Додати новий коментар

Придбали коня - подбайте про амуніцію. Кінську збрую найкраще купують восени, коли селяни повертаються із заробітків. “Найякіснішу „одежину” для гривастих друзів наших шиють на Закарпатті, - каже Василь Шпілька, заводчик гуцуликів. - Сюди за якісною упряжжю приїздять з усієї Західної України”.
Корреспондент UA-Reporter.com вирушив на кінський ринок, що на околиці закарпатського міста Мукачева. Тваринами тут торгують лише у неділю, повідомляє наш власкор Елеонора Савицька. Шорника бачу здалеку. Кремезний чоловік з великими чорними вусами вдягнений у дублянку, розкладає різноманітне кінське причандалля на капоті стареньких „Жигулів”. На металевій огорожі ринку ГІД розвішені шкіряні віжки, хомути, недоуздки та інше кінське знаряддя. Придбати тут можна усе від цвяшка, яким кріплять металеву підкову, до вишуканої збруї з мелодійними мідними бубонцями. 18 років Павло Орос, житель Підвиноградова, займається шорництвом. Нині він монополіст у краї по виробництву кінської упряжі. Бо у своїй справі неперевершений майстер, і це вже визнали чисельні українські та зарубіжні клієнти.

„Для коня можемо зробити усе, „одягнемо” за останнім словом кінської моди, - шуткує Павло Мінгертович. - Робимо збрую, уздечки, шлеї, віжці... Усі вироби з чистої волової шкіри. А ну, помацайте, яка то міцна шкіра, роками їй зносу не буде”.

Беру до рук найгарнішу збрую. Основа - товста бича шкіра, та як добре вироблена: гладенька та відполірована. Ніде ані цяточки, ані бороздочки. А прикрашена різними зубчиками та візерунками і квіточками з мідних бляшок.

“Сюди ще б стрази від Сваровські, і одразу виводь коняку на модний подіум, - шуткує вусатий ром. – Та коштують оті цяцьки понад 300 баксів, - зітхає. – Для мене дуже дорого, та циган для свого коня-друга останнє віддасть. Подивіться на мого вороного Лоці. Полукровка, та який красень, родоводі має арабську кров, - ґазда гладить непосиду по холці, розчісує чорну, немов вороняче крило гриву. - За місяць і у мого Логіко буде парадна збруя”, - потирає долоні.

Раніше пан Павло працював на місцевому газовому господарстві. Та з початком сумнозвісної „перебудови” зарплату почали хронічно затримувати, а йому сім’ю годувати. Думав піти працювати у колгосп, та й той розвалився. Тому прийшлося опановувати нову спеціальність.

„У нашій родині шорників не було, а мене життя примусило. Нині роботи на селі не знайти. Та ще ота клята криза, - зітхає. - Хоча професія шорника мені не дуже до вподоби, та що робити?.. Попервах було важко, та за стільки років вже втягнувся. Потихеньку працюємо разом з цімбором”, - каже селянин, - хоча нині він більше шиє, а я продаю”, - посміхається. - Раніше добре заробляв, нині ледь на прожиття вистачає. Найкраще купують кінську амуніцію саме восени, коли селяни повертаються із заробітків. Та протягом останнього місяця продав лише два комплекти.

Попит є, але ціни „кусаються”: довідавшись скільки коштує хомут та віжки, селяни знизують плечима та йдуть геть.

“Дешевше продавати не можу. Яка вигода працювати собі у збиток. А нині ще й сировина подорожчала майже вдвічі, - бідкається майстер. - За шкірою їдемо на Івано-Франківщину. Беремо її на заводі у Болехові. Підходить тільки бичача чи з корови, свиняча значно дешевша, та не така міцна”.

Втім працює закарпатський шорник на совість. Каже, що один такий комплект прослужить більше десяти років. Постійні клієнти майстра – селяни та лісники.

“Вони кіньми тягнуть дерево у лісі, бо трактором туди не під’їхати. Але купують тільки найдешевшу амуніцію, виключно для роботи”, - пояснює.

„Яка ж вона кінська мода?” – цікавлюся, роздивляючись кожний окремий виріб. – „Скільки коштує ота гарна вуздечка?”

„А Ви паніко, коли у магазині речі купуєте, то знаєте, від чого ціна залежить?.. Так само і „одежина” для коней, - повчає мене шорник. - Приміром ота, парадна вузда – 400 гривень, щоб таку зробити витратиш день. А простіша – вдвічі дешевше. Погляньте на цю шлею, яка вишукана робота. За неї прошу 800 гривень, а он та „робоча” – вартує половину”.

Щоб за найскромнішими мірками „одягнути” одного коня прийдеться витратити не менше 1000 гривень. Якщо не економити, наряд для „буланого” обійдеться у 3 тисячі. Але й це ще не межа. На чому не вдасться зекономити, так це на підковах. Одна коштує 15-20 грн. А у робочого коня інколи протягом місяця усі чотири зношуються.

„Підкови сам не роблю, мені їх приносить майстер. А до них є й ухналі – гвіздки, щоб кріпити їх до копита. Вони дешевенькі – по гривні”, - продовжує пан Орос.

Допоки роздивляюся дзвоники, а у пана Павла їх ціла колекція на будь який смак, він обслуговує клієнта. Чоловік приїхав з Міжгір’я, де працює лісничим, каже, що у нього двійко коней. Дивиться на упряж, перебирає батоги, та як почув ціну, знітився. Та врешті решт, поторгувавшись, таки придбав шкіряний батіжок.

„Отака у мене торгівля, - зітхає Павло Мінгертович. – А дзвоники серед українців не користуються попитом, їх більше беруть іноземці”.

Коштують дзвоники від 15 до 450 гривень.

„Чи частенько до вас навідується закордонний клієнт”? – запитую у шорника.

“Вони бувають рідко, але купують одразу цілий комплект, інколи й не один. Бо в нас якісний товар і по їхнім міркам дуже дешевий. Приїздять сусіди з Угорщини й Чехії. Того року були й німці. А нещодавно до мене приїхали клієнти аж з самої Голландії. Нині маю замовлення від самого Діда Мороза, - сміється чоловік, підкручуючи пальцями довгі вуса. – Закінчую два комплекти з міжнародного каталогу. Ви би бачили, яка то краса. Такої вишуканої збруї я ніколи ще не робив. Це справжня парада, - пишається. – Як працюю, душа співає. Виходить дуже гарно. Уявляєте, голландці казали, що це для святкової брички. Оті коні розважатимуть людей під час різдвяних свят. Шуткували, що я шию збрую для коней самого Діда Мороза. Отакої ”!