В Ужгороді від колись славного СКТБ "Квант" УжНУ лишилися ріжки та ніжки

Днями вручено державні нагороди працівникам Національної академії наук України. Правда, ще за пару днів до того вони же мітингували проти мізерного фінансування академічних установ. Так що – з журбою радість обнялись.

Найбільше, що кидалось у вічі при спогляданні процедури нагородження – відсутність у залі 40-50-річних. Молодші є, старші взагалі домінують, а отого віку, який греки називали “акме” (“розквіт”) – як кіт наплакав. Причини зрозумілі – у “лихі дев’яності” наукова молодь дружно пішла із лабораторій та інститутів у бізнес. Фінансування науки тоді практично припинилося, доводилося виживати схемами “купи – продай”. Дехто піднявся дуже високо, використавши перші кооперативи, створені ще комсомолом.
Але багато хто не знайшов себе і в бізнесі, бо період первісного накопичення капіталу вимагав зовсім не інтелігентних рис характеру, а якраз навпаки. Причому якщо у столиці відхід молоді з науки у бізнес був відчутним, то в Ужгороді – взагалі поголовним. Від колись славного університетського СКТБ “Квант” лишилися ріжки та ніжки. Повністю припинили роботу наукові підрозділи наших заводів, котрі працювали великою мірою на оборону. Те, що фізики стали торгувати побутовою і офісною електронікою – ще зрозуміло. Але пішли і гуманітарії (згадується ряд знайомих істориків і журналістів), котрі особливих задатків до бізнесу взагалі не мали. Зараз відбувається повернення назад, реконкіста – відвоювання втраченого, хоча у більшості людей з цього покоління партія вже зіграна і її не переграєш.
А от молодь намагається все-таки закріпитися у науці, перш за все у прикладній. Останніми роками найпопулярнішою була спеціальність програміста – ідеальна для роботи за кордоном. Україна поволі ставала світовою кузнею кадрів. І все ж доба дикого капіталізму у нас нарешті закінчилася. Відверто кримінальні схеми відходять у минуле. Бізнес поступово стає більш цивілізованим, респектабельним. Зокрема, він починає потребувати власних науково-технічних розробок. На оце і реагує амбіційна молодь. Покоління двадцятирічних частково іде у науку, раніше же, ще якихось п’ять років тому цього не спостерігалося. Тепер же знову є попит на мрії, які можна реалізувати засобами сучасної науки. Найчастіше такою мрією називають нанотехнології.
Ще на початку кризи 2008 р. багато говорилося про те, що вона дасть поштовх до революційних змін в усьому світовому виробництві, до запровадження нанотехнологій. Останнє слово практично не сходить зі сторінок преси. Правда, пересічний українець так і не знає, що воно таке. Це у 1960-70-ті ми переживали потужний сплеск науково-популярної літератури, коли будь-яка новинка через рік-другий ставала надбанням широкої громадськості, а тиражі відповідних журналів просто зашкалювали. Без відродження тієї практики (мабуть, вже у нових формах, із залученням Інтернету) кадровий потенціал науки теж не відновиш.
Нанотехнології ж – це своєрідна модифікація алхімії на основі мікрофізики. Це коли, грубо кажучи, сіно перетворюють, змінюючи його молекулярну структуру, безпосередньо у молоко, не пропускаючи через корову. Приклад, звісно, не однозначний, бо натуральну їжу ніяка штучна цілком не замінить. Але в умовах, коли на планеті мільйони людей гинуть від голоду, і такі розробки не позбавлені сенсу. Тим більше, коли йдеться про перетворення простих ординарних речовин (сміття) у якісь рідкісні цінні матеріали. Один з найпростіших прикладів подібної нанотехнології відомий вже давно – вирощування із графіту штучного алмазу.
Чи готова сучасна Україна до подібних розробок? Це якраз залежить від подолання нинішньої лакуни у кадровій сфері, коли з природного ланцюжка науковців випало ціле покоління. Якщо вдасться перекинути місток від фахівців уже пенсійного віку до зовсім молодих їх наступників, тоді перспектива з’явиться. Бо найбільшої проблемою нинішньої української науки є відсутність сучасних науковим шкіл: потенційних засновників шкіл не бракує, але кому передавати цей цінний досвід – тих зовсім небагато. Наука знову повинна стати престижною – як тоді коли наші фізики кували ядерний щит Вітчизни і на них працювала вся ідеологічна машина.
Дуже повільно, але на нові тенденції починає реагувати вища школа. Якщо раніше в УжНУ найбільший конкурс був на юридичні і економічні спеціальності, то тепер – на туристичні при незначному підйому інтересу і до фізичних. Поки це тільки ледь намічена тенденція. Багато залежатиме від того, чи почнеться з наступного року пожвавлення у реальному секторі економіки, чи почнеться реалізація наших численних контрактів з Китаєм, арабськими країнами, Бразилією, наскільки зросте товарообмін з Росією в умовах зони вільної торгівлі. Виробництво зможе потягти за собою науку, а та – дати перспективу і виробництву і суспільству в цілому. Скільки би багато не інвестували у вітчизняну економіку наші заробітчани-емігранти (а це справді вражаючий відсоток), але це інвестиції тільки для нинішнього дня – не для завтрашнього. Перспективу, українську мрію здатні забезпечити тільки великий капітал (державний і приватний), якщо він займеться науково-технічними розробками, запровадженням принципово нових технологій.
Cергій Федака