Додати новий коментар

Доброю традицією для українських (зокрема й закарпатських) політиків стало бажання засвітитись «щирою діяльністю» саме перед виборами. Багатьом хочеться або нагадати про свою небайдужість до простого люду, або (це для тих, хто нутром відчуває наближення своєї політичної кар'єри до логічного завершення) залишити про себе якусь згадку, мовляв, «то Я колись зробив».

Ужгородський мер – не виняток. Сергієві Миколайовичу також хочеться колись комусь із задоволеним виразом обличчя сказати: «Йсе Я вчинив». От і придумав міський голова, як залишити Ужгороду згадку про свою мерську (співзвучність — чисто випадкова!) діяльність: скоро назву нашого міста будуть перефразовувати не «місто над Ужем», а «місто з ведмедиками». Встановлення символа Закарпаття – бурого ведмедя – на площі Поштовій тягне за собою появу аналогічних «пам'ятних знаків» у різних частинах міста. І все б нічого, якби не оригінальне оформлення ужгородських ведмедиків. Синьо-жовту смугастість «поштового» мішки ще якось можна зрозуміти: мер хотів показати свою глибоку повагу до національних символів, а от його вигляд, перепрошую, ззаду чомусь не зовсім вдалий. Очевидно, розробники ідеї кольорового оформлення мали на меті «одягнути» ведмедика у закарпатський герб, але не врахували, що ведмедик у ведмедику виглядає не дуже, натомість нагадує величезне татуювання на шкурі. От і маємо такого собі ведмедя-фаната сонячного Закарпаття...

Ну добре, хай буде. Мішко не винен у тому, що йому так кардинально змінили імідж. Деяким ужгородцям він навіть подобається, особливо малечі. Але поява його побратимів у інших частинах рідного міста вже трохи насторожує. Приводом для занепокоєння загальним виглядом Ужгорода стала звістка про нового сусіда Шандора Петефі: міський голова встановив фігуру ведмедика на площі, названій на честь великого угорського поета. Проти щирих намагань Сергія Миколайовича додати яскравих фарб у життя ужгородців нічого не маю, але веселковий одяг ведмедика аж ніяк не вписується у загальний вигляд площі: старі будівлі, ліхтарики, лавочки і... дивакуватий клишоногий. Якось не дуже. От для дитячого майданчика – просто супер: яскраві фарби для маленьких ужгородців плюс виховання молоді у дусі поваги до символіки рідного краю «із самих начал».

Хоча, чого приховувати, приємно, що цього разу міський голова робить бодай щось для жителів Ужгорода за свої власні кошти, а не «робить кошти» на ужгородцях. Але, мабуть, десяток веселкових ведмедиків для нашого міста – це вже занадто. Тим більше, що місця встановлення викривлених символів сонячного краю зовсім недоречні, а кольорове оформлення фігур наводить на думку про повне нерозуміння розробників ідеї «що до чого пасує»...

Трохи незрозуміло, чому мер фінансує ведмедизацію обласного центру, коли ці ж кошти можна використати з більшою користю . Не треба далеко йти: в історичному центрі старого міста, одразу за пішохідним мостом, стоять два величезні контейнери для сміття, за якими ховається приміщення громадського туалету. Вхід – 2 гривні. Непогане здирство з бажаючих справити нужду... Питаю у жіночки, яка відповідає за справну оплату відвідин «контори», чому так дорого і хто встановив такі тарифи? Знітившись, паніка каже: «Не знаю». Цікавлюся далі, хто відповідає за стан приміщень і за встановлення такої плати: міська влада чи, може, якийсь приватний власник? Відповідь: «Не знаю». Сумніваюсь щодо «не знаю», однак допитуватись більше не стала. Я ж не слідчий врешті-решт. Але до Сергія Миколайовича запитання все-таки маю: цікаво, скільки років треба просидіти у владному кріслі, щоб облаштувати для ужгородців і гостей міста нормальні вбиральні?! Про інше я вже мовчу...

Звичайно, через декілька років дітям-онукам не похвалишся: «сись туалєт Я зробив». Якось немилозвучно. Але для ужгородців був би якийсь хосен. Ведмедики – це добре. Але не десять і не такі, ніби з дуба впали...

Тому, Сергію Миколайовичу, ми всі дружно і дуже щиро попросимо: «Зробіть у центрі міста НОРМАЛЬНИЙ туалет!», до дня виборів ще встигнете?!
P. S. О-о-о-о, ведмеді, ведмеді… Вас так багато буде! А-а-а, зрозуміло, кожна людина має залишити за собою слід...


Анна СЕМЕНЮК