукiв, якi радують нас своїми успiхами. Внучка Оля зараз закiнчує школу, але вже досконало знає англiйську, причому вивчила її без репетитора. Приїздить якась делегацiя в мiсто — її за перекладача запрошують.

    А вiдпочивати ми з дружиною зараз любимо на дачi, серед моря квiтiв i затишку, який вона там створила. Ранiше, замолоду, їздили i до Москви, i на Днiпропетровщину, а зараз уже хочеться усамiтнення, спокою.

    P.S. Ми сердечно вiтаємо Михайла Iвановича з недавнiм ювiлеєм i бажаєио у доброму здоров’ї та за пiдтримки рiдних i друзiв осягати все новi науковi вершини.

    Мирослава ГАЛАС, "Ужгород"
    Впровадження Болонського процесу
    Закарпатський держуніверситет – за розширення освітнього простору!
    Чи приживаються нові правила Болонського процесу у вищій школі?

    Рейтинг: 
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Загрузка...

    Комментарии

    Аватар пользователя Гость

    Шановний Михайле Івановичу,насамперед я щиро вітаю Вас і зичу вам ще багато плідних років в щасті,здоров"ї.Хай у всьому допомагає вам Бог.
    Я вдячний вам за ваші мудрі поради і підтримку в студентські роки починаючи ще з підготовчих курсів у Виноградові.Ви вміли вислухати ,і мали душу порозуміти нас студентів за , що вам щиро вдячний.
    А зараз коли я працюючи далеко за межами нашої рідної України далеко від нашої рідної Верховини,і працюю в в тому середовищі яке багато в чому відрізняється від того в якому виростали і вчились ми з вами,хочу поділитись своїми життєвими переживаннями.Приїхавши в чужий край нам потрібно насамперед скласти іспит з державної мови ,а потім підтвердити диплом.Багаторічна праця,підготовка дисертації вже тут дає мені право сказати Вам мій шановний вчителю ,що ні , не набагато наші випускники кращі за тих, з якими я тут працюю.На превеликий жаль ,але мушу признатись ,що багато наших інженерів,вчителів,лікарів ...мають прекрасну підготовку ,але неможу сказати що гіршу ніж наші з України.Ні, невищий рівень знань наших студентів .Я ціню вашу національну гордість.Я б з радістю сказав що моя СШ яку закінчували і Ви , є найкраща,але це неє так.Тут теж вчать і вчать прекрасно.І теж вчаться ті які мають на то голову,а ще й фінанси.Це дійсно правда ,що ви говорите- ми хоч би нам зірки з чола вилітали не закінчили б ВУЗ якщо б не Радянська влада.Це єдина правда зі всієї історії Радянської влади.Але все інше це чорна хмара яка нависла над нашим народом ,нашими батьками ,колгоспними лагерями які замордували не одного нашого верховинця,не одна наша верховинська мати впала нерухомо між картопельними шорами і навіки залишила цей світ.Кагебіська машинерія закрутила так ,що ще й зараз неможуть оговтатись від неї,а нам закордонним -заробітчанським українцям зараз нехотять дати можливість проголосувати і це в той час коли консульства-дипломатичні представництва повинні надавати допомогу українцеві не залежно як він там потрапив легально чи не легально.Але дердава повинна турбуватись про своїх людей,про своїх громадян а не продовжувати сталінськими методами нищити все , що називається Українське.
    Палити як колись спалили Майданську церков-надіюсь пам"ятаєте про це,Вивозити все цінне картини книги як вивезли з церкви яка була за всі радянські часи відгороджена від райкому партії в Міжгір"ї.До речі до цих пір так і не повернуті ці цінності Грекокатолицькій церкві. Так Радянська влада дала нам можливість вчитись,але недавала можливості розвиватись.Вона топила нас за наші національні почуття,за нашу Грекокатолицьку віру ,за все те , що було не подуші кагебіським прислужникам.Я пригадую і той період як ходили ламаючи хрести комсомольсько-партійні діячі і хоч з них вже залишилось не так вже й багато ,але вони продовжують надіюсь усвідомлювати те ,що колись справили.Так як ваш життєвий період так і вашого учня на нашій Верховині небув легким,але нам допомагало наше Верховинське повітря,наші полонини і поля.Ми завжди Верховинці мали кредо не поможеш так не повреди.І ми все любили помогти один одному.Та хай ніколи не згине в нашому краї любов до ближнього як самого себе,хай Божа Матір і далі охороняє наш славний працьовитий верховинський люд