Карпати: Плануючи похід у гори, варто завжди готуватися до найгіршого...

Походи на Говерлу є сьогодні дуже популярними, якщо не сказати — масовими. Щоправда, одночасно сходити нині дозволено не більше, як трьомстам особам. Такі обмеження ввели після трагічних подій цього літа — заради безпеки туристів. Крім того, ці заходи допоможуть зберегти унікальну гірську рослинність. Фахівці кажуть, що далеко не всі підкорювачі цікавляться прогнозами метеослужб та вміють за підказками природи правильно визначати момент, коли треба негайно тікати донизу. Ще більша відповідальність покладена на тих, хто веде у гори дитячу команду. Про те, як найкраще організувати таку екскурсію, я дізналася від інструкторів та рятувальників. І не лише в теорії, а й на практиці спостерігала під час першого в моєму житті підкорення Говерли. Запорука успішної екскурсії — досвідченість керівників туристичної групи. Мене та 25 школярів шостого-десятого класів у гори вели Надія та Сергій Куци, котрі разом працюють у “Скандинавській гімназії”: Надія Юріївна — викладачем біології, Сергій Миколайович — заступником директора з адміністративно-господарської частини. У першій половині дня вчителюють та господарюють, у другій — проводять заняття туристичного гуртка, навчаючи добровольців техніки подолання перешкод, спортивного орієнтування та інших мандрівних мудрагелій, які у вихідні закріплюють на практиці в одному зі столичних лісів. Між іншим, кожен із подружжя має посвідчення інструкторів шкільного туризму та відповідний понаддвадцятирічний досвід. За словами Сергія Миколайовича, плідній роботі сприяє суттєва — і словом, і ділом — підтримка директорки “Скандинавської гімназії” Тетяни Пушкарьової. А з необхідним туристичним спорядженням закладу допоміг депутат Київради Віктор Іванченко. Відтак нині є змога влаштовувати цікаві вилазки на природу не лише учням, а й... колегам-учителям. Скажімо, цього літа веселим педагогічним гуртом на два тижні гайнули до Карпат, причому одразу замахнулися на похід першої категорії складності. Саме там, за словами організаторів, і народилася ідея підкорити Говерлу. Кажуть, гори вразили такою красою, яку неодмінно захотілося показати дітлахам, причому всім охочим, а не лише гуртківцям. Щоправда, кожен з претендентів на поїздку пройшов оригінальне випробування. Оголошуючи умови подорожі, Надія Юріївна попередила: після повернення одразу з поїзда йдемо на уроки (мовляв, не хочу, щоб походом прикривалися звичайні прогульники). На таку “сувору” вимогу мужньо пристали двадцять п’ять майбутніх підкорювачів Говерли.

Плануючи похід до непередбачуваних Карпат, варто завжди сподіватися на краще, проте готуватися до найгіршого. Правильність цієї універсальної формули Надія Куц перевірила на власному досвіді. Адже вперше підкорити Говерлу з групою учнів намагалася ще близько дев’яти років тому. Щоправда, тоді до вершини не дійшли сто метрів: пронизливий шквальний вітер, що раптово розгулявся на “лисій” поверхні гори, серйозно загрожував життю та здоров’ю дітей. Відтак цьогоріч до підйому готувалися особливо ретельно. У команду залучили п’ятьох досвідчених педагогів та професійного лікаря. Зібрали батьківські збори, де дорослих чесно попередили: ставитимемось до ваших чад, як до своїх — суворо, але справедливо. Бо ж гори не пробачають... Батьки отримали й детальний перелік речей, що обов’язково повинні бути в дитячих рюкзаках: дві пари взуття (на випадок, якщо одна промокне під час сходження), теплий одяг, шапка та рукавички (у таку пору року на вершині вже зовсім зимно), дощовий плащ. Серед іншого варто узяти й гігієнічну помаду та дитячий крем, аби захистити шкіру від обвітрення, а з їстівного — родзинки й курагу, щоб злегка “заморити комара” на привалі (повний шлунок суттєво ускладнить і без того не легкий підйом), та шоколадку — відсвяткувати підкорення висоти. З “гарячих” напоїв, наголосили організатори, заборонено брати будь-що міцніше за чай. До слова, наші керівники звернулися за допомогою до Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Адже працівники тамтешнього екскурсійного відділу можуть суттєво полегшити “головний біль”, пов’язаний з організацією поїздки. Скажімо, запропонують і продумають оптимальний маршрут, допоможуть влаштуватися на ночівлю в одній зі спеціальних дитячих турбаз, знайдуть досвідченого “гірського” провідника з місцевого рятувального загону.

Ночувати напередодні сходження ми зупинилися у Ворохті — одному з найпопулярніших стартових майданчиків для підкорювачів Говерли. Чи не найповніше уявлення про тутешній край отримуєш, відвідавши канатно-крісельну дорогу — близько двох тисяч метрів шаленого “легкозасвоюваного” задоволення для дорослих та дітей. У найнижчому її місці можна “почухати” кінчиками черевиків золоті верхівки дерев, які пропливають під тобою. Захопившися щедротами карпатського краю, один з наших “скандинавців” примудрився просто з підйомника впустити на гуцульське подвір’я гаманець (цікаво, чи часто на голови гірняків випадає такий “золотий дощ”?).

... Говерла розпочалася для нас із підйому о шостій годині ранку. Близько восьмої автобус висадив нашу групу на території Карпатського національного природного парку. Саме звідси туристичні групи стартують для стрімкого чотирикілометрового сходження. Щоправда, існує й інший шлях — не такий крутий, але удвічі довший.

Правила, як розповів наш провідник, працівник Ворохтянського рятувального загону Сергій Дячук, прості: попереду разом з наймолодшими школярами йде він, позаду — без “розривів” — старші учні та вчителі. По дорозі заборонено смітити, зривати рослини, відхилятися від маршруту. Якщо докладемо зусиль, зауважив Сергій Васильович, будемо на вершині вже за дві години.

Перші кількасот метрів треба підійматися лісом, чіпляючись за кам’яні виступи та заплутане коріння прадавніх смерек, аж до невеличкої зарослої галявини з дерев’яною лавкою та філософським написом на ній: “Відпочинь та подумай про майбутнє України”. От тільки сидіти під час привалу фахівці не рекомендують: зайві присідання-вставання додають навантаження серцю. Отож відпочивати краще стоячи чи в легкій ходьбі. До слова, звідси вперше відкрилася панорама на Говерлу, злегка затулену іншою горою. В декого вона викликала іронічну посмішку: мовляв, нічого особливого. Така собі величенька купа рудого піску.

Втім, уже незабаром від легковажного оптимізму не лишилося й сліду. Малооригінальний пагорб перетворився на вражаючу стіну 2061 метр заввишки, невибаглива стежечка — на таку собі улоговину, вкриту кам’яними брилами та колючим низькорослим чагарником... Йшли повільно. Страшенно мучила спрага. Щоправда, захоплюватися водою фахівці теж не радять — суттєво збільшується потовиділення, тоді як спини у нас і без того добряче змокріли. В окремих місцях відвойовувати у гори кожен наступний метр доводилося мало не навколішки. Далася взнаки й зміна тиску — у декого розболілася голова чи заклало вуха.

Щоправда, особисто мене турбувало одне: як злазитиму донизу? Стежка, якою щойно підіймалися, згори виглядала так, неначе спадала у прірву. Здавалося, варто зробити необережний крок вліво чи вправо, інстинктивно схопитися за того, хто попереду тебе — і, як у тому анекдоті: мимо, весело побрязкуючи карабінами, пролетіла зв’язка альпіністів...

Кожен боровся з утомою по-своєму. Хтось уперто йшов, долаючи останні метри фінішної прямої, та ще й тягнув на “буксирі” інших, хтось апатично стояв на схилі, набираючись сил для “останнього ривка”. Надія Юріївна, скажімо, ще й встигала поєднувати туристично-спортивну мету походу з навчальною — на ходу проводила для охочих такий собі біологічно-географічний “лікнеп”: зверніть, мовляв, увагу на залишки льодовикової діяльності, що проявляються в осипах каміння на схилах, чи ж на витоки гірської річки Прут, або ж на альпійську рослинність на полонинах... Справді-бо, де ж іще, як не в захоплюючій подорожі, покажеш дітлахам те, що вони зазвичай бачать лише на картинках у підручнику?..

Що ближче до мети, то більшим стає почуття власної унікальності. Подумати тільки, приборкувачі норовливої королеви Карпатських гір!.. Щоправда, подібні ілюзії вщерть розбиваються об кам’янистий майданчик, який прикрашає маківку Говерли. Допоки нога першого “скандинавця” торкнулася говерлянського піку, там уже зібрався натовп з кількох десятків “екстремалів”. Між численними монументами, які кожен з більш-менш відомих державних діячів вважає за потрібне встановлювати тут на честь свого сходження, ця строката туристська публіка справляла трохи кумедне враження. Хтось вправлявся у співі українського гімну, дехто перевіряв якість мобільного зв’язку (мовляв, ти де? А я — на Говерлі!), інші ж додавали говерлянським пам’ятникам “національного” колориту традиційно-банальним “тут був...”

Як зауважив наш провідник Сергій Дячук, умови для сходження були ідеальними. Справді-бо, швидкість вітру на вершині — близько п’ятнадцяти метрів на секунду. Мало не повний штиль. Тоді як суттєвій частині груп, за словами Сергія Васильовича, через погодні умови доводиться повертатися на півдорозі. Щоправда, великою мірою в тому винні вчителі, які не цікавляться прогнозами метеослужб та не вміють за “підказками природи” правильно визначати момент, коли треба негайно тікати донизу. Більше того, халатність педагогів інколи призводить до нещасть. Скажімо, торік у листопаді, як розповів пан Дячук, одна з місцевих учительок привела на Говерлу підлітків. І коли один з них помітив, що загубив дорогою шапку, відправила школяра самого на пошуки... Сигнал про зниклого учня надійшов до Ворохтянського рятувального загону о дев’ятій вечора. Дитину ж, дякувати долі, живу та здорову, гірники розшукали серед непрохідного лісу аж о третій годині ночі. Щоправда, за словами Сергія Васильовича, особливо небезпечним є тільки зимовий маршрут на Говерлу — глибина снігу подекуди сягає кількох метрів.



Оксана ПЯСКІВСЬКА, "Хрещатик", (Київ—Ворохта—Київ)