Валерій Тимченко: „Про Чорнобиль розповідаю вперше. Мені не пощастило бачити самісіньке "пекло" реактора...

Пам’ять... Вона є рушієм людського поступу й оберегом найвищих моральних цінностей. Спливатимуть роки, але теперішнє й прийдешнє покоління не раз повертатиметься до тієї катастрофічної квітневої вогненної ночі 1986 року.

Валерій Тимченко

Тепер вже відомо, що лише через дев’ять годин після вибуху на ЧАЕС до Прип’яті прибули військові підрозділи цивільної оборони. Смертоносний удар ядерної стихії прийняли на себе пожежники та експлуатаційники, незабезпечені ні протирадіаційними засобами, ні елементарним з захистом. Двадцять вісім вогнеборців першими зустріли лихо аварії, а шестеро бійців першої шеренги менше ніж за місяць після трагедії пішли із життя. А скільки їх, ще не старих за віком, несуть на собі похмурий відбиток чорного лиха? А в серці – полинову гіркоту пам’яті і світло людей. Тих, яких не повернеш. Помовчімо ж хвилину, перш ніж рушити далі.

Усього в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і гасінні пожеж у 30-кілометровій зоні брали участь 6217 пожежників з усіх областей України. Серед них і 36 закарпатських вогнеборців, які з 1986 по 1991 роки на різних посадах брали участь у ліквідації наслідків аварії в зоні відчуження. Не так багато з них, сьогодні залишилися в строю. Одні вийшли на пенсію, а інші за станом здоров’я звільнилися зі служби.

Серед тих, хто продовжує “воювати” з різним стихійним лихом як природного, так і техногенного характеру, начальник сектору дізнання управління МНС України в Закарпатській області підполковник внутрішньої служби Валерій Тимченко.

До Чорнобиля нашого співрозмовника доля “закинула” у 27-річному віці, коли працював інспектором держпожнагляду в Мукачівському райвідділі міліції. У „зоні” служба тоді йшла вахтовим методом – місяць в Чорнобилі, а місяць вдома.

— У січні 1990 року я вперше не лише побачив Чорнобиль, але й реально відчув його - згадує Валерій Васильович. Спочатку страшенно дерло в горлі, здавалося, що його затискають гвинтиками. Тоді ми не знали найголовнішого - як надмірна радіація відбирає силу й здоров’я у людей, не залишаючи права вибору... Тільки з часом усвідомив слова батька покійного Віктора Кібенка (пожежника першої шеренги), який навідуючись до частини, постійно просив нас, щоб ми береглися. Те що, радіація не має ні смаку, ні кольору, ні запаху, притупляло почуття небезпеки. Серед тих, хто розділив зі мною цю небезпечну службу, дехто вже відійшов у вічність...

У той час охороною цього міста та 30-кілометровою зоною відчуження займалася шістнадцята пожежна частина. Вона в Чорнобилі стоїть на самому виїзді з міста в бік станції. Розселили нас у двомісних кімнатах місцевого гуртожитку, а потім суворо проконсультували, що ходити треба лише визначеними доріжками - у пожежну частину, їдальню – і нікуди більше не ступати. Центральною дорогою можна було пересуватися без обмежень. Мотивували таке рішення наявністю радіації. З усього захисного спорядження була лише марлева пов’язка. Інших засобів захисту не було. Хоча нам казали про радіаційну небезпеку, яку, зрештою, несуть у собі дим і вогонь, власне вся атмосфера боротьби з пожежею. Адже за таких умов неминуче і зовнішнє опромінення, і внутрішнє – внаслідок респіративного надходження радіоактивних речовин в людський організм.

Якою була реальна доза опромінення не знав ніхто. Після закінчення всього терміну служби нам видавалося посвідчення, де вказувалася доза опромінення. У всіх, хто тоді проходив службу фіксувався один і той показник - 0,2 бера. Реально ж вони були на порядок більше встановленої норми.

Довелося займатися і кадровою роботою, і командувати вертолітним загоном, працювати й інспектором держпожнагляду

Пригадую, пройшло приблизно півмісяця моєї першої вахти, коли при нагоді попросив дозиметриста поміряти чим “дихають” наші нехитрі кімнатні речі. Біля дверей стрілка апарату зупинилася на позначці 2000 гамма-випромінення. Довелося негайно їх міняти. А до цього часу там жили колеги.

Робочий день тривав з восьмої ранку до сьомої вечора. Виїздів було багато, люди страшенно стомлювалися, напевно не так від вогню, як від отриманого опромінення. Після вечері приходили додому і буквально валилися з ніг.

Лише там, у „зоні”, я сповна осмислив дії і роль пожежників, які рятували нашу землю першої катастрофічної ночі. Після їхнього подвигу ми просто не мали права працювати упівсили, - продовжує співрозмовник.



Весна запам’яталася великими пожежами, що розповсюджувалися на десятки кілометрів сухотрав’я. Горіли гектари болотистих торфовищ, у вогняний полон потрапляли лісові масиви й житлові будинки. Бувало таке, що одночасно полум’ям охоплювало 5-10 хат. За день було по 15-20 виїздів. Вертолітному загону, яким командував наш співрозмовник, доводилося займатися не лише повітряною розвідкою території, а й безпосередньо гасити пожежі там, де доступ пожежної техніки був неможливим. На річці Прип’ять – багато островів. На більших з них раніше жили люди, а менші використовувалися під сінокоси. Загоряння на них суттєво впливали на підвищення радіоактивний фону і їх треба було гасити. Для цього ми використовували “хлопушки”.

— „Хлопушка” - це щось на зразок збільшеної у розмірах „мухобойки”. Вертоліт сідав і ми ними прибивали вогонь, - згадує вогнеборець. Умови праці невимовно тяжкі - тепло, а тут ще полум’я, ядучий дим, високий рівень радіації. Марлевої пов’язки для захисту вистачало не надовго. Потім її просто знімали, щоб не утруднювала дихання. Отак, одягнені у звичайнісіньке “хебе”, без будь-яких інших засобів захисту приборкували вогняну стихію...Увесь жах Чорнобиля відчувся, напевно тоді, коли довелося пролітати над самісінькою горловиною зруйнованого четвертого реактора. А потім очі зупинилися на жовтогарячій смузі завдовжки 100-150 метрів серед лісового масиву, що прямувала в бік сусідньої Білорусі. Це були сосни, які від отриманої дози зелене вбрання змінили на руде.

У дощову погоду обльоти не проводилися, тоді Валерій Тимченко повертався до обов’язків інспектора держпожнагляду. Робота інспекції була націлена на забезпечення пожежного захисту в зоні розташування сил, які проводили аварійно-відновлювальні роботи. Серед них були магазини, склади і об’єкти дезактивації, автобусні та транспортні підприємства, що завозили і вивозили людей в зону щодня. Працювали й спеціалісти різних наукових установ. В основному вони проводили всілякі досліди на щурах. Останніх тут вистачало, причому вони вже напевно зазнали певної мутації, бо були досить великих розмірів.

Незважаючи на виняткову пильність та найсуворіші профілактичні заходи, вогонь продовжував свою сумну статистику не лише в зоні, але й на самій атомній станції.

— Пригадую, коли моя чорнобильська служба вже закінчилася, і ми разом з колегами чекали на відправлення за межі зони, нас раптом разом з усіма іншими підняли по тривозі – на одному з реакторів загорівся кабельний тунель. Усі пожежники негайно виїхали туди. Доїхали до самої станції і ми, на наше щастя, на той момент, ті караули, які першими прибули на місце пожежі, вже приборкали її. І ми повернулися звідти без зайвої дози опромінення, - спогади перериваються хвилинним мовчанням... — Усі пожежі там були надзвичайними, бо вогонь і дим у 30-кілометровій зоні несли загрозу виняткову. Гіркоту того диму, ми вдихаємо і досі.

Коли Валерій Тимченко повернувся в обійми рідних – дружини, чотирирічної доньки й дворічного сина – сліз не стримував... Але то були сльози, за які не соромно навіть справжнім чоловікам.



Записала Вікторія БОКІЙ.