Замки в Мукачеві та Ужгороді викликають захоплення у відвідувачів

Пам'ятки історії і архітектури - немов малі діти. Вони постійно потребують уваги і догляду. Зате чим більше в них вкладаєш, тим більше отримуєш, і не у вигляді матеріального зиску, а набагато цінніше - духовного зростання людей, зміцнення кореневої системи нації.

Мукачівський замок "Паланок".

Адже кожний народ веде свій родовід з мороку історії і чим глибше, потужніше те коріння, чим більше суспільство обізнане про нього, тим впевненіше почувається воно у буремних реаліях сьогодення, тим передбачуваніше майбутнє.



Україна, на щастя, володіє могутнім історичним спадком - безліччю унікальних храмів, фортець, заповідників, музеїв, курганів, старовинних будинків-пам'яток, занесених до відповідних реєстрів місцевого, національного і навіть світового значення, що становить невичерпну скарбницю духу народного. Лише на державному обліку в нас перебувають близько 130 тисяч пам'яток археології, історії, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, з них понад 4 тисячі загальнонаціонального значення. На їх базі створені і діють 60 історико-культурних заповідників. Окрім того, в країні є близько 1400 міст, селищ і сіл з цінною історично-культурною спадщиною, понад третина з яких визначені урядовим рішенням як історичні.



Однак останніми роками, з укоріненням хаотичної, а то й протизаконної забудови міст, поширилась тенденція виділення ділянок під будмайданчики в

історичних місцях і навіть охоронних зонах. Споруди зі скла і бетону назавжди спотворили віками складений вигляд старих затишних міст і містечок. Від архітектурного невігластва особливо постраждали мегаполіси, такі як Київ, Львів, Одеса, Чернігів. І приклад подала, як завжди, столиця. За твердженням фахівців, такого брутального втручання в історичне середовище місто ще не знало. Згадаймо понівечення охоронних зон навколо священних для киян Києво-Печерського заповідника, Софії Київської, київського Дитинця. Після енергійних протестів громадськості і парламентських слухань на тему збереження архітектурних пам'яток міська влада призупинила зведення найбільш скандальних об'єктів, але пізніше тишком-нишком добудувала їх. Як це сталося з триблоковим будинком-монстром по вул. Грушевського, 9-а. За його знесення виступав сам Президент України, та нічого з того не вийшло. Створюється враження, що в країні існують сили

значно потужніші за верховну владу і їм глибоко байдуже, на що вони заради тимчасового зиску перетворюють міста. Де, до речі, жити і їм та їхнім нащадкам.



Та людський фактор - не єдина біда історичних пам'яток. При бездіяльності

людини головним їхнім ворогом стає час. Він невблаганно і методично

перетворює на руїни неприступні колись фортеці та красені-замки. У далекому

середньовіччі саме вони, особливо на Поділлі, становили надійний щит Європи

від навали степовиків, турків і кримських татар. Кожне містечко

перетворювалось на оборонне укріплення. Сирійський мандрівник Павло

Алепський, відвідавши Україну в середині ХVІІ століття, написав у спогадах:

"Начинена земля фортецями, як гранат зернами". І справді, із земляними

спорудами їх було близько тисячі. До наших днів більш-менш збереглася

третина.



Враховуючи, що держава щороку виділяє не більше 20 відсотків від потреби на

виконання першочергових заходів з їх утримання і зважаючи на плачевний стан

пам'яток, обласні ради Західної України проголосили 2008 рік - Роком замків

і палаців, маючи на меті об'єднати зусилля задля популяризації

історико-культурної спадщини, збереження автентичності і самобутності

унікальних споруд. А берегти є що. Замки в Олеську, Золочеві, Жовкві,

Підгірцях, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Мукачевому, Ужгороді та інших

місцях неодмінно викликають захоплення у відвідувачів, зацікавлюють своєю

історією, свідченням того, що ми - не перекотиполе на своїй

багатостраждальній землі. Відроджувати спадщину пропонується шляхом

передачі її у приватні руки. Так роблять у всьому світі. Але втратити той

чи інший палац можна і без руйнації - достатньо таблички на ньому "Приватне

володіння. Доступ заборонено". І кілька "пик" у камуфляжі з собаками. Що ми

нині вдосталь бачимо по берегах річок та водойм. Для пересічного люду їх

береги втрачені назавжди, принаймні до наступної революції.



А тим часом деякі облдержадміністрації навипередки пропонують інвесторам

об'єкти архітектурної спадщини. Під експеримент планується віддати Луцький

замок, замково-палацовий комплекс князів Радзивіллів, палац Липинських на

Волині, на Львівщині один із замків думають передати у концесію. Чи не

передчасно? Ось думка з цього приводу Героя України, директора Львівської

галереї мистецтв Бориса Возницького, який, до речі, зміг відродити Олеський

замок, зробивши його філією своєї галереї, а тепер працює над приєднанням і

Золочівського замку: "Уявіть собі - після передачі навкруги палаців

побудують височезні паркани і ніхто з простих людей ніколи туди не

потрапить...".



Свій шлях повернення до життя замків і палаців бачить Мінрегіонбуд. Його

керівник Василь Куйбіда під час нещодавніх відвідин Львівщини запропонував

десять історичних будівель області - у Золочеві, Олеську, Бродах,

Добромилі, Свіржі, Жовкві та інші - об'єднати під дахом єдиного державного

історико-архітектурного заповідника. От тільки чи підтримає цю ідею Мінфін

- велике запитання, бо грошей у держави, як завжди, катма. Мабуть, право на

існування повинні мати різні форми управління архітектурною спадщиною,

виходячи з доцільності та інших конкретних обставин. Якщо розглядати

передачу її у приватні руки, то кожна дрібниця тут повинна бути чітко

обумовлена у договорі між державою і претендентом на маєтність. Скажімо,

щодо доступу до пам'ятки відвідувачів. Інакше який сенс у її збереженні,

для кого? У законодавчих актах слід упередити і можливість зазіхань на

замки різного штибу "спадкоємців". Так, за право володіння Луцьким замком

нині змагається у Європейському суді одна особа, яка видає себе за нащадка

роду Любартів, на Кам'янець-Подільський замок претендує якийсь Яблонський.

Він називає себе Великим Пріором ордену українських тамплієрів, які колись

перебували тут, і тому вважає себе власником палацу.



Хронічне безгрошів'я у пам'яткоохороннній справі, державне фінансування її

за залишковим принципом призводить до інших негативних наслідків, не менш

вразливих порівняно з руйнацією часом. Нестача коштів на протипожежні

заходи спричинила безповоротну втрату за останні 15 років понад сотні

об'єктів унікальної спадщини дерев'яного зодчества. Згадаймо лише церкву

Святого Михайла у селі Підгірці на Львівщині, збудовану ще у 1640 році.

Скільки подій пронеслось над нею за минулі віки і все ж вона вистояла. І

лише наша доба не змилостивилась над цим Божим створінням. Тим паче, що

перед пожежею його відреставрували і передали Львівській картинній галереї.

Це наводить на думку, що, можливо, дерев'яні церкви спалахують не лише

через несправну електропроводку. Адже на їхньому місці, як правило,

постають більш величні кам'яні храми. Та автентичний витвір народної

творчості вже не повернути. Тут є над чим поміркувати.



Потерпають пам'ятки і від хижацьких набігів "чорних археологів", крадіжок з

музеїв, безсистемного розпаювання земель і руйнації курганів та культурних

шарів на місці древніх поселень внаслідок їх оранки та забудови. Лише через

недостатню охорону музеїв країна щороку втрачає сотні безцінних експонатів

з вітчизняної історії і культури, які осідають в приватних колекціях наших

скоробагатьків, а то й упливають назавжди за кордон. Кричущий випадок

трапився нещодавно у Миронівському районі на Київщині. Неподалік села

Ходорів, на межі Трахтемирівських лісів і Дніпрових круч археологи знайшли

городища та поселення ІІ-І тисячоліть до нашої та І тисячоліття нашої ери.

Залишила історія і пізніші сліди своєї ходи. Тут знаходяться іудейське і

християнське кладовища XVІІІ - початку ХХ століть, військові поховання

минулої війни. І от ці землі Грушівська сільрада своїм рішенням віддає під

забудову житловими будинками, удаючи, що їй нічого невідомо ані про

пам'ятки археології, ані про поховання. Численні комісії дійшли висновку,

що будувати тут справді не можна, районна та природоохоронна прокуратури

внесли протести на рішення сільради, але остання лише призупиняє його - до

отримання довідок про розташування давніх поселень та кладовищ. Насправді ж

за цим маневром вбачається намагання заспокоїти громадськість та відтягнути

час, а коли пристрасті минуться, розпочати будівництво.



Так зване ущільнення забудови міст також стає потужним джерелом руйнації

історичних будівель. Таке нині можна бачити досить часто: в середині

старого кварталу в центрі міста раптом виникає громіздка багатоповерхівка з

підземними паркінгами тощо. Мало того, що вона ніяк не вписалась у те

середовище, а то й спотворила його. Від встановлення перших кілочків,

улаштування фундаментів і забивки паль розпочинається непомітна руйнація

навколишніх будинків, які мають, як правило, архітектурну або історичну

цінність. Надважка споруда значно збільшує тиск на грунт, спричиняє його

деформацію і підйом підземних вод. Як наслідок, сусідні старі будинки

підтоплюються, в стінах з'являються шпарини і врешті-решт вони частково або

повністю руйнуються. Проте, як зазначалось на засіданні Президії Академії

будівництва України, досі не створені правила зведення нових споруд на

забудованих територіях, немає навіть норм допустимих деформацій для

існуючих будівель, не розробляються проекти їх захисту.



Не можна оминути увагою й таке явище. З падінням загального рівня моралі в

суспільстві справжнім лихом для культурної спадщини стали акти вандалізму.

Повідомлення про ці дикі випадки з місцевих осередків Товариства охорони

пам'яток лунають неначе постріли у минуле. Житомирська область -викрадено

меморіальну бронзову плиту "Вічний вогонь" у м. Овручі, пошкоджено обеліск

жертвам голодомору у селі Велика Фосня, пограбовано пам'ятку археології

національного значення "Городище літописного міста Звягель", вкрадені

меморіальні бронзові дошки Т. Г. Шевченку, О. П. Довженку, М. О.

Островському,



О. Ольжичу. Луганська область - за останні роки зафіксовано 200 випадків

крадіжок металевих елементів з пам'ятників. Севастополь - вкрадено

барельєфи на братській могилі воїнів 227-ї стрілецької дивізії, меморіальне

кладовище у селищі Дергачі віддано на поталу бомжам і мародерам,

пограбована могила моряків в селі Верхньосадове. Навіть на закритій

території військової частини А4414 ВМС України зникли ланцюги від

пам'ятників і чавунний бюст. І цей скрушний мартиролог можна ще довго

читати. Але ж відомо: хто стріляє в минуле, тому майбутнє відповість

залпом. Куди котимось?



Зневага до моральних принципів посадовців, які дають дозволи будувати там,

де цього робити не можна, відлунюється на поведінці пересічних громадян,

які тягнуть бронзу з пам'ятників у брухт. А тому треба розпочинати наводити

порядок, з тих чиновників від архітектури і містобудування, чиї підписи на

дозвільних документах спотворюють наш життєвий простір. І не слід, мабуть,

звертатись до їхньої совісті. Українське товариство охорони пам'яток

історії та культури заснувало звання "Герострат року" за знищення,

руйнування, спотворення об'єктів культурної спадщини, Клуб естетичної

непокори щороку визначає найпотворніший об'єкт, є й інші форми громадського

осуду чиновників та архітекторів, які заради зиску переступають межу

дозволеного. І що? А нічого. Не меншає число будов-монстрів, не чутно й про

знесення чогось. За винятком, коли зухвалість замовників виходить за межі

нашого "болота" і доводить до міжнародних скандалів, як це сталося з площею

біля Республіканського стадіону в Києві.



Досить вмовлянь. Пора вже й владу застосувати до тих, хто безкарно нехтує

професійною етикою і громадською думкою, нівечить наші затишні старовинні

міста, - позбавляти ліцензій і керівних крісел, права працювати фахово

якійсь строк. Треба зробити більш вимогливішими і дієвими архітектурні ради

при мерах міст, які нині у своїй більшості перетворились на кишенькові

придатки до влади. Але це мова про виконавців. Настав час приборкати й

апетити замовників, які криються за вивісками фірм та депутатськими

мандатами і не шкодують грошей заради задоволення своїх бізнесових потреб.

Та для цього вже потрібна політична воля. Чи знайдеться вона?



Георгій ДОЛЖЕНКО



UA-reporter.com