В Ужгороді почастішали випадки крадіжок металу — як кольорового, так і чорного

Свого часу, у 90-х роках минулого століття, бум на цей “бізнес” був очевидним. Хтось збирав чи крав, щоб прогодуватися у важкі часи, а в когось це стало професією.

До слова, згадаю курйозний випадок, який трапився в 1995 році в одному із сіл Закарпаття під час футбольних поєдинків між сусідніми селами. У перерві між матчами футболісти та вболівальники відлучилися на годину з поля, щоб відпочити та випити кухоль соку чи пива. Коли повернулися, то не побачили футбольних воріт: вони були акуратно зрізані і зникли в невідомому напрямку.

За останні роки ажіотаж начебто стих через об’єктивні причини: життя відносно покращилося, та й “резерви” металу потрохи вичерпуються. Але зараз крадіжки каналізаційних люків, залізничних рейок, чавунних труб чи електричних дротів стали в Ужгороді ледь не щоденними. Люди збирають брухт у найнестандартніший спосіб, у тому числі й досить ризикований. Цілі групи, до яких часто входять і діти, нишпорять повсюди: на смітниках, у скверах та дворах. Вони викопують, відрізають, виймають із землі та здають видобутий метал на приймальні пункти.

Економічний бік питання

Чорний метал знову подорожчав, і спеціалісти прогнозують подальше зростання цін на металобрухт. А зниження попиту не передбачається. Свого часу (відтоді майже нічого й не змінилося) Міністерство внутрішніх справ України на верхах фактично визнало своє безсилля перед криміналізацією у галузі збирання, переробки та реалізації металобрухту. Щороку в країні порушуються десятки тисяч кримінальних справ проти викрадачів кольорових та чорних металів, при крадіжках дротів з ліній електропередач гинуть сотні українців, у тому числі й підлітки. МВС запропонувало як панацею від усіх бід ввести у цій галузі державну монополію у зв’язку із невпинним зростанням кількості злочинів, пов’язаних iз крадіжкою металів. Щоб подолати злочинність, років десять тому намагалися надати право проведення операцій із металобрухтом лише спеціалізованим та ліцензованим підприємствам. Деякий час закон брав верх, але все повернулося на круги своя…

Для довідки. В Україні тільки чорного брухту збирається щороку близько 11 млн. тонн. На думку експертів, треба усього лише забезпечити виконання чинного закону, який обмежує участь фізичних осіб у збиранні металу побутовим брухтом. Але реалії показують, що так само можуть порушувати закон, приймаючи крадений метал, і державні підприємства. Бо що їм заважає? Фактично нічого. За вищезгаданим законом, приймальні пункти будь-якої форми власності не мають права приймати брухт явно злочинного походження: люки, сотні метрів дротів, пам’ятні знаки чи плити, надмогильні хрести тощо. А чи спрацьовує закон на місцях, довідатися неможливо...

Правда, в пунктах прийому металу непобутовий брухт уже не приймають у незміненому вигляді. Каналізаційні чи зливневі люки, алюмінієві та мідні дроти, хрести чи бронзові плити розбиваються ділками на шматки, ріжуться флексом чи ножівкою та здаються в пункти як не визначений у часі та просторі металічний непотріб, який можна кваліфікувати так: знайдений на смітнику шматок заліза. Нічого не бачили, нічого не знаємо… А це вже на совісті добувачів та приймачів. Не треба далеко ходити: кілька років тому із пам’ятника загиблим міліціонерам на Православній набережній в Ужгороді зникла бронзова дошка. За декілька днів її, розрізану на декілька шматків, правоохоронці знайшли в одному з місцевих приймальних пунктів. У пошуках металу злодії вже не гребують нічим: крадуть ворота з будинків; на аварійно-небезпечних ділянках шляху неподалік міста зникають хрести, які родичі встановили в пам’ять загиблим… Коментарі зайві.

Колись розглядався проект про внесення змін до Закону України “Про металобрухт”, який був прийнятий років зо десять тому. Що ж змінилося за цей час? Було б несправедливо не сказати, що не сталося ніяких позитивних зрушень. Відбулася перереєстрація фірм, які приймають метал, їхня кількість зменшилася, що привело до оптимізації ринку металобрухту. Було відпрацьовано і загальний механізм потоків металу. Але, як не прикро, все ж доводиться констатувати, що і сьогодні мають місце значні зловживання при здійсненні операцій із брухтом чорних та кольорових металів. Є дві причини, які зумовлюють такий стан. Перша: недосконалість загального законодавчого поля, яке регулює ринок металобрухту. Друга: небажання правоохоронних органів на місцях виконувати вимоги чинного законодавства. Але про це трохи нижче.

Головна причина нинішнього негативного стану по роботі з металобрухтом — діяльність дрібних приймальних пунктів, що розташовані в гаражах, підвалах чи будинках. Ніхто не може сьогодні назвати їхню кількість та механізм контролю за їхньою діяльністю. І саме вони є найбільшим осередком порушень, основною ланкою у ланцюгу кримінальних діянь із металом. Несправедливо було б не обмовитися, що основна частина приймальників металу — чесні підприємці, які працюють згідно з чинними вимогами. За законом, на території як спеціалізованого підприємства, так і невеликої філії повинні знаходитися контрольно-касові апарати, видаватися офіційні акти купівлі-продажу та сертифікати походження на весь товар. Передбачається і розмежування понять промислового й побутового брухту. Але тут теж спрацьовують непідвладні міліції економічні закони: наявними силами і ресурсами неможливо проводити профілактику цього виду злочинності, бо незаможні громадяни, без сумніву, крали і крастимуть. Справа ще й у тому, що протягом останніх років увесь нічийний брухт, який лежав повсюди, визбирано, а традиція викрадення металу тягнеться ще з часів СРСР. Навіть піонери крали щойно привезені до двору ЖРЕРу гойдалки, лавиці чи запчастини до комунтехніки та здавали на металобрухт у школі задля високих показників. Сам автор зізнається (за давністю скоєного йому це пробачиться відповідними органами), що в п’ятому класі разом із друзями потяг із госпдвору, розташованого неподалік школи ЖРЕРу, новий-новісінький “грибок” для пісочниці, арматуру для будівництва та основу для лавиць із столиком й отримав за кілька сотень кілограмів цього заліза похвалу від завуча. Тоді ж інші класи не змогли добути й десятої долі від наших “злочинних” трофеїв. Цікаво, що тоді ніхто з правоохоронців, педагогів чи ЖРЕРівців не забили на сполох.

Часи змінилися. Зараз ті, хто нечесно збирає залізо, крадуть каструлі з подвір’їв стареньких бабусь на селах (особисто у моїх знайомих півроку тому із приватного двору під час якогось святкування поцупили напівпорожній казан прямо з вогнища), знімають електропроводи, тягнуть рейки. Чи не варто було б просто-напросто закрити всі приватні приймальні пункти? Хоча навряд чи тоді настав би порядок...

Життя в обмін на металобрухт

Розкрадання кольорового металу на електроопорах чи в трансформаторних шафах свого часу мало справді катастрофічний характер. На щастя, зараз злочинці порозумнішали, і подібних випадків стає все менше й менше, але поодинокі факти із летальними наслідками все одно трапляються по кілька разів на рік. Гинуть люди через якісь 10—20 гривень, котрі можна отримати за вкрадені “крихти” кольорового лому.

Ситуацiя ускладнюється тим, що “металошукачі” наражають на небезпеку не тільки своє життя, а й життя інших людей. До цього можна віднести й обірвані дроти під напругою, які звисають над пішохідною частиною, і викрадення на залізниці рейок, електрообладнання чи запчастин вагонів. Тут варто зазначити: викрадачам не слід забувати, що зачепити оголений провід чи потрапити в каналізаційний отвір можуть вони самі або їхні діти.

РОЗКРАДАЮТЬ УСЕ… (міська статистика останніх днів)

Співробітники ужгородської міліції минулого тижня затримали неповнолітніх розкрадачів, які намагалися демонтувати залізничні рейки в районі Радванки, і цей злочин, безумовно, міг спричинити транспортну катастрофу. Приблизно тоді ж хтось поцупив кілька парапетів із підвісного Боздоського мосту. Два місяці тому вночі невідомі покрали багато зливневих люків по вул. Грушевського. А цього тижня начальник управління міського господарства повідомив, що з понеділка на вівторок в одній із ужгородських багатоповерхівок зловмисники вночі протягом тривалого часу (!) відрізали у підвалі труби. Як це не парадоксально, але за їхніми діями тихцем спостерігали мешканці цього будинку, які лише вранці вирішили зателефонувати до комунальних служб. Коли в них поцікавилися, чому ж вони не дали знати міліції, мешканці знизали плечима та почали нарікати на бездіяльність комунальників.

В управлінні міського господарства нам дали й свіжу інформацію від кількох ЖРЕРів та “Міськсвітла” стосовно зникнення “металічного” комунального майна. Лише останніми днями у різних мікрорайонах Ужгорода зникло десятки каналізаційних, кабельних та теплових люків, по підвалах покрадено каналізаційні труби, хтось познімав чавунні цоколі з металічних опор вуличних ліхтарів та позрізав кабелі.

За вседержавною статистикою, у великому місті на кшталт Львова в середньому щороку зникає 700—800 люків. А за офіційною розцінкою, вартість добротного люка — близько 390 гривень, трохи дешевшого — 340—350 гривень. Можна взяти до рук калькулятор і порахувати, у що це виливається міській казні.

МОРАЛЬНИЙ БІК ПИТАННЯ Злочин це чи ні?

Нам пощастило зустрітися та поспілкуватися з ужгородцем, який уже багато років із сім’єю професійно й законно займається добуванням і збутом чорних та кольорових металів. Для них основне джерело сировини — сміттєві контейнерні майданчики, куди мешканці міста викидають залишені після ремонту водопровідні чи опалювальні труби, латунні крани, залишки бойлерів, металічний посуд або старі телевізори. Це обходиться добувачам безкоштовно. Другий варіант — придбання в ужгородців радіаторів, холодильників тощо, які відпрацювали свій вік. (“Пакупаєм батарєї, желєзо…”, — класичний гомін вихідними у дворах обласного центру). І це вже — за гроші, але зиск для скупників усе одно залишається очевидним. У невдалі тижні сім’я “металістів” заробляє гривень 200, у вдалі — під тисячу.

За його словами (ім’я та прізвище з етичних міркувань ми не будемо називати), ціна в приймальних пунктах Ужгорода на чорний метал коливається від 50—65 копійок, на мідь становить 15 гривень, алюміній чи бронзу-латунь — 5 гривень за кілограм. Скільки отримують за це перепродавці великого гурту дізнатися не вдалося, але, як нам розповіли, всі вони їздять на досить престижних авто… Збирачі металу нарікають на непорядність цих скупників у приймальних пунктах. В основному це стосується обваження, коли ваги замість півтонни показують 300, у кращому випадку 400 кілограмів. Довести свою правоту, примусити скупника переважити на інших вагах неможливо. Тому вихід один: здати сировину саме тут.

Зачепили ми й моральний аспект справи, спитавши, яке процентне відношення тих, хто заробляє чесним шляхом, порпаючись на смітнику, до тих, хто вночі краде каналізаційні люки, відрізає дроти на залізниці та перила на мостах? Виходить приблизно 50 на 50, до того ж цей відсоток злодіїв “видобуває” в кілька разів більше металу, аніж чесні “металісти”.

Наприкінці наш співрозмовник став занадто відвертим. “Знаєте, чому процвітають крадіжки чи несанкціоноване видобування металу? Тому що в цьому “бізнесі” зацікавлені самі правоохоронці. Можна навести безліч прикладів, коли сержанти патрульно-постової служби конфісковували в ромів візки зі знайденим брухтом і самі перепродували його скупникам, попередньо надававши першим “під зад”. Я себе від подібного убезпечив. Якщо раптом мене зупинять із металом, я одразу даю адресу й телефон людини, в котрої чесно придбав залізо. Або ж воно настільки неліквідне, що стає ясно: знайшов його на смітнику. Тож до мене, на щастя, вже не прискіпуються”.

Громадське опитування показало, що ужгородці досить лояльно ставляться до збирачів металу. По-перше, їм не дуже заважають “металічні” злочинці, бо діяльність останніх спрямована в основному на комунальне, а не на приватне майно. А по-друге, до “залізних” незлочинців ставляться, як до певних санітарів міста: на подвір’ях не валяється небезпечна іржава арматура чи жерсть, а за кілька непотрібних після євроремонту радіаторних ребер можна із шиком повести сім’ю на морозиво.

Правда, побутує й інша думка. Дехто з ужгородців не проти такого бізнесу, але вони проти його загальної нецивілізованості. Вони кажуть: “Зранку — батареї, а ввечері — люки?”.

Постскриптум

Як відомо, економічні закони визначають поведінку людей і стосунки між ними. На жаль, свідомість наших громадян не на тому рівні, коли суспільні інтереси переважають особисті. Випливає сумний висновок: ще довго хтось продовжуватиме красти чавунні люки та зрізати електродріт, а хтось буде падати у відкриті каналізаційні колодязі та сидіти ввечері у темряві.

Постпостскриптум

На жаль, зустрітися та поспілкуватися з правоохоронцями нам не вдалося. Тому задля об’єктивності та за бажання міліціонерів ми залишаємо наступного тижня газетну площу для висвітлення їхньої точки зору.

Олексій МЕГЕЛА, "Ужгород"
Закарпаття: Українсько-словацьке СП "Олмітехнолоджі" візьметься за переробку металобрухту з алюмінію, виготовлення автозапчастин та алюмінієвого профілю
Під Мукачевом "взято" 2,5 тис. кг чорного металобрухту