Додати новий коментар

Вийшовши заміж за британця, відома закарпатська журналістка, кандидат філологічних наук Богдана Баглай несподівано змінила фах. Ні, рубрика "Журналіст міняє професію" тут ні до чого. Жінка нікуди не проникала, за ніким не "шпигувала", аби добути потрібні факти... Просто вона пішла знову вчитися /благо, добре знала англійську/. І через кілька років стала лікарем.

Богдана народилася в Ужгороді, закінчила філологічний факультет /українське відділення/ університету, як і батько, захистила кандидатську дисертацію, вчителювала у школі і викладала в одному з вишів. Далі захопилася журналістикою. До цього заохотила її подруга, професійна журналістка, а нині помічник голови обласної ради Анна Романенчук. Спочатку Богдана працювала в одній з обласних газет коректором, потім - відповідальним редактором. Почала друкуватися. І на Богдану звернули увагу читачі. Батько пишався творчими здобутками дочки. А відомий поет, лауреат Шевченківської премії Петро Скунць навіть присвятив їй жартівливий вірш /до дня народження/.

Богдана підкуплює добротою, щирим і чутливим серцем,- розповідає Анна Романенчук. Вона зростала у заможній інтелігентній сім'ї /батько - доцент університету, мати - лікар/, але зі всіма поводилася просто, була відвертою, завжди готовою допомогти. Це помітив і оцінив теперішній її чоловік Джерард. Він без вагань запропонував Богдані руку і серце, забрав у Великобританію і двох її синів від першого шлюбу. Та Богдана не пориває зв'язків з Україною, рідним Закарпаттям. І не тільки тому, що тут залишилися мати /батько недавно помер/, сестра, бабуся. Вона - щира патріотка України, болісно переживає всі наші негаразди. Я відчуваю це, адже регулярно листуємося по Інтернету, спілкуємося по телефону...

Нещодавно Богдана знову побувала в Ужгороді, і кореспондент УКРІНФОРМу домовився про інтерв'ю з нею...

І все ж, Богдано, чому ви змінили професію?

Прибувши в Уельс, що у Великобританії, була впевнена: робота чекає на мене. Адже я - кваліфікований учитель, плюс - журналіст. Українців в Англії багато, тож, думала, мій філологічний хист знадобиться. Втім, не так сталося, як гадалося: навіть простим перекладачем не змогла влаштуватися. Тож кілька місяців була домогосподаркою. Спочатку подобалося, а потім набридло. Врешті-решт зрозуміла: аби отримати добру роботу, треба знову вчитися. Подала документи у Валійський університет у Свонзі на спеціальність "Клінічна фізіологія /кардіологія/". Мені пощастило: я не платила за навчання, ба, навіть невеличку стипендію отримувала. Справа в тім, що таких фахівців в Уельсі не вистачає, тож місцевий уряд фінансує цей чотирирічний навчальний курс.

- Філологія і медицина - різні речі... Чи дуже відрізняється процес здобуття вищої освіти в Україні та Великобританії?

- Справді, поворот досить різкий. У нашій родині я попервах пішла стежкою батька, який понад 40 років працював в Ужгородському національному університеті доцентом кафедри класичної і зарубіжної літератур. А от моя сестра Оксана стала лікарем, як і мама, Марія Іванівна. Тож медична тематика була другою в сім'ї після літератури. Життя розпорядилося так, що сьогодні і я - медик.

Система освіти у Великобританії дуже відрізняється від української. Коли мої діти почали ходити в школу, я довго не могла збагнути тутешній процес навчання та оцінювання знань. Тоді я була переконана, що рівень освіти в Україні на кілька порядків вищий /у дечому так воно і є/. Та з часом, на жаль, змінила думку... На прикладі свого старшого сина побачила, що тут усе залежить від твоїх знань. Вступних іспитів до вишів немає. Якщо ти закінчив коледж з високими балами, то тебе візьмуть в Оксфорд чи Кембрідж. Трохи нижчі бали - звертайся в інші престижні вузи. Якщо ж "трієчки" - подавай документи у слабенький вуз, про який ніхто не чув, і роботодавець потім такий диплом не оцінить.

Була шокована своїм першим еказаменом /усі іспити - письмові/. В аудиторії за кожним столом - один студент. Якийсь клерк /не викладач/ роздає завдання, засікає час і одночасно з дзвінком забирає наші папери: встиг ти чи ні - це твої проблеми. Що в голові - те й на папері. Після того, як викладач оцінить роботи, їх відсилають незалежному екзаменатору, котрий перевіряє, чи викладач, бува, не завищив або не занизив оцінки своїм студентам.

Чи задоволені ви новою професією?

Я щаслива, бо ким би не працювала - вчителем, журналістом чи лікарем-фізіологом, завжди любила /і люблю/ свою роботу. Дуже приємно, приміром, коли, приїжджаючи в Ужгород, зустрічаю колишніх учнів, які дякують за те, що відкрила їм світ української літератури.

А завдяки журналістиці мала честь спілкуватися зі Степаном Хмарою, Юрієм Костенком, Євгеном Марчуком, тодішнім послом США в Україні Стівеном Пайфером, а також із закарпатськими політиками і митцями - Петром Скунцем, Павлом Федакою, Володимиром Пішком та багатьма іншими. Зустрічі з такими особистостями не забуваються.

Нині працюю в одному з найкращих кардіологічних центрів Великобританії, спеціалізуюся на ехокардіології - ультразвуковому обстеженні серця і діагностиці серцевих хвороб. Завжди приємно бачити, як поліпшується стан пацієнта завдяки твоїй роботі.

- В Україні ви здобули вчений ступінь кандидата філологічних наук, а як щодо медицини? Чи не думаєте і в новій професії іти далі, захищатися?

- О ні! З мене досить трьох дипломів. Правда, торік я пройшла дуже складний процес акредитації Британським товариством ехокардіографів, що прирівнюється до магістратури. Тож я тепер і бакалавр, і магістр, і доктор!

- Розкажіть трохи, будь ласка, про свою сім'ю...

- Мій чоловік Джерард Мерфі - ірландець за походженням. Працює в системі страхування. Дуже добра, порядна і чуйна людина. Я за ним - як за кам'яною стіною. Та понад усе ціную в ньому прагнення якомога більше дізнатися про Україну, її історію, культуру. Часом здається, що він знає більше, ніж я. Особливо про період Другої світової війни.

Потроху вчить українську мову. Правда, наразі найкраще вимовляє таку фразу: "Одне пиво, будь ласка!.." До речі, починаючи з 2000 року, ми кожне Різдво святкуємо в Ужгороді. Моя мама вишила для Джері сорочку, яку він охоче одягає. Каже, що завдяки мені він наполовину - українець.

- З вами виїхали й обидва ваші сини. Як склалися їхні долі? Чи не забули вони рідну мову?

- Чесно кажучи, мене трохи дратує, коли люди запитують, чи розмовляю я з синами українською. А якою ж іще, до біса?! Це ж єдина материнська мова: і їхня, і моя. Мова, якою їм співали колискові, розповідали казки, навчали пісень. У них є вишиванки, які вони одягають на великі свята, як це робив і їхній дідусь Баглай. Переконана, в моїх синах більше українського духу, ніж у деяких їхніх ровесниках в Україні.

Богдан закінчив університет у Кардифі, працює за фахом у великій фірмі "Вінкантон" /неподалік Бристоля/. Роман - у коледжі. Через рік і він вступатиме у вуз. Хлопці щасливі, мають багато друзів. А головне - мають майбутнє. Хоча спочатку, звичайно, їм було нелегко...

- Ваш батько був справжнім патріотом України, а ви?

- Якщо скажу, що я - велика патріотка, гідна дочка свого тата, то, не виключаю, хтось закине: легко, мовляв, бути патріоткою на відстані. На жаль, у житті не досить любити свою країну, щоб бути щасливим, треба, щоб і країна любила тебе... Задумаймось, чому нині мільйони українців по закордонах шукають життя, гідного людини...

- А чи маєте можливість у Великобританії спілкуватися українською? Чи, може, дружити доводиться тільки з корінними англійцями?

- В Уельсі є невеличка українська громада. Щомісяця ми збираємося на Службу Божу, яку проводить дуже хороший священик - отець Микола Матвіївський. На великі свята організовуємо різні забави. Я зблизилася з жінкою, яка має схожу долю і сильний український дух - Оксаною Дудою з Тернополя. Разом їздили до Лондона на відзначення річниці Голодомору, збирали кошти на допомогу потерпілим від минулорічної повені в західних областях України, на музей УПА на Тернопільщині, організовували гуманітарну допомогу дитячому будинку при греко-католицькій церкві у Львові. Ми не забуваємо, де наше коріння. І сподіваємось, що наші діти й онуки не забудуть...

- Чи виношуєте якісь плани, пов'язані з Україною?

- Звичайно! Якщо Бог дасть, приїду сюди на пенсію і бавитиму онуків. Навчатиму їх того, чого мої батьки навчили моїх синів: любити рідну мову, отчий дім, єдину Батьківщину...

- Спасибі за розмову. І вам - всього найкращого!

УЖГОРОД. Ярослав Ядловський.