ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Подружжя художників Левадських з Ужгорода разом уже майже 50 років

    28 марта 2024 четверг
    31 переглядів

    Випадки, коли творчі люди створюють стабільні сім'ї, трапляються дедалі рідше. Амбіції та егоцентризм не залишають таким парам жодного шансу. Та все ж родина художників Левадських, шлюбу яких майже 50 років, ламає загальноприйняті стереотипи.Виявляється, таке співжиття не тільки можливе, але ще й розвиває митців. І спільна виставка картин, яка проходить зараз в Етнографічному музеї Ужгорода, тому підтвердження.

    Стиль, у якому створює свої роботи подружжя, на сьогодні є рідкістю. Прискорений темп життя, технізація й урбанізація суспільства вимагають авангардного жанру. Втім, мистецтво 60—70 років має вагу серед знавців хоча б тому, що більш інформативне. Воно і через сто років розкаже про свою країну та людей, про побут та звичаї. Тому саме у манері психологічного реалізму і малюють полотна Ле-вадські. Щоправда, вони не просто копіюють дійсність, а відображають її наче зсередини. От Георгій Зіновійович, до прикладу, за пензлик береться не відразу. Йому потрібен час, щоб набратися вражень, дізнатися про об'єкт якомога більше, аби зображене на полотні по-справжньому зачепило за душу. Тоді він приходить додому і сідає тільки за ескізи. В результаті чи то портрет, чи натюрморт сповнюються багатим психологічним настроєм. Емма Романівна каже, що часто бачить, як її чоловік, захопившись якимось колоритним персонажем, і поговорити до нього підійде, і на чарку запросить. Саму ж картину може малювати .ночами, декілька днів підряд майже без перепочинку.

    «Пам'ятаю, як в одному селі мене страшна негода застала, — ділиться спогадами. — Я по-

    просився до першої-ліпшої хати перечекати зливу. На вулицю йти дуже не хотілося, до того ж я побачив дуже цікаву дівчинку в синьому спортивному костюмі. Вона мені так сподобалася, що я сів її малювати прямо у чужому будинку. І за дві години портрет був готовий. А до того часу і надворі розвиднілося».

    Із майбутньою дружиною Георгій Зіновійович познайомився у Київському училищі прикладного мистецтва, де він освоював кераміку, а Емма Романівна -вишивку і текстиль. Стосунки зав'язалися завдяки художній самодіяльності. Пан Георгій грав на баяні, а в молодої студентки був неперевершений голос. «Моя мама взагалі хотіла, аби я у музичне училище поступала. Та вже тоді я була зачарована мистецтвом, — каже Емма Левадська. — Взагалі-то я дуже хотіла кераміці вчитися, але час був такий, що дівчат не брали. Тому я з горем навпіл закінчила ту вишивку, і ніколи більше до неї не поверталася. Єдиний раз вишила величезну скатертину і 6 серветок на конкурс. І вважаю, що то був мій найгероїчніший вчинок». Цій емоційній та енергійній людині просто важко було всидіти за одноманітною та повільною роботою.

    А от Георгій Зіновійович у Київ потрапив через те, що десяти-

    річку не хотів закінчувати. «Навчання тоді було якесь армійське, — згадує. — А пам'ять я завжди добру мав, тому особливо не напружувався, сачкував потроху. До малювання мене фактично мама заохотила. Вона працювала вчителем біології, а ніяких наочних посібників не було. То я їй малював у розрізі чи рибу, чи жука. І досвіду потрохи набирався».

    На п'ятому курсі молоді митці побралися. І тоді стало питання: чи залишатися в столиці викладати, чи їхати в Ужгород за направленням. Емма Романівна в Києві жити не схотіла, бо дуже ревнувала красеня-чоло-віка, який ще й атлетом був. Хоча сама Емма Левадська теж серйозно плаванням займалася. Навіть зараз не уявляє свого життя без спорту. Каже, що коли не пробіжить у день бодай 2 кілометри, погано себе почуває.

    Так подружжя опинилося в Ужгороді. Все здавалося екзотикою - і цигани на бричках, і кава, до якої тут привчилися. Георгій Зіновійович пригадує, що тільки на Закарпатті дізнав-

    ся, що таке сухе вино. Бо до того думав, що його з порошку отримують.

    Серйозно за живопис взялися вже на пенсії. Треба ж чимось займатися, не весь день біля телевізора сидіти.

    Картини у Левадських дуже подібні. При роботі над полотнами допомагають одне одному, вдосконалюються. Причому ніхто не визнає, що чомусь іншого навчив. Пан Георгій взагалі стосовно своїх робіт дуже критичний, та й Емма Романівна малювання вважає своїм хобі. Адже всю енергію вона віддає дітям, викладаючи у школі мистецтв уже 15 років. А живопис вимагає абсолютної віддачі. «Класичного художника з мене не вийшло, — каже. — Маю такий характер, що не можу довго зосереджуватися на одній картині. Саме тому те, що чоловік малює впродовж дня, я роблю за годину. Але дуже пишаюся тим, що вже 20 моїх учнів пов'язали своє життя з мистецтвом».

    Георгій Зіновійович розповідає, що зараз йому найкраще працюється вдома біля ліжка,

    бо малює здебільшого по пам'яті. До того ж багато залежить від натхнення, яке, втім, можна програмувати.

    «Якщо дуже втомлююся на роботі й нічого в голову не лізе, йду трохи прогулятися, вип'ю чогось, одне слово - змінюю заняття. Дуже псує натхнення переїдання. Тоді вже нічого робити не хочеться», — навчає.

    Звичайно, двом митцям в одному домі ой як не просто. Він - вдумливий, неговіркий, зосереджений, з філософським світосприйняттям. Вона - імпульсивна, енергійна, емоційна, любить експериментувати. Коли щось не виходить, фарба не туди потрапить, тоді краще на певний час розійтися чи відволікти-ся за іншим заняттям, щоб конфлікту уникнути. Але, попри таку різницю в темпераментах, життя окремо не уявляють. То, можливо, саме у такій різності і захований секрет успішного та тривалого творчого і сімейного союзу, завдяки якому народжуються дивовижні картини?

    Людмила ОЛІЙНИК, Ужгород

    "Міфологія українців" по-закарпатськи
    Закарпатський художник Василь Вовчок продовжує вперто ходити в Європу
    Закарпатський художник Павло Балла мріє про винний погріб ..."Шандор Петефі"
    Ужгородському художнику «Наснилось»...

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору