Додати новий коментар

Вони пішли з життя одночасно – Євген Марчук та Арзен Ухаль. Обидва вихідці з КГБ СССР, де мали достатньо високий статус і обидва ті, кому припало будувати нову Службу безпеки України.

Марчук став її першим керівником, був і прем’єр-міністром. Ухаль керував Службою в Закарпатті, викладав криміналістику студентам.

Пам’ятаю, як приїхав до Ухаля на факультет робити телевізійний сюжет і він повів мене у створений власними руками музей криміналістики. Була довга розмова, з якої я дізнався про такі тонкощі криміналістики, які не побачити в жодному фільмі, не прочитати в книгах. Арзен Михайлович розповідав про перспективи новітньої криміналістики так захоплено, що я не вірив його візуальному віку. Це була за експресією молода компетентна людина, слухати яку було цікаво, тим більше у випадку, коли чомусь очікував нафталін.

З Євгеном Кириловичем Марчуком теж довелося бути особисто знайомим. Перша зустріч відбулася, коли він був кандидатом вже і не пам’ятаю на яких виборах. З Марчука почалося поважне ставлення до нашої місцевої преси з боку високих посадовців і керівників. Молоді журналісти можуть не повірити, але був період, коли навіть місцеві ЗМІ мали в Закарпатті ознаки справжньої четвертої влади. Їх прихильності домагалися сильні світу цього. У Марчука це виходило щиро і не примушено, чим він відразу завоював симпатії нашої пишущої братії.

До Євгена Марчука зустрічі з пресою мали совковий характер. Ще невідомі були слова «презентація», «прес-фуршет», «прийом». Марчук орендував для журналістів міста таємничий у той час ресторан готелю «Атлант». Я отримав запрошення. Шикарний шведський стіл, особлива атмосфера присутності людини з іншого, захмарного світу, створювали вчорашньому «обслуговоючому персоналу»-журналістам незнайомий стан зростаючої самоповаги.

Зрозуміло, що за плакатно-гасельними «стандартами БіБіСі» це виглядало не дуже. Але нам було приємно. І жодне ЗМІ після цього прийому не проігнорувало опублікувати в себе інформацію про кандидата.

Розголос був широкий, дружба з журналістами увійшла в моду. Прес-фуршети стали обов’язковим пунктом в зустрічах з начальниками силових управлінь, податкової, начальниками скромнішого рангу.

Так тривало досить довго. Аж до моменту, коли вирішувати справи стала не публічність і формування позитивної громадської думки, а зовсім навпаки – кулуарність і зневага до суспільства. Центр уваги еліти переключився на суди. Там далі здобувалися потрібні перемоги.

А журналісти повернулися у свій звичний статус обслуги.

Щоб не казали, а Україна втратила сьогодні двох справжніх профі. Вони добре розуміли, що таке професія. Вони добре розуміли, що таке держава.

Олександр Герешко