ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Додати новий коментар

    29 березня 2024 п'ятниця

    Михайло Папіш: "Я Галин привітати мало не забув!"

    75 переглядів
    Як відомий на Закарпатті журналіст до "коханої Галі" в молодості бігав

    Якби треба паралельний, тобто ще один заголовок написати, то виглядав він приблизно так: як у молодості я щоранку "до Галі на побачення" ходив...

    Безперечно, драми чи трагедії не сталося б, якби іменинниць Галин у понеділок я не привітав. Жінок з іншими іменами теж не завжди поздоровляю. Чи то забуваю, чи для мене вони не такі вже й актуальні, але такий грішок маю. Просто було б якось незручно перед "афродітами" та "мадоннами" з цим красивим жіночо-грецьким ім'ям.

           Серед Галин – моя двоюрідна сестра у Дніпрі, аж три однокурсниці – Король, Гайдукевич, Малахівська, сусідки у Дусині та в Берегові, родачки, знайомі, приятельки, товаришки, яких доля "розкидала" по різних паралелях Закарпаття і за його межами. Зізнаюся: не всіх дам і леді Галочок, Галинок і Галь маю право "засвітити", а ось одну історію кохання з цим красивим ім'ям хочу оприлюднити. Це – цікаво! Справа в тому, що закінчивши у 1982 р. факультет журналістики ЛДУ ім. І. Франка, я отримав скерування у редакцію берегівської районної газети "Червоний прапор".

           Вакансії у самій газеті не було, зате з'явилося вільне місце на районному радіо. На той час воно структурно входило до райредакції часопису – така практика існувала на теренах усього СРСР. А посада йменувалася так: кореспондент-організатор районного радіомовлення (у Сваляві у "ефірі" протягом багатьох літ працював найкращий радійник Закарпаття Борис Іванчов). Виходило воно 2 рази на тиждень по 20 хв. – о 6 год. 40 хв. Щоправда, у Берегові 10 хв. українською мовою озвучував його я, стільки радійного часу угорською мав диктор Отто Шобер.

           Диктофонний запис передачі ми робили (монтували) у одному з приміщень нинішнього медичного коледжу (радіорубці), а вже плівку (касету) "з голосами" треба було доставити у апаратну райвузла зв'язку, де чергова працівниця – двічі щоранку у вівторок і п'ятницю – зобов'язана була запустити наш творчий труд у ефір. Отже, на радіо я працював рівно рік, аж поки мене не перевели на посаду відповідального секретаря районного друкованого видання. Для мене це виявилося неабияким підвищенням, адже фактично я став третьою керівною особою у цьому творчо-газетному колективі. Редактор, його заступник і відповідальний  секретар – це були люди професійного ядра редакції газети, яких на цих посадах затверджувало райкомівське бюро.

          Отже, проводове радіо існувало у кожному місті та районі (і не тільки). Як і друкована преса, воно вважалося колективним організатором і пропагандистом соціалістичних ідей, рупором Компартії та радянського способу життя. Що ж, така була тодішня ідеологія. І від цього вже нікуди не дітися. Радіо нині у такому виді, звісно, це нонсенс, та й потреби у ньому в наш електронний вік уже немає. Діджиталізація скоро взагалі стане домінувати у нашій свідомості, у всіх сферах життя. І дротове радіо залишиться тільки у добрих споминах.

           Та мало хто знає, що радіоточки, які стояли мало не в кожній есесерівській сім'ї, в кабінеті всіх керівників /начальників/ директорів установ, закладів, підприємств чи колгоспів/радгоспів, називали ємко, лаконічно та дотепно "Галями". Фактично "радіогалі" живили радіоновинами весь ефірний простір колишньої країни рад. А так, як я/ми/ був/були кореспондентами-організаторами районних радіо, голос лунав по "Галі", то мене (чи нас) називали її "хлопцями", "коханцями" або "язиками". Але чому саме радіозв‘язок дістав це чудове жіноче ім‘я – чогось не збагну. 

          Отже, я щоранку у вівторок і п'ятницю, не зважаючи на погоду, мав бути на пошті та проконтролювати, аби новини пішли "у світ", аби "Галя" заговорила нашими "вустами". Бувало, що летів, мов електричний, біг, захекавшись, як той дітвак, але зірвати передачу новин не смів ніхто. Такі інциденти каралися якнайсуворіше. Коли бачили, що я поспішаю до радіорубки (у редакції) чи у монтажну (на пошті), завжди жартома казали: Михайло біжить до своєї коханої Галі. Остання – це радіо, радіоточка "Галя". І коли мені сказали, що 23 березня я не привітав Галин, які мають свої іменини, свій день Ангела, я неодмінно надолужив свій недогляд. Отже, хай живуть усі Галини, якими названо "радіогалі". І які залишили свій слід у моєму ще тоді холостяцькому житті.

          Якщо зараз на це претендують живі панянки – Галі, то нехай поспішають, бо життя йде вперед. Я – пенсіонер! А деякі колеги-радійники уже на тому світі. І нехай Галинки-кровинки/калинки не хворіють, нехай будуть здоровими й щасливими. І най знають, що у моєму життєписі Галі вже колись були – "радіо-Галі". Повірте: Галя для мене – це щось більше, значущіше, аніж просто жіноче ім'я. Це і "любов", і професія, і гарні спомини мого минулого. А чи майбутнього – уже навряд?

     

    Михайло ПАПІШ.
    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору