Подружжя художників Левадських з Ужгорода разом уже майже 50 років
Випадки, коли творчі люди створюють стабільні сім'ї, трапляються дедалі рідше. Амбіції та егоцентризм не залишають таким парам жодного шансу. Та все ж родина художників Левадських, шлюбу яких майже 50 років, ламає загальноприйняті стереотипи.Виявляється, таке співжиття не тільки можливе, але ще й розвиває митців. І спільна виставка картин, яка проходить зараз в Етнографічному музеї Ужгорода, тому підтвердження.
Стиль, у якому створює свої роботи подружжя, на сьогодні є рідкістю. Прискорений темп життя, технізація й урбанізація суспільства вимагають авангардного жанру. Втім, мистецтво 60—70 років має вагу серед знавців хоча б тому, що більш інформативне. Воно і через сто років розкаже про свою країну та людей, про побут та звичаї. Тому саме у манері психологічного реалізму і малюють полотна Ле-вадські. Щоправда, вони не просто копіюють дійсність, а відображають її наче зсередини. От Георгій Зіновійович, до прикладу, за пензлик береться не відразу. Йому потрібен час, щоб набратися вражень, дізнатися про об'єкт якомога більше, аби зображене на полотні по-справжньому зачепило за душу. Тоді він приходить додому і сідає тільки за ескізи. В результаті чи то портрет, чи натюрморт сповнюються багатим психологічним настроєм. Емма Романівна каже, що часто бачить, як її чоловік, захопившись якимось колоритним персонажем, і поговорити до нього підійде, і на чарку запросить. Саму ж картину може малювати .ночами, декілька днів підряд майже без перепочинку.
«Пам'ятаю, як в одному селі мене страшна негода застала, — ділиться спогадами. — Я по-
просився до першої-ліпшої хати перечекати зливу. На вулицю йти дуже не хотілося, до того ж я побачив дуже цікаву дівчинку в синьому спортивному костюмі. Вона мені так сподобалася, що я сів її малювати прямо у чужому будинку. І за дві години портрет був готовий. А до того часу і надворі розвиднілося».
Із майбутньою дружиною Георгій Зіновійович познайомився у Київському училищі прикладного мистецтва, де він освоював кераміку, а Емма Романівна -вишивку і текстиль. Стосунки зав'язалися завдяки художній самодіяльності. Пан Георгій грав на баяні, а в молодої студентки був неперевершений голос. «Моя мама взагалі хотіла, аби я у музичне училище поступала. Та вже тоді я була зачарована мистецтвом, — каже Емма Левадська. — Взагалі-то я дуже хотіла кераміці вчитися, але час був такий, що дівчат не брали. Тому я з горем навпіл закінчила ту вишивку, і ніколи більше до неї не поверталася. Єдиний раз вишила величезну скатертину і 6 серветок на конкурс. І вважаю, що то був мій найгероїчніший вчинок». Цій емоційній та енергійній людині просто важко було всидіти за одноманітною та повільною роботою.
А от Георгій Зіновійович у Київ потрапив через те, що десяти-
річку не хотів закінчувати. «Навчання тоді було якесь армійське, — згадує. — А пам'ять я завжди добру мав, тому особливо не напружувався, сачкував потроху. До малювання мене фактично мама заохотила. Вона працювала вчителем біології, а ніяких наочних посібників не було. То я їй малював у розрізі чи рибу, чи жука. І досвіду потрохи набирався».
На п'ятому курсі молоді митці побралися. І тоді стало питання: чи залишатися в столиці викладати, чи їхати в Ужгород за направленням. Емма Романівна в Києві жити не схотіла, бо дуже ревнувала красеня-чоло-віка, який ще й атлетом був. Хоча сама Емма Левадська теж серйозно плаванням займалася. Навіть зараз не уявляє свого життя без спорту. Каже, що коли не пробіжить у день бодай 2 кілометри, погано себе почуває.
Так подружжя опинилося в Ужгороді. Все здавалося екзотикою - і цигани на бричках, і кава, до якої тут привчилися. Георгій Зіновійович пригадує, що тільки на Закарпатті дізнав-
ся, що таке сухе вино. Бо до того думав, що його з порошку отримують.
Серйозно за живопис взялися вже на пенсії. Треба ж чимось займатися, не весь день біля телевізора сидіти.
Картини у Левадських дуже подібні. При роботі над полотнами допомагають одне одному, вдосконалюються. Причому ніхто не визнає, що чомусь іншого навчив. Пан Георгій взагалі стосовно своїх робіт дуже критичний, та й Емма Романівна малювання вважає своїм хобі. Адже всю енергію вона віддає дітям, викладаючи у школі мистецтв уже 15 років. А живопис вимагає абсолютної віддачі. «Класичного художника з мене не вийшло, — каже. — Маю такий характер, що не можу довго зосереджуватися на одній картині. Саме тому те, що чоловік малює впродовж дня, я роблю за годину. Але дуже пишаюся тим, що вже 20 моїх учнів пов'язали своє життя з мистецтвом».
Георгій Зіновійович розповідає, що зараз йому найкраще працюється вдома біля ліжка,
бо малює здебільшого по пам'яті. До того ж багато залежить від натхнення, яке, втім, можна програмувати.
«Якщо дуже втомлююся на роботі й нічого в голову не лізе, йду трохи прогулятися, вип'ю чогось, одне слово - змінюю заняття. Дуже псує натхнення переїдання. Тоді вже нічого робити не хочеться», — навчає.
Звичайно, двом митцям в одному домі ой як не просто. Він - вдумливий, неговіркий, зосереджений, з філософським світосприйняттям. Вона - імпульсивна, енергійна, емоційна, любить експериментувати. Коли щось не виходить, фарба не туди потрапить, тоді краще на певний час розійтися чи відволікти-ся за іншим заняттям, щоб конфлікту уникнути. Але, попри таку різницю в темпераментах, життя окремо не уявляють. То, можливо, саме у такій різності і захований секрет успішного та тривалого творчого і сімейного союзу, завдяки якому народжуються дивовижні картини?
Людмила ОЛІЙНИК, Ужгород
"Міфологія українців" по-закарпатськи
Закарпатський художник Василь Вовчок продовжує вперто ходити в Європу
Закарпатський художник Павло Балла мріє про винний погріб ..."Шандор Петефі"
Ужгородському художнику «Наснилось»...
UA-Reporter.com