Олександр Войтович: "Жінка як тіло"

Його роботи випромінюють дивовижну енергетику, не залишаючи нікого байдужим. У свої 35 років Олександр Войтович мав персональні виставки в Україні, Угорщині, Польщі, Іспанії. Його картини експонувалися в Австрії, Німеччині, Канаді. Нещодавно мистецтво Войтовича стало відомішим завдяки збірці “Тіло лучниці”, яку він оформив своїми еротичними роботами.

Олександр ВОЙТОВИЧ.

— Сашко, як би ти себе представив?

— Діагноз – художник. (Сміється). Цим сказано все.

— Пам’ятаєш, як почав малювати?

— У дитинстві мене більше тягнуло до музики, грав на фортепіано. Тому усвідомлено почав малювати досить пізно. Коли записався на студію малювання, серед своїх однолітків був найслабшим.

У мене ж і дід, і вуйко малювали. Дід оформлював церкви у совєтські часи, малював образи. Це було його покликання. Єдине, що через Другу світову війну не отримав художньої освіти. Запах фарб, палітри – це ще від дідової майстерні.

Вуйко – Володимир Сабіров закінчив Київське естрадно-циркове училище. Жонглер-еквілібрист. Об’їздив зі своїми номерами весь СРСР. Але паралельно захоплювався живописом і скульптурою. Нещодавно мав у Львові персональну виставку, чим здивував багатьох.

Через постійні роз’їзди він так і не одружився. Тож я для нього був наче рідною дитиною. Він докладав усіх зусиль, аби я став людиною мистецтва.

— Ти багато їздив по світу. Що для себе відкривав у таких подорожах?

— На жаль, мої картини більше подорожували, ніж я. В Іспанії було кілька моїх виставок, але я там ще не побував.

— А як це можливо?

— Через Інтернет галереї зацікавилися моїми роботами і організували вернісажі. Самому ж мені поїхати поки що не вдалося.

— Все-таки яка подорож справила найбільше враження?

— До Франції. Але не так вразив Париж, як південь, Середземне море. Там інакше сприйняття світу, атмосфера, колорит. У Галичині все пастельне, стримане, а там -- дикі контрасти між світлом і тінню, неймовірна насиченість кольорів. Цей інший світ сильно впливає на мистецтво.

— А як би охарактеризував свій стиль?

— Я - не абстракціоніст. Працюю у фігуративному живописі. І цим задоволений. В студентські роки відштовхувався від віденської сецесії – Егона Шілле, Гюстава Клімта. Але тепер виробив свою манеру і, сподіваюся, що ні на кого не схожий.

Я дуже консервативний в художніх засобах. Стараюся наблизитися до класичності, високого мистецтва. А от тема може бути найсучасніша.

Модерні засоби, наприклад, інсталяція, відеоарт, мені здаються однотипними, нудними, тимчасовими. Вони не задовільняють мене. Тому звертаюся до минулого. У старих майстрів зберігається якась глибина, духовність.

— Що сформувало тебе як митця?

— Книжки. Дуже люблю читати біографії. Може, шукаю там те, чого не вистачає мені? (Усміхається). Я вчуся робити власну біографію. А воно допомагає.

— Як?

— Наприклад, що в мистецтві певний час треба шукати раціональності. Інакше можна перегоріти і на довго тебе не вистачить. Я – людина емоційна, вразлива. Дуже гостро реагую на всі зовнішні подразнення – природа, міміка. І дуже важливо свої емоції, враження перелити в раціо, осмислення.

— Чому малюєш жінок?

— Я малюю не тільки їх. Маю портрети відомих львівських митців. Але чомусь мені найближчі тема еротики і тема релігії. Вони здаються полярними, хоча між ними є спільне. І там, і там присутня інтимність – духовна або тілесна. Наприклад, я розмальовував архангела Михаїла на іконостасі Ужгородського кафедрального собору.

Жінка приваблює мене як естетична категорія. Через жіноче тіло я переходжу до образу, психології, зрештою -- до узагальнення і навіть вираження цивілізаційного світу.

— Ого!

— А цивілізацію придумали жінки! Хіба комфорт створений чоловіками не для них? Всі ці журнали, реклами, попса – це гегемонія жіночості.

— Тоді чому жінки у тебе оголені?

— Моя філософія полягає у зображенні тіла. Воно має вібрувати, жити, дихати. Через нього я показую характер. Я шукаю ідеал. Тому малюю тільки те, що є сутнісне, що виражає жінку як таку. Наприклад, тіло.

— Що думаєш з приводу еротичного мистецтва?

— Еротика настільки давня тема, що видумати щось нове тут складно. Це для обивателя здається, що відверто малювати почали недавно. Насправді ця тема ніколи не переривалася, починаючи від найдавніших цивілізацій. Вона присутня у творчості багатьох класиків ХХ століття -- Пікассо, Сальвадор Далі, Гросс, Шілле, Бальтус.

В Україні, на жаль, тема еротики – поки що не зорана нива. Оголена фігура присутня в творчості багатьох, але відвертий еротизм зустрічається рідко.

— Чим ти це пояснюєш?

— Хоча ця тема -- цікава й інтригуюча, все одно від неї треба відпочивати. Бо вона пов’язана з сильним емоційним напруженням.

Окрім того, ми жили в табуйованому суспільстві. Спочатку боролися за соціалістичний реалізм, далі – за Україну, тепер – за гроші. А таке мистецтво не кожен наважиться придбати.

— Ти виріс у Львові, але часто буваєш на Закарпатті. Як би ти порівняв закарпатське і львівське мистецтво?

— Закарпатське мистецтво заземленіше і життєрадісніше. Художники переймаються навколишнім світом і дістають від цього задоволення. У Львові навпаки – відходять від реального і шукають ірреальне. Обов’язково має бути філософствування. Це часом дратує, бо не для всіх воно органічне, природне. Тому часто таке мистецтво є вимученим.

Очевидно, на таке різне сприйняття накладає вплив навколишнє середовище. Для закарпатців характерно відчувати себе частиною природи. Вона тут яскравіша, барвистіша. Тому зовнішнє, можливо, відволікає їх від внутрішнього.

— Твоя дружина Іванка - теж художник. Два художники під однією стріхою – не забагато?

— А в Іванки і мама з татом – художники. І сестра, й її чоловік теж. Родина Дідиків дала мені певний поштовх. Мені цікаво потрапити в таку творчу сім’ю. Найголовніше, що тут є – це розуміння долі художника, його підтримка.

Може, тому перша моя персональна виставка відбулася саме в Ужгороді. Вперше я був оцінений за Карпатами.

— Чим стала для тебе книжка “Тіло лучниці”?

— Я люблю літературу, але ніколи не мав спільного проекту з письменниками. Мені сподобалося. Тексти та ілюстрації не подавляли одне одного, а взаємодоповнювали. У підсумку вийшло щось третє, вище.

— Чим цікавишся ще, крім малювання?

— Якщо людина творча, то це виражається у всьому. Займаюся декоруванням інтер’єрів. Люблю давати друге життя старим речам – рамам, дзеркалам, всьому, що завгодно. Люблю їздити по околицях і фіксувати колишній світ.

— А чим би ще хотів займатися?

— Хотів би зробити музей. Наприклад, музей еротики. На Заході це дуже поширена річ -- несподівана тема, приватна колекція і це вже музей. У Львові маємо подібний музей українського військового одягу, зібраного однією людиною. Чому б, власне, і ні? Світ належить людям, які чогось прагнуть.

Розмовляв Олександр ГАВРОШ, Ужгород.
Еротичну збірку закарпатського журналіста представлять на IV Всесвітньому форумі українців