Правоохоронці відтепер будуть слідкувати, аби журналісти не писали зайвого?

Початок року в Україні ознаменувався гучними владними нововведеннями, які знову призвели до розмов про можливі утиски свободи слова. Журналісти розгублені: то що їм можна писати, а чого не варто, аби не «загриміти» за ґрати? Точної відповіді на це не мають навіть самі правоохоронці, але й так зрозуміло: буде відповідна законодавча база — будуть і прецеденти.

Статки чиновників відтепер охороняє закон
А почалося все з того, що 24 січня Конституційний Суд України на прохання Жашківської районної ради Черкаської області взявся офіційно розтлумачити положення частини 1, 2 статті 32 та частини 2, 3 статті 34 Конституції України, якими підтвердив заборону збирати, зберігати та оприлюднювати будь-яку конфіденційну інформацію про людину та пояснив, що слід розуміти під поняттям конфіденційності.

До цього часу конфіденційною вважалася інформація про фізичну особу, її національність, освіту, сімейний стан, стан здоров’я, адресу, дату та місце народження. Відтепер список заборонених тем розширився, зокрема, забороні підлягає висвітлення матеріального становища людини, місце її проживання та перебування, дані про майнові та немайнові відносини з іншими особами, зокрема з членами родини, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються в побутовій, інтимній, товариській, професійній, діловій сферах. Усе це стосується і чиновників, але лише в тому випадку, коли ніяк не пов’язано з їхніми службовими обов’язками.

Втручання в особисте життя людини та розповсюдження без згоди конфіденційної інформації про неї досить суворо карається законом, зокрема Карний кодекс передбачає штраф від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або до 2 років виправних робіт, арешт на строк до 6 місяців або навіть позбавлення волі до 3 років. Таке жорстке обмеження досить сильно утискає тих журналістів, котрі працюють над розслідуваннями корупційних схем, а також висвітлюють світське життя. І хоч закарпатської медіасфери це стосується не так прямо (журналістські розслідування у нас є доволі рідкісним явищем, та й світського життя, як такого, крайова еліта не веде), віднедавна багато хто з журналістів тричі подумає перед тим, як братися за висвітлення якоїсь «сумнівної» теми.

Конфіденційність боронять усі країни
За фаховим коментарем ми звернулися до доктора юридичних наук, професора юридичного факультету УжНУ Ярослава Лазура, котрий насамперед зазначив, що порушене «Замком» питання є дискусійним і актуальним не тільки для України, а й для всього світового співтовариства, яке боронить права людей.

«Рішення Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення права на інформацію і захист конфіденційної інформації про особу, – аналізує юрист, – є нічим іншим, як однією з багатьох спроб суспільства віднайти справедливий баланс у вічному конфлікті інтересів: з одного боку – інтересів конкретної особи і суспільства в цілому в частині реалізації їхнього права на доступ до інформації, а з іншого – інтересів конкретної особи в частині дотримання заборони розповсюджувати конфіденційну інформацію про неї без її згоди. Не треба бути юристом, аби зрозуміти, що вирішити цей конфлікт у принципі неможливо, адже має місце класична ситуація, коли для того, щоб забезпечити реалізацію права однієї особи (в даному випадку право на заборону розповсюджувати про неї конфіденційну інформацію), необхідно забезпечити дотримання обов’язку інших осіб не порушувати цього права, а значить виникає потреба обмежувати права цих осіб на отримання інформації, в тому числі через засоби масової інформації».

Ярослав Лазур пояснює: вирішення цієї проблеми триває багато років, зокрема тільки на міжнародному рівні про співвідношення цих прав йшлося в Загальній декларації прав людини 1948 року, у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року тощо. В Україні ця проблематика регулюється нормами Цивільного кодексу, законами про інформацію, про друковані ЗМІ, про захист персональних даних, про доступ до публічної інформації та багатьма іншими. При цьому всі згадані акти, як міжнародні так і національні, практично однаково дублюють одне й те саме положення: особа, незалежно від свого статусу в суспільстві (а значить це стосується і осіб, котрі працюють в органах влади та місцевого самоврядування) має право на захист від втручання в особисте і сімейне життя, в тому числі на заборону без її згоди поширювати про неї конфіденційну інформацію.

Власне, ніхто й не дискутує про потрібність цієї гарантії, однак багато хто переконаний, що вона не має бути абсолютною, коли мова заходить про чиновників (принаймні, в реаліях нашої країни). Ярослав Лазур пояснює: з одного боку, це суперечить принципу рівності громадян, але, з іншого, неможливо забезпечити прозорість влади, якщо особа, перебуваючи на посаді, пов’язаній зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, буде непублічною. «Як на мене, – розповідає Ярослав Лазур, – одна з найбільш вдалих правових позицій із цього приводу була сформульована Парламентською Асамблеєю Ради Європи, яка у своїй Резолюції від 25 грудня 2008 року вказала, що публічні особи мають усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя. Україна в цьому не повинна бути винятком».

Деякі розбіжності бачить ужгородський юрист і в тому, що прийнятий минулого року Закон про засади запобігання і протидії корупції не просто дозволяє, а й навіть зобов’язує публікувати у ЗМІ відомості, зазначені у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, починаючи від вищих посадових осіб держави і закінчуючи керівниками органів місцевого самоврядування та їх заступниками. Водночас, принцип відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування передбачає, що не можна обмежувати доступ до інформації, яка пов’язана із виконанням чиновником своїх повноважень, у тому числі розмір його заробітної плати.

Іншими словами, навіть інформація про транспорт, на якому пересувається посадовець у рамках виконання своїх обов’язків, є абсолютно публічною. Єдине, на що треба зважати, оприлюднюючи відомості про чиновника, – це права членів його родини, інтере­си яких не повинні страждати через вид зайнятості їхніх рідних.

Загалом Ярослав Лазур вважає, що таке тлумачення Конституції у кінцевому підсумку для ЗМІ та свободи слова нічого не змінить. «Позиція Конституційного Суду є більше констатуючою, – зауважив він, – бо нічого нового у нашу правову систему не принесла, а лише узагальнила в одному документі ті положення, які були розписані в багатьох нормативно-правових актах. Як і раніше, журналісти мають законне право висвітлювати інформацію про чиновників. На практиці ж для настання відповідальності за розповсюдження конфіденційної інформації мало факту розповсюдження – потрібне ще бажання самого чиновника, направлення відповідного позову до суду, що може бути не дуже привабливим для публічної особи».

Саджати не будуть, але в доступі обмежать
Не зовсім погоджується зі своїм колегою інший правник – директор Інституту Медіа Права Тарас Шевченко. Він переконаний, що тлумачення Конституції в цьому питанні було підняте спеціально для того, аби влада мала шпаринку в Законі про доступ до публічної інформації, а точніше – могла відмовляти громадянам в інформації, яку вони хочуть отримати у відповідь на свої запити. Вже зараз, стверджує він, є кілька прикладів того, що під маркою конфіденційності журналістам не надають інформації, яка безпосередньо стосується використання бюджетних коштів. Зокрема, днями оглядач журналу «Кореспондент» Ірина Соломко, отримавши від Апарату Верховної Ради саме таку відмовку на її запит стосовно надання відомостей про помічників-консультантів народних депутатів (нагадаємо, що на утримання помічників кожен депутат офіційно отримує щомісячно по 18 тис. грн.), подала до Окружного адміністративного суду міста Києва позов.

«Чиновники нині і так нехтують своїм обов’язком надавати всю інформацію про власну роботу, – каже Тарас Шевченко, – а надалі матимуть ще більше підстав для цього. Проте до серйозніших наслідків для журналістів тлумачення Конституції у питанні конфіденційності, гадаю, не призведе, адже всі ці норми були прописані в законодавчих актах і раніше, а я щось не пригадую, аби за їх недотримання за роки незалежності нашої країни був засуджений хоча б один медійник».

Разом із тим директор Інституту Медіа Права вважає, що Конституційний Суд своїм тлумаченням ніякої ясності в це питання не вніс і, врешті-решт, нічого не розтлумачив, тому журналістам варто розумітися на юриспруденції не гірше професійних правників.

Інформаційна безпека під контролем СБУ
Ще одним нововведенням, яке сколихнуло засоби масової інформації, стало внесення Президентом змін до організаційної структури Служби безпеки України, зокрема створення у кінці січня нового підрозділу – Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки. Деякі журналісти і депутати почали лякати: мовляв, відтепер СБУ під виглядом недопущення дискредитації органів державної влади заборонятиме висвітлювати у ЗМІ акції непокори та інші подібні заходи. Тому ми звернулися із запитом до обласного управління СБУ, в якому попросили розтлумачити, чи з’явиться такий підрозділ на місцях та чим він буде займатися.

В Управлінні Служби безпеки України в Закарпатській області «Замку» підтвердили наміри створення такого підрозділу, однак запевнили, що до кола завдань Департаменту, за попередніми планами, входитиме «протидія злочинам у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, запобігання несанкціонованому доступу і втручанню в роботу державних електронних інформаційних ресурсів». Як бачимо, про ЗМІ в переліку завдань Департаменту не йдеться, але у світлі останніх подій із хакерськими атаками, свободи слова чи пак вільного користування Інтернетом у певному розумінні стосуватися будуть.

Тетяна Літераті