Додати новий коментар

Про себе, сім‘ю, онуків у тому числі, колишню й теперішню роботу, пропозицію Москаля, людську духовність, Христове розп‘яття на горі Керек, життєву наснагу та насправді до чого лежить його чоловіча душа...

Що ми знаємо про ювіляра? Переконаний, що не так і багато, хоча його біографія навдивовижу цікава та всіяна сотнями інтересних штрихів, зарубок і фактів. Не хотілося б зараз писати про Михайла Васильовича Танчинця тільки як про міліцейського офіцера, який майже усе своє свідоме життя носив форму правоохоронця, але й показати його у чисто людському вимірі. З душею глави родини, батька, дідуся, підприємця, мецената, якому всі гуртом бажають не хворіти, надалі допомагати мудрими порадами, бо як у сім‘янина та колеги, вони у нього завжди виважені, коректні. помірковані. Тобто словесно змалювати його життєвий портрет у тих параметрах, де шлях у шість десятків літ осяяний повагою оточуючих, їхньою добротою, ласкою, зичливістю тощо.

Співбесідник був налаштований розказати «за кавою» про себе стисло, але мої запитання дещо скоригували сценарій інтерв‘ю та "розгорнули" нашу розмову до таких спогадів, від яких не тільки віяло теплом, душевністю, але навіть душа заятрилася щемом. Пан Михайло дуже мило згадав покійних, на жаль, батьків, які у дорогу повсякчас споряджали його з напуттями «З Богом, синку!». У них своє, до того ж колоритно-прекрасне минуле, яким нянько з мамою пишалися та завжди ставили його у приклад. Як і більшість краян, відзначалися побожністю. А коли заглибитися у родовід, то стане очевидним той факт, що п’ятеро їхніх дітей – дві сестри, з яких однієї не стало ще у дитинстві, й троє братів – Василь, він та наймолодший Юрій із 1960 р. н., не могли бути іншими, аніж славні предки.

Далі ми плавно перейшли до шкільних буднів і друзів, не кажучи про колег, яких дарувала доля, знайомства з майбутньою дружиною на ім‘я Ганна, дітей, яких у них аж троє, поїздку на гору Афон, де всотав ще більше духовності, людських ідеалів, та що йому це дало згодом тощо. Каже, планида була прихильною до нього, вона, щоправда, за різних обставин, множила коло друзів, які завжди готові були допомогти, а ось траплялися й такі, що у стосунках подеколи шукали тільки вигоду та зручність. Та допоки їх «розкусиш», багато води у Тисі потече. Та, зрештою, не це нині у статті основне – підстава дещо прозаїчніша: днями Михайло Танчинець відзначив свій ювілей.

Хвиля емоційного пориву наплинула у той момент, коли ми згадали його шкільництво. Бо саме тоді почали формуватися хлопчачі погляди на життя, ознаки майбутніх порядності, принциповості, відповідальності, сили волі та духу. Першу міську десятирічку на початку 70-х, коли у ній директорував Михайло Гецко, він закінчив з однією четвіркою у атестаті. Звісно, міг отримати навіть золоту медаль. Але у негласній рознарядці на цю відзнаку його прізвище не фігурувало, про що довідався дещо згодом. Батьки – хоча й порядні, але прості трудівники. Натомість цю відзнаку отримали випускники з такими прізвищами, як Семенюк, Шепа, Уйфалуші (батьки – відповідно перший секретар райкому, директор Великобактянської дослідної станції та голова райвиконкому), Федак. Не приховує: перевесники були мізкуваті та недурні, але чималу роль зіграли посади їхніх батьків.

Однак він також не зневірився та ніби відчував, що у житті для кожного будуть крутіші віражі, які не завжди подолає шкільний медаліст. Відтак обрав фізичний факультет Ужгородського університету і вже став студентом, але обставини склалися таким чином, що його таланту було накреслено осилити дорогу в іншій сфері. А коли точніше, то після кількох місяців навчання залишив «фізику» та пішов спершу на роботу в заводський цех, а відтак служити до війська. Муштра у ПГВ (Угорщина) у майбутньому ой як пригодилася! Розповідав, як однокласник і однокашник у одній особі Ярослав Семенюк (згодом він став кандидатом наук і вже працював над докторською, але невблаганна смерть не дозволила йому подолати цю наукову вершину) довго берегівчанина відмовляв не кидати вуз, а довчитися. Але Михайло мав інші аргументи та зробив по-своєму. Уже після строкової почала писатися його міліцейська біографія, де пройшов шлях від сержанта й аж до полковника. Щоправда, вищу освіту таки здобув, і не одну: спершу закінчив Київський автодорожній інститут, а відтак Вищу школу МВС (нині НАВС).

Згодом на життєвому етапі на очі йому попалася молоденька дівчина з Рахівщини, яка з подругою приїхала у Берегово здобувати текстильний фах у тодішнє швейне училище. Сталося так, що їхні погляди – вродливого юнака та чарівної юнки – виявилися щасливими та блаженними. Поєднало їх розуміння порядності, чесності, відвертості. Каже, що саме так мало статися, а з висоти сьогодення аніскілечки не шкодує за таким подарунок долі. Інакше не мав би такої живої, оптимістичної та життєрадісної дружини. Як відомо, вона подарувала йому сина Михайла, який пішов стежкою батька й став не тільки правоохоронцем, але навіть захистив дисертацію, а, отже, має статус кандидата юридичних наук, і двох доньок – Тетяну та Вікторію. Обидві, здобувши диплом медичного факультету УжНУ, знайшли себе у сфері охорони здоров‘я у закордонні.

Та чи не найбільше цінував те, що тодішня кохана дівчина (у майбутньому дружина) вірно чекала його з армійських лав. А загалом вони дружили цілих п‘ять літ. За такий час одне одного вивчили доладно, тож і народився такий міцний сімейний союз. Звісно, завдяки цьому та усвідомленню довколишніх проблем і виплекали чудову шлюбну гармонію, яка і тепер живить їхні щоденні будні. Обоє розумні та практичні, залюблені, як кажуть у життєву стихію. Зробити це непросто, але де є розуміння сторін – по іншому бути не може. Коли у вільний від роботи час виїжджають на маленьку батьківщину дружини у гірський край, неодмінно та подовгу міркують з приводу цих вічних життєвих цінностей. Згодом були злети іншого характеру: Михайло потроху та з гідністю піднімався у службовій кар‘єрі, навіть очолив міліцейський підрозділ на залізничній станції Берегово, натомість Ганна закінчила Київський інститут легкої промисловості та працювала у економічних службах ще тодішнього радіозаводу. Відтак здобула диплом інституту Міжрегіональної академії управління персоналом.

– Головне у житті – це йти до мети з добрим серцем, бути порядним, мати світлі наміри, не ступати нахабно та по чужих тілах, – вголос висловлює свою точку зору пан Михайло, який у роки своєї служби в органах внутрішніх справ до обов‘язків ставився відповідально, чесно, завжди дбав про офіцерську честь. Для нього існувало єдине правило – не йти всупереч закону, не передоручати свої турботи комусь іншому, будь-яке діло робити на совість, відповідально та сумлінно (його заслужено було нагороджено нагрудними знаками «Відмінник міліції», «За відмінну службу в ОВС», медалями «За вислугу» ІІІ, ІІ та І ступенів, почесним знаком УБОЗу). В унісон його тезі запитую, чи задоволений він прожитими літами? У цьому контексті іменинник без усяких там роздумів наголошує, що всі висоти брав завдяки професіоналізму, наполегливості, завжди учився від досвідченіших і старших, поважав їх за цінні настанови. Згадує своїх перших наставників Івана Ревту та Дмитра Цицикана – перший помер, а другого ще рік тому вітав із круглою датою (на світлині). Обидва завжди націлювали молодого офіцера, як діяти у тій чи іншій ситуації.

Жодним правилом не знехтував, але будь-яку пораду піддавав аналізу – цього вимагали оперативна ситуація та посада. А він працював на багатьох: у Берегові, Чопі, Ужгороді. Коли уже він став начальником, почав стимулювати підлеглих до нових підходів у розкритті злочинів, дбав, аби на ввіреній йому частині Львівської залізниці був порядок, бо тільки тоді пасажири почуватимуть себе у спокої та безпеці. Якби розказав про заходи, що вживалися у цьому плані правоохоронцями, то вийшло б не просто цікаве чтиво, а цілий детектив. За одним із злодіїв ганялися мало не цілий тиждень, виставляли у вагонах навіть приманки, оперативники перевдягалися як у бомжів, так і в респектабельних тузів, але він був хитрий і на спокуси не «клював». А одного разу оригінальна зваба таки його зманила – отоді й попався у руки залізничній міліції. Були кримінальна справа, суд і в‘язниця.

Побачивши стиль і методи роботи М. Танчинця, згодом його запрошують на аналогічну роботу в Чоп – начальником тамтешнього відділення, до якого входило понад 80 правоохоронців. Зайве говорити, що таке "західні ворота" для тодішньої країни – отож тут дійсно потрібен був «силовик» із неабиякою харизмою. Кандидатура нашого земляка годилася якнайкраще. Треба сказати, що, крім станційних Мукачева та Ужгорода, його підлеглі обслуговували майже усю залізничну мережу Закарпаття, а це – кілька сотень колійних кілометрів і понад п’ятдесят станцій. Перед ним тут працював майбутній перший заступник начальника тодішньої обласної міліції Іван Гецянин, який і надалі був для нього добрим порадником і другом. Як і нині, зустрічаючись із цим краянином, згадують службу у ті роки. Відтак замислюються над тим, хто і як зробив вибір, що на це вплинуло тощо.

Треба сказати, що перший службу завершив у податковій сфері, другий до останнього боровся із злочинністю ледь не по всій Європі. Нині уже можна розшифрувати, що за кримінальними авторитетами з вищого ешелону їздив навіть за океан (у Мексику), однак тоді це не афішувалося. Тепер уже втратило свою актуальність, бо у цьому епізоді таємниці особливої немає. Не забудеться і така сторінка їхньої співпраці, коли влітку вісімдесятого минулого століття їздили на Олімпіаду до Москви. Були це не просто цікаві будні, а насичені, нерідко навіть безсонні ночі та дні, які тямляться донині. Звідтіля привезли масу вражень про те, як жив і працював цей величний форум спорту та миру, як вони дбали про столичний порядок тощо. Міркую, що саме тоді дещо старший товариш за роками та по службі придивився за діями молодого лейтенанта, аби згодом та у потрібну мить підкласти плече. Хоча, зрештою, це вже інша історія, однак свого часу у правоохоронних органах дуже цінувалися такі риси, як колегіальність, уміння вчасно запримітити добрі вчинки товариша тощо.

Ще цікавий штрих із життєпису ювіляра. Колись його роботі дав високу оцінку тодішній начальник обласної міліції Геннадій Москаль та запросив на роботу в закарпатський УБОЗ. Приїхавши у робочих справах на українсько-угорський кордон у Чоп, він щиро здивувався, коли побачив, як уміло та професійно налагодив роботу його молодший колега. Діяло тут усе немов годинник, до того ж у ті часи, коли ще не було мобільних телефонів. Натомість усі дії координувалися усно й авторитетом керівника. Поцікавившись, звідки Танчинець, який його стаж у ОВС і скільки працює у Чопському відділенні, відтак без вагань запропонував написати рапорт і вже наступного дня переходити в управління з боротьби із організованою злочинністю, та ще й у крутий на той період відділ, який займається розкриттям злочинів міжнародного масштабу. Сталося це якраз у тоді, коли на всю котушку тривав розгул злочинності, коли зловмисники в обласному центрі підірвали екс-керівника карного розшуку Ужгородського міськвідділу, майора Василя Балегу.

Між іншим, М. Танчинець добре знав цю непоступливу та принципову людину, через що бандити таким ось цинічним методом звели з ним рахунки. Подібне, та ще й не один раз, могло статися також із ним чи із будь-яким іншим колегою, але Бог милував. Що стосується нинішнього генерал-губернатора, то саме тоді, двадцять літ тому, він перший (щоправда, за погодженням з МВС України) запропонував угорським колегам створити поліцію, яка б займалася у країні боротьбою з організованою злочинністю. Нинішній ювіляр, володіючи угорською мовою, у Будапешті бував частіше, аніж у рідному Берегові. Не порахувати, скільки разів (зі зброєю і без неї) виходив на стрілку з кримінальними авторитетами різних бандформувань, а одного з них навіть довелося перевозити через кордон у Чопі в багажнику авто. Що ж, "екстрадиція" цінного "кадра" відбувалася навіть неофіційно. Дивно те, що невдовзі до заарештованого «братки» таки дісталися й не дали тому дожити до суду. Згадує, що у столиці сусідньої Угорщини з автоматами затримували навіть деяких закарпатців, берегівчан у тому числі. Деякі епізоди були доволі критичними, адже, щоби вціліти, необхідно було проявити як сміливість, так кмітливість й холоднокровність.

По-особливому пишається та гордиться дітьми й онуками, розповідає про них з особливою гідністю, і має на те підстави. Син, як уже писалося вище, у Києві (Національний університет ім. Т. Г. Шевченка) захистив кандидатську дисертацію, до того ж скоро стане полковником. Цих вершин досяг у досить молодому віці. Службу несе у важливому на сьогодні департаменті кіберполіції Нацполіції України у одній із західних областей. Батько каже, що на ці та інші службові теми бесідують вкрай рідко, адже з досвіду знає, що таке поліцейська робота, де завжди цінувалися небагатослівність і конкретність. Зрештою, така вже специфіка цієї праці. Але якщо й виникає нагода, то неодмінно поспілкуються, поговорять про житейські плани, онуків, яких, слава Богу, у них аж шестеро.

Зокрема, двоє у сина з невісткою Іриною, четверо народила донька Тетяна від чоловіка Норберта. А імена які модерні та сучасні – Данієль, Марк, Левенте, Ніколетта, Михайло, Іліас. До слова, і син-правоохоронець, і доньки-медички на ноги ставали без блату, вчилися завзято й наполегливо як у школі, так і у вишах, тож слід сподіватися, що їхнє трудові будні приноситимуть неабияку віддачу, радість батькам, покращуватимуть добробут і заможність своїм родинам. У житті щоразу дороговказом буде служити життя батьків – Ганни та Михайла, які збудували дім, посадили сад, виховали дітей, посприяли їм здобути (читай – дали) вищу освіту, а зараз, крім бізнесу (іменинник є директором приватної юридично-охоронної фірми "ПП "ЕУ-СЕК Україне ТМ", яка надає послуги у кількох регіонах краю), займаються ще й духовними справами. Інакше не може бути, бо такий заповіт свого часу вони дістали від батьків, а нині саме так діють уже вони самі.

Ювіляр-ветеран, знаходячись на заслуженому відпочинку та сповнений сил, енергії, продовжує приймати активну участь у суспільно-політичному житті, не сидить удома, як це зазвичай роблять інші пенсіонери. Не дивлячись на те, що зі здоров’ям у нього не все гаразд і пенсія, дякуючи Богу, не така вже й мала, Михайло Танчинець продовжує успішно працювати. Як уже писалося, він очолює одну з охоронних структур у нашому прикордонному Берегові. Окрім того, вважається одним з кращих наставників і активістів ветеранського руху із числа пенсіонерів ОВС, постійно фінансово підтримує первинну організацію колишніх стражів порядку, тих, кому нині нелегко жити. Ветеран ОВС, відставний офіцер М. В. Танчинець стверджує, що за гроші можна купити все, крім теплоти людського спілкування. Не можна з ним не погодитися в тому, що щастя не в грошах, воно є не метою нашого повсякденного життя, а його засобом. Ювіляр, зокрема, постійно займається благочинною діяльністю, містяни добре пам’ятають, як у минулому році за власні кошти ним було встановлено розп’яття сина Божого Ісуса на Хресті, що височить на Керек-горі, який є символом єдності, віри та правди.

До речі, ця скульптура, що стала меценатським діянням листопадового іменинника, була виготовлена за спеціальним замовленням у Львові. Зробити такий духовний учинок йому підказало власне серце, коли повернувся з Афонської гори. Дуже багато та довго може ділитися враженнями про цю поїздку, яка очищає душу тисяч паломників, допомагає влитися у лави добродійників і меценатів. Подібних добрих справ у житті ювіляра набереться значно більше. Та, попри усе, він правдою та вірою, чесністю та сумлінням, відповідальністю та порядністю проклав (і продовжує це робити) свою життєву борозну. Віриться, що виорана нива буде засіяна його дітьми та онуками, які неодмінно залишать сліди добра та честі.

Михайло СИНЬООКИЙ