Закарпатець Йожеф Беца розпочинав футбольну кар’єру на Львівщині

Наступного тижня у китайській столиці розпочнеться чергова Олімпіада. Маємо чудовий привід для того, щоб згадати про першого українського чемпіона Ігор з футболу. Ним в складі збірної СРСР став у Мельбурні закарпатець Йожеф Беца.

Йожеф БЕЦА.

Мало хто знає, що свою кар’єру Беца розпочинав, зокрема, у Станіславі, де провів три роки у місцевих клубах ГБО і «Спартак».

Йоже Беца з’явився на світ 6 листопада 1929 року у Мукачеві на Закарпатті. Угорець за національністю він відвідував німецьку школу, тож досконало володів обома мовами. Чого не скажеш про українську чи російську. Тож навіть зрозуміти не міг, чого хоче від нього радянський офіцер, що з’явився на порозі їх домівки з двома автоматниками. Вже у військкоматі через перекладача 21-річному Йожефу розтлумачили, що забирають його до війська. Як же так? Він повинен був їхати на тренувальний збір київського «Динамо». Адміністратор киян Рафа Фельдштейн вже навіть форму подарував…

Інтерес з боку столичного клубу до Закарпаття не був випадковим. Юнацька збірна цього регіону обіграла всіх у першості України і майже повним складом була мобілізована у збірну республіки. Закарпатці грали у відмінний від радянського футбол – легкий, технічний. На початку 1950-х «Динамо» майже наполовину складалося із представників цього регіону.

Бецу ж після повернення з табору збірної республіки зарахували до місцевого «Більшовика». Це дозволило юнакові уникнути відправки на відбудову шахт Донбасу. А от відкараскатися від військової муштри не вдалося, хоч у повоєнні роки ані угорців, ані німців в радянську армію не брали. Йожефа записали українцем і відправили до Станіслава проходити курс молодого бійця. Обіцяли, що за якийсь час переправлять далі. Мовляв, спортсменами зараз усі цікавляться… Проте майбутній олімпійський чемпіон «застряг» у Станіславі на кілька років.

Тут саме зорганізувалася сильна армійська команда, яка виступала під типовими для тих часів назвами ГБО (Гарнізонний будинок офіцерів) і ДТСАрм (Добровільне товариство сприяння армії). У 1950 р. вона дійшла до фіналу першості України у ІІ групі, поступившись – 0:1 «Азовсталі» з Жданова (нині – Маріуполь). Успішно дебютувала команда і в І групі. Армійці залишили позаду себе не тільки земляків зі «Спартака», але й інші колективи і вийшли у лідери групи. На біду станіславців, за першість з ними конкурували армійці Львова (ОБО). Матч одноклубників у місті Лева завершував перше коло змагань.

У повоєнні роки армійський футбол був на піднесенні. На тлі загальної розрухи військові мали практично необмежені ресурси – як людські, так і матеріальні. Водночас, гравцям у погонах був знайомий не тільки пряник, але й батіг. Знищити команду могли безпричинно у будь-який момент одним розчерком пера. Прикладів було достатньо. Влітку 1951 р. цей перелік поповнила армійська команда Станіслава.

Керівництво округу, яке прибуло на матч лідерів, немало здивувалося, коли «фарм-клуб» повів у рахунку. Як так, команда військової частини перемагає збірну? У перерві до роздягальні гостей зайшов зблідлий фізрук і мало не навколішки благав гравців поступитися. Однак матч завершився внічию – 2:2. Розлютоване начальство після цього… зняло станіславську команду, в активі якої, як і у львів’ян, було 14 очок (шість перемог, дві нічиї і поразка), з першості. Її кращих гравців, як от М.Думанського, Чепигу, Срібного, перевели до Львова. Беца сюди не потрапив.

…«Будешь играть за «Спартак», – перед Бецою стояв офіцер з зіркою Героя Радянського Союзу на кітелі і тримав у руках новенькі бутси. Йожеф одразу став улюбленцем публіки. Не забувало про нього і столичне «Динамо». Тим паче, що земляки постійно замовляли за Йожефа словечко. Мовляв, візьміть хлопця. Не пожалкуєте. Він кращий за нас. Та тільки-но на станіславському стадіоні з’являвся хтось з гінців «біло-синіх», як рядовий Беца «чомусь» опинявся в караулі чи отримував наряд на кухню. Вправного гравця вочевидь ховали від киян. Кажуть, про нову футбольну зірку зі Станіслава вже встигли доповісти маршалу Жукову. Гравця чекали у московському ЦДКА, яке наприкінці 1953 р. після смерті Сталіна повернули з небуття (у 1952-му команду розформували після невдалого виступу на Олімпіаді у Хельсінкі).

«Відправляйте Бецу у Львів, нехай там обкатається півроку, і в Москву!», – наказував місцевим воєначальникам гінець з Білокам’яної. Та який Львів, коли «Спартак» вийшов у фінал першості центральної ради свого товариства? От-от до Станіслава з’їдуться кращі спартаківські команди усіх 15 союзних республік. Без Беци у господарів не буде жодних шансів на успіх. А тут, як на біду, ще й тренер серйозно захворів. На його місце саме призначили 24-річного Йожефа. Заодно приставили до нього... земляка-перекладача, бо навіть після тривалого перебування у війську Беца російською майже не спілкувався. «Спартак» здобув перемогу у змаганнях, здолавши у вирішальних матчах одноклубників з Москви, Ленінграда і Мінська. Одразу після цього Беца відбув до львівського ОБО, котрий змагався у класі Б.

У московському ЦДКА Беца дебютував у 1955 р. Розпочав сезон запасним, а наприкінці вже грав у складі збірної Союзу, що була вкомплектована винятково гравцями московських клубів. Правда, у ті часи керівники радянського спорту дуже боялися поразок на міжнарод-ній арені, тож часто відправляли футболістів за кордон під прапором збірної Москви. Відтак у переліку офіційних матчів радянської збірної прі-звище Беца фігурує лише двічі.

Один з цих матчів Йожеф провів в олімпійському Мельбурні проти індонезійців. Подальшим виступам на Олімпіаді завадила травма. Через травми Беца достроково у 27-річному віці завершив кар’єру гравця. Тривалий час працював тренером, зокрема, привів до найбільшого в історії успіху ростовський СКА («срібло» чемпіонату СРСР 1966 р.), очолював єреванський «Арарат». Нині 78-річний перший український олімпійський чемпіон мешкає у рідному Мукачевому.

"Західний кур’єр"

UA-reporter.com
Виповнилося 75 років Йосипу Беці
В Ужгороді вшановано кращих спортсменів Закарпаття 2004-го року